А те, що цього могло й не статися, організатори не приховують. В інтерв’ю одному зі столичних видань Андрій Халпахчі розповідав, що й сам пропонував перенести 38-у «Молодість» на наступний рік – надто вже багато було проблем. Навіть попри підтримку найвищих осіб держави.

Та фестиваль відбувся. До того ж, став іще більш «світським», з іще більшою кількістю політиків і особливих гостей на урочистих церемоніях, спеціальних показах тощо (й навіть таких несподіваних, як Леонід Кучма та Віктор Черномирдін).

Утім змістове наповнення для фестивалю є куди важливішим. Тож тішить, що цього року воно не стало принаймні менш розмаїтим. Окрім традиційних трьох програм конкурсу (повного, короткого метра і студентських фільмів), у рамках «Молодості» було продемонстровано також 19 (!) позаконкурсних програм: від панорами найновішого українського кіно, сербської «нової хвилі», робіт режисерів кіношколи Анджея Вайди – до фільмів гей-лесбійської тематики та програми «Кіно проти тоталітаризму». Були, звісно, й ретроспективи – бельгійського режисера Андре Дельво та французької акторки Жанни Моро, а також традиційна рубрика «Фестиваль фестивалів», що презентує фільми вже відзначені на інших МКФ (саме ця програма не перший рік збирає найбільше глядачів).

І все ж головним критерієм рівня фестивалю залишається конкурсна програма. Тож про неї і йтиметься у статті. А власне, про повний метр.

Якщо починати з найзагальнішого спостереження, то видається, що фестивальний кінематограф, за окремими винятками, набув виразного соціального або ж політичного ухилу. На глядача вихлюпували огром невирішуваних проблем, які роблять існування в цьому світі не те щоб неможливим, але важким і майже безпросвітним.

Винятками стали хіба що два фільми. Перший із них – показана на церемонії закриття «Румба» Домініка Абеля та Фіони Ґордон про кохання з перешкодами між учителем фізкультури і вчителькою англійської, яких поєднала любов до жагучого південного танцю. 2005 року не менш божевільна комедія цих режисерів «Айсберг» виборола на «Молодості» ґран-прі. Цього разу це також стрічка, яка викликає не посмішку, а комедія ледь не в чаплінівському дусі, яка пробуджувала в багатьох глядачів гомеричний регіт – настільки абсурдним у своїй комічності є сюжет і настільки шаржованими персонажі.

Другий – конкурсна комедія «Чудово-пречудово» японського режисера Йосуке Фудзіти, що отримала ґран-прі на японському кінофестивалі Nippon Connection Film Festival, але не отримала жодної нагороди в Києві. Це, зрештою, й не дивно, – надто вже вона вирізнялася на тлі інших стрічок конкурсу, перейнятих винятково глобальними проблемами: нетерпимості людей одне до одного, історичної/політичної/соціальної несправедливості тощо.

Невибаглива історія суперництва двох хлопців за увагу вічно незграбної Акарі, не придатної до жодної іншої діяльності, крім малювання дивних картин і поїдання рибних сосисок, і справді видається незвичною в такому сусідстві. Втім саме простота і непретензійність є найбільшими принадами стрічки. В ній є місце й інфантильним хлопцям, які в дорослому віці бавляться в привидів і вигадують найстрашнішу «кімнату жахів» (таку, що справді б лякала, а не смішила), і дівчатам, які зовсім не уявляють, як пристосуватися до життя і при цьому залишатися непомітною – такою, як усі. Кількаразово переходячи в обох напрямках межу чорного і «білого» гумору, стрічка, втім, залишає по собі світле відчуття. Мовляв, хоч би якою незвичною була людина, для неї також знайдеться місце в цьому світі. Бо ж у ньому є місце для найрізноманітніших речей.

