Сьогодні вже звикли до того, що театральні прем’єри рідко базуються на творах сучасних драматургів. Вихід шукають деінде: хтось звертаєтся до класики, часом трансформуючи її до невпізнаваності, хтось створює виставу, міксуючи як різні сюжети, так і близькі до театру мистецтва, інші ж наважуються адаптувати до сцени твори письменників останніх десятиліть, а інколи навіть і українських.

До останніх належить і постановка Чернівецього обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської «Солодка Даруся» за однойменним романом Марії Матіос. Вистава, яка стала режисерським дебютом Людмили Скрипки, вперше відбулася на сцені рідного театру у березні 2008 року, далі – була учасницею міжнародного фестивалю «Сцена людства», гастролювала у Львові, а в жовтні й у Києві.

Постановку можна назвати сміливим кроком театру, враховуючи велику популярність роману, як у широких колах, так і в літературно-мистецькому середовищі завдяки вдалому поєднанню виразних психологічних образів з актуальністю недавніх історичних подій і яскравим буковинським колоритом.

Твори Марії Матіос, зважаючи на тематику і стиль, не зовсім вкладаються в рамки сучасної української літератури. Одні знаходять у них відтворення традицій української класичної прози, називають письменницю «Стефаником у спідниці», інші – вважають її романи спекуляціями на селянську тематику, а треті взагалі відносять їх до «жіночої прози».

Втім, на виставу глядач ішов уже з певними очікуваннями. Сам факт інсценізації гучного роману став головною причиною переповнених залів. Йшли подивитися не стільки на театр, скільки на книжку Марії Матіос на сцені, перевірити, як відповідає побачене прочитаному. У такому разі є велика небезпека того, що постановка, якою б якісною вона не була, все ж може залишитися в затінку літературного першоджерела. Інсценізацію часто тлумачать як просто переклад з літературної мови на мову театру. Кожна з них має свою специфіку, тому точний переклад не є можливим, і навіть небажаним, щоб залишити обом можливість самовираження власними засобами.

У випадку «Солодкої Дарусі» проблема перекладу ускладнюється структурою літературного тексту. Сама Матіос визначила жанр своєї книги як «драму на три життя», що дозволило, ретроспективно ведучи оповідь, витримати інтригу до останніх сторінок. Але закони сцени вимагають певної чіткості і логічності подій, що допомагає концентрувати увагу глядача. І не всі психологічні тонкощі тексту можна передати пластикою чи іншими виражальними засобами тіла. Більше того, у романі розповідь ведеться від третьої особи, а для головних героїв слово не є основним засобом вираження (Даруся після солодких цукерок, які зробили долю її сім’ї гіркою, мовчить, а Цвичок небагатослівний).

Режисерка творчо підійшла до специфічної структури тексту, з одного боку, зберігаючи її ретроспективність, з іншого ж – додаючи такі собі ліричні відступи, які мають передати травматичні спогади Дарусі. Наталя Гунда з’являється на сцені разом з двома дівчатками у трьох вікових іпостасях. Ці епізоди-недомовки розкриваються вже у фіналі, що дозволяє зберегти інтригу твору, тим самим зацікавити гладача, водночас передаючи біль від минулого Дарусі. Враження від них посилюються елементами танцю Дарусь, музикою та грою світла.

Героїня Наталії Гунди й у виставі не промовляє жодного слова, втім, це не заважає їй цілісно розкрити свій драматичний образ. Простоволоса, у довгій білій сорочці, з розгубленим і водночас проникливим поглядом, і з то різкими, то невпевненими рухами, – вона органічно виглядає у своїй ролі. Гра маленьких Дарусь приємно здивувала своєю природністю. Інші герої переважно теж переконливі. Цвичок (Микола Гоменюк) – недалекий і різкий в очах односельчан, але мудрий і турботливий з Дарусею. Марія (Тамара Кільчицька) – втілення розсудливості та справедливості. Михайло і Мотронка – щирі у своєму коханні, так, сцени і любощів, і ревнощів красиві та невимушені. Поза сумнівом, завдяки акторській майстерності й режисерським прийомам Людмили Скрипки, драматичні дуети вражають виразністю, але цілісності виставі все ж чомусь бракує. Можливо, комічні епізоди сільського життя, такі доречні у книжці, на сцені виглядають награними і перебільшеними, що не надає виставі легкості, скорше навпаки. Вони, замість того, щоб розбавляти серйозність подій, їх розмивають. Втім, буковинський колорит актори передають майстерно, та й не дивно – в цьому їм не потрібно грати.

Сценографія теж не є здобутком постановки. Два двоповерхових будиночки вже не натуралістичні, але ще й не символічні: натяк на гірське село не до кінця зрозумілий. Але в зображенні цвинтаря режисер-постановник робить дуже вдалий хід. Люди в білих громіздких плащах, танцюючи, перетворюються на статичні хрести. Це дозволяє уникнути проблем зі зміною декорацій і додає атмосфері холодної краси.

Серед відгуків глядачів можна було почути, що ця вистава залишає тяжке враження, адже звертається до травматичних моментів української історії. Часи болючої зміни влади на Буковині, протистояння радянських солдатів і вояків УПА показані через призму конкретних доль, зачіпають аудиторію, яка ще не зовсім оговталася від їхніх страшних наслідків.

Книгу Марії Матіос називали «спробою батога для нації», який мав розбудити національну свідомість. Виставу ж, хоч як якісно зроблену, навряд чи можна так охарактеризувати. Матіос продовжує розробляти тему складної долі українського селянства у своїх наступних романах. А Людмила Скрипка вже говорить про інсценізацію «Майже ніколи не є навпаки». Але чи стане вона успішною, хоча б так, як «Солодка Даруся»? Той самий «батіг» у великих дозах, як і антибіотик, призводить до звикання і вже не діє. Можливо, тоді потрібен новий – не обов’язково сильніший, просто інший?