Життєствердним пафосом перейнята і «Гітара» Емі Редфорд (США), дочки знаного американського актора й режисера Роберта Редфорда, яка вже встигла здобути глядацьку прихильність завдяки грі в американських багатосерійках «Секс і місто», «Закон і порядок» тощо. «Гітара» – її режисерський дебют. Та, попри те, що стрічка стала в Києві одним із фаворитів конкурсу, впритул наблизившись до призу глядацьких симпатій, вона видається все ж надто передбачуваною. Головна героїня фільму – молода дівчина (Сефрон Барроуз), життя якої в одну мить змінює звістка про смертельну хворобу. Втративши роботу, хлопця, вона кардинально змінює життя, а за ті кілька місяців, що їй лишилися, вирішує втілити стандартний перелік мрій сучасної людини. Знявши на кредитку дорожезне помешкання, замовивши вишукані меблі, ексклюзивний одяг і гурманські страви, вона реалізує і свою дитячу мрію – вчиться грати на електрогітарі. Ледь не варіація на класичну тему «побачити Париж і померти». Втім, як знаємо вже з української класики, не всім судилося померти в Парижі… Як з’ясовується невдовзі, пухлина просто розсмокталася, не впізнаючи тіла, в якому виникла. А на голову ошелешеної «гітаристки» звалюються фінансові борги (бо ж резерв на кредитці давно скінчився) – аж врешті вона опиняється надворі, маючи при собі лише одяг і… електрогітару. Та наполегливим, як відомо, підкоряється світ. Особливо в Америці – країні другого і кожного наступного шансу. Вона знаходить своє нове покликання і стає членом музичної групи, вже зі сцени даруючи глядачам позитивний рок-«посил» – мовляв, життя таки чудове.

Та на цьому заряд «позитиву» від «Молодості», по суті, вичерпується.

Порцію соціальної безпросвітності дарує глядачам «Бій» («Ринг») молодої канадської режисери Аноїс Барбо-Лавалет, відзначений нагородою журі міжнародної федерації кіноклубів FICC. Режисерка, яка працювала в документальному кіно, знімаючи стрічки соціального характеру, для свого ігрового дебюту обрала цю ж тематику. Головними героями її фільму стали не професійні актори, а правдиві персонажі її попередніх стрічок, ті-таки «важкі» діти бідних канадських передмість, яким доводиться самостійно долати перешкоди зовсім недитячого дитинства. 12-літній Джессі засвоює правила існування в дорослому світі, в якому навіть улюблений борець на рингу (а бої – чи не єдина справжня втіха в житті підлітка) виявляється не героєм, а лише підставною особою; мама йде з дому, щоб бути повією; в старшого брата виникають перші конфлікти з законом, а «друзі» цього ж брата з помсти вбивають хлопцевого улюбленця – старого пса. Фільм просто-таки підштовхує до риторичного запитання: чи зможе персонаж вистояти й не стати жорстоким під впливом такого жорстокого світу? І відкритий фінал дарує цю надію глядачеві, хоча вона й створює певний дисонанс до загального настрою стрічки. Цілком зрозумілий, до речі, адже документальний та ігровий кінематограф по-різному наближаються до життєподібності: перший – через спостереження і невтручання в природний плин речей, другий – через конструювання штучного, але показового «клона» дійсності, який, утім, часто видається переконливішим за справжній. І спроба поєднання цих двох начал є завжди ризикованою.

Французький «Версаль» П’єра Шоллера, відзначений дипломом головного журі, а також журі міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI, запам’ятався насамперед через гру Ґійома Депардьє (роль клошара Дам’єна стала, на жаль, останньою для актора, в доробку якого близько двадцяти кіноролей, деякі з них – спільно з батьком, Жераром). Тут теж маємо справу з соціальним дном, чи то пак «черевом» Парижа, а головний персонаж – також дитина, позбавлена нормального дитинства. Втім, дорослішати й інтегруватися в суспільство доводиться не так п’ятирічному Енцо, як майже сорокарічному Дам’єнові, який волею випадку стає опікуном хлопця. Інший, зворотний бік Версаля – не пишний палац для туристів, а величезний парк, у нетрях якого живуть бездомні, які з тих або інших причин не бачать себе частиною французького соціуму. Малий Енцо подібний до Расмуса-волоцюги з повісті Астрід Ліндґрен, який також сприймає світ бродяжництва по-дитячому наївно і захоплено – бо ж усе тут (чи то сидіння біля багаття, чи навіть рідкісна в цих умовах процедура купання) наповнюють його життя пригодами. Режисер також не зумів уникнути сентиментальності наприкінці, давши дорослим шанс реабілітуватися: мовляв, нема провини, яку не можна спокутувати, як і нема помилок, які не можна виправити.

Іншу французьку стрічку, екранізацію однойменної новели Ґюстава Флобера «Просте серце» Маріон Лейн, також відзначили на фестивалі дипломом. Фільм і справді чудово передає атмосферу провінційної1 Франції ХІХ століття, як і атмосферу прози Флобера, тонкого дослідника жіночої душі. Як і в «Мадам Боварі», головним персонажем «Простого серця» є жінка, Фелічіте, звичайна служниця в багатій родині (Сандрін Боннер). Та якщо мадам Боварі компенсувала брак справжніх почуттів у реальному житті читанням романтичних історій, то Фелічіте страждає на протилежну «недугу» – в неї надмір почуттів: свою любов вона роздаровує всім, хто тільки входить в її життя, байдуже – господиня це, її діти, рідний небіж, коханий чи навіть екзотичний папуга. Та іронія долі в тому, що всі, кого вона любить, поступово зникають із її життя – коханий іде геть, помирає донька господині, трагічно гине небіж, від холоду замерзає папуга… І врешті гине й сама Фелічіте, так і не отримавши нагоди когось по-справжньому обдарувати своєю любов’ю.

Коли ж говорити про політичний складник фестивалю, то йдеться головним чином про два моменти – переосмислення порівняно недавнього історичного минулого і пошук компромісу між непримиренними ворогами (і врешті закономірність висновку, що це примирення таки неможливе).

Стрічка «Сіль цього моря» Анмарі Ясір (Палестина, Франція, Швейцарія, Бельгія, Іспанія) – про молоду палестинку Сорайю, народжену вже в Америці, яка прагне повернутися на землі своїх предків (їх вони змушені були покинути ще 1948 року). Спроба вкорінитися в незнайомому просторі, який дівчина відчуває і сприймає як рідний, завершуються невдачею: для місцевих чиновників вона лише американська туристка, яка з якогось дива хоче жити в країні, з якої всі інші намагаються виїхати. Та іронія в тому, що насправді Сорайя – таки американка: вона вірить у справедливість (саме ту, що реально діє тільки за океаном і поширюється на громадян однієї країни), в те, що зможе повернути гроші своїх предків, їхній дім (який тепер належить зовсім іншим людям, та ще й на території Ізраїлю, куди нема вільного в’їзду)… Зрештою її таки депортують у Штати. Останній кадр – порожній аеропорт. Точка, якою почалися і якою скінчилися пошуки батьківщини для головної героїні.

Дві стрічки режисерів із колишнього югославського простору, хоч і зовсім різні за жанром і тематикою, залишили по собі схожі відчуття. Видається, що події 1990-х і досі однаково болісно переживають всі сторони, а режисери знову й знову вдаються до осмислення тих самих проблем і, зрештою, до відтворення й репродукування подібних тем і сюжетів.

У першому фільмі – «Сніг» Айди Беґіч (Боснія-Герцоговина, Німеччина, Франція) – режисерка обрала наперед виграшну – бо вже неодноразово перевірену кінематографом (і, певно, не лише ним) – тему. Мешканцям глухого села, в якому загалом живе з десятеро людей (з-поміж них лише один дід і один малий хлопець, бо решту чоловіків повбивали під час війни), бізнесмен пропонує викупити всі землі й оплатити переїзд і проживання в місті. Режисерка не приховує своїх симпатій до молодої Альми, яка не хоче покидати рідну домівку й ще раніше ініціювала тут свій «бізнес»: весь осінній сезон жінки невтомно роблять маринади і крутять сливи, щоб потім їх продавати. І хоча село цього разу таки залишають у спокої, а в останньому кадрі мешканці й далі існують у звичному для них ритмі, очевидно, що ситуація рано чи пізно зміниться: є ж бо й зовсім молоде покоління, яке не зможе лишатися тут навічно.

«Гадерсфільд» Івана Живковіча (Сербія, Чорногорія) отримав приз як найкращий повнометражний фільм і вже здобув декілька міжнародних нагород. До цього «Гадерсфільд» був виставою, яку грали в Белграді, й, власне, її успіх і спонукав авторів екранізувати п’єсу. Перед нами знову провінційний топос – цього разу вже не село, а маленьке сербське містечко, в якому мешкає головний персонаж Раша. Його важко назвати чи то протагоністом, чи то антагоністом, бо ж, попри непогані задатки (колись хлопець писав талановиті вірші), він у свої тридцять небагато досягнув: живе з татом-алкоголіком, який періодично продає щось із хати заради півлітри, крутить роман зі школяркою, якій дає приватні уроки з літератури (чого варті хоча б їхні діалоги про «Гамлета») і «оцінює» вірші свого сусіда Івана, який колись мав серйозні проблеми з психікою, а тепер періодично змінює релігійні вподобання й пише поезію. Раша дещо озлоблений на світ, часто цинічний (бо ж у своїх невдачах звинувачує лише когось – державу, батьків, політичну ситуацію 90-х), а приїзд успішного однокласника з Англії тільки загострює внутрішній конфлікт.

«Гадерсфільд», хоч і експлуатує знайомі мотиви й теми, цікавий фабульно й композиційно. Місцями й дотепний. Утім, при перегляді не зникає відчуття, що дивишся таки екранізовану виставу: надто вже точно дотримано класичного принципу єдності місця-часу-дії (все відбувається в межах кількох днів у помешканні Раші або біля його дому; всі події зав’язані на приїзді-від’їзді однокласника Ігоря) і надто вже літературно довершеними є самі діалоги (бо ж розмова драматичних і кіноперсонажів таки має відрізнятися).

Стрічки ж, які розділили між собою ґран-прі, зовсім не подібні.

«Будда вибухнув із сорому» Хани Махмальбаф відразу після показу охрестили типово фестивальним кіно. І справді, молода іранська режисерка (їй немає і двадцяти), що походить із відомої кінородини (режисером, крім її іменитого батька Мохсена Махмальбафа, який очолював минулорічне журі на «Молодості», є і сестра Саміра), зняла малобюджетний і дуже «політкоректний» фільм. Це історія маленької Бахтей, дівчинки років п’яти, яка проходить чимало символічних митарств, аби потрапити в омріяну школу, розташовану по інший бік річки. Властиво, все, що відбувається з нею, сприймається не як індивідуальна історія, а як узагальнений погляд на війну дитячими очима (дія відбувається на території страшенно убогого через постійні військові дії Афганістану). Хлопчаки, які ніде не вчаться, а тому цілими днями бавляться в терористів і талібів, постійно чатують на Бахтей, то роблячи її своєю заручницею, то риючи для неї цілком реальну могилу (й глядач до останнього моменту не знає, чи здатні ці діти бути до кінця послідовними в наслідуванні старших і чи зможуть вони завдати реальну фізичну шкоду дівчинці), то врешті розстрілюючи її з іграшкових автоматів. А порада малого сусіда прикинутися мертвою, аби хулігани відстали («помри, аби стати вільною»), стає фінальним акордом усього фільму. Маленька Бахтей символічно «помирає», падаючи на солому, а статуя Будди, розташована неподалік у горах, цієї миті не менш символічно вибухає.

І врешті «Шультес» Бакура Бакурадзе – російська стрічка, визнана найкращою на «Кінотаврі», яка потрапила в конкурсну програму «Молодості» ледь не в останній момент. І ще до показу розмов довкола неї було так багато, що нагорода зовсім не виявилася несподіваною. Тим паче, стрічка вирізняється на тлі всіх інших десь так, як минулого року виділялася «Каліфорнійська мрія» Крістіана Немеску. Це фільм, після якого надовго зникає бажання дивитися щось інше.

Все діється в Москві, але Москві умовній, бо насправді це міг би бути будь-який інший мегаполіс (за словами режисера, він розглядав і варіанти Нью-Йорка та кількох європейських міст) – бо йдеться про місто спальних районів, підземок і темних вулиць, які в різних країнах справляють однаково сіре «мурашине» враження. Головну роль виконує непрофесійний актор Гела Чевадзе. Він, Льоша Шультес, – колишній професійний спортсмен. Потрапивши в серйозну аварію, в якій загинула і його дівчина, він отримав травму голови, а тому не може займатися спортом і «підзаробляє» кишеньковими крадіжками. До того ж, Шультес має проблеми з пам’яттю. Власне, він забуває майже все, що з ним відбувалося ще вчора, а відтак мусить записувати найголовніше (включно з власною адресою й іменами людей) до блокнота, який завжди носить у кишені. Ми спостерігаємо за діями і пересуваннями Шультеса, тим, як він сидить, втупившись у телевізор, як краде мобілки й гаманці в транспорті, та багато з того, що він робить, стає зрозумілим уже наприкінці. Тут немає навіть найменших спроб загравання з глядачем, яке робило б перегляд хоча б трохи легшим і приємнішим. Утім, фільм, який спершу навіть відштовхує своєю відстороненістю й ледь не беземоційністю, врешті втягує – аж так, що надовго залишає по собі стійкий візуальний та емоційний слід.

Єдиною справді прикрою несподіванкою «Молодості» став український учасник повнометражного конкурсу – стрічка «Маленьке життя» Олександра Жовни, пафосна, доволі поверхова й історично сумнівна експлуатація теми Голодомору 1932–1933 рр. (тим дивніша, що в першому варіанті сценарію події відбуваються ще в ХІХ столітті).

Втім, закінчувати огляд на такій сумній ноті не хотілося б, адже, видається, рівень фестивалю поступово зростає. Лишається сподіватися, що й українські стрічки на ньому не будуть більше прикро вражати своєю якістю.