Трагедію Голодомору, замовчувану впродовж десятиліть, українські кінематографісти почали освоювати 20 років тому, щойно з’явилась можливість сказати мовою кіно про сам цей факт. Тоді ще була можливість записати на плівку тих, хто пережив Голодомор і міг поділитися пережитим. Найбільше запам’яталися фільми, зроблені небайдужими людьми, тими, кому ця трагедія боліла (М. Лактіонов-Стезенко, П. Фаренюк, О. Коваль). Потім почалася робота істориків – і кінодокументалісти активно оприлюднювали архівні матеріали, запрошували до участі у фільмі вчених (наприклад, Василь Марочко у фільмі «Час темряви» С. Дудки). У поєднанні зі свідченнями очевидців документи підтверджували: то був ретельно спланований злочин сталінізму. Подолавши всіх суперників у боротьбі за владу, «великий вождь» почав розправлятися з непокірними, називаючи їх ворогами народу. Голодомор і репресії – такою була його помста, таким був шлях і досягнення одностайної любові до «батька всіх народів».

Фільм Сергія Буковського «Живі» став якісно новим етапом в освоєнні цієї відповідальної теми, довкола якої, чого гріха таїти, вже почалися спекуляції в середовищі кінематографістів, любителів «здобувати визнання» на актуальних темах. Повнометражний фільм «Живі», незважаючи на дуже стислі терміни роботи, синтезував краще із зробленого попередниками й разом з тим вийшов на новий рівень в осмисленні трагедії. Новизна полягає в характері її висвітлення, характері спілкування авторів з очевидцями, які в 1932–1933 роках були ще дітьми, але зберігають у пам’яті пережите. Спогади їхні розгортаються у разючу картину. І висвітлена вона у світовому контексті. Здатність мислити не ізольовано від світу – характерна риса сучасного художника. Важливою перевагою фільму є особисте, авторське бачення подій – це також ознака режисерського стилю Сергія Буковського. Аби фільм став таким, доклали зусиль усі учасники творчої групи, відомі професіонали. Завдяки цьому фільм і набув переконливості, високої емоційної сили.

Ненав’язливо, але вагомо зазвучав у фільмі мотив окозамилювання, творення міфу про щасливе життя в країні Рад. Мотив цей, до речі, дуже мало розроблений в нашому та й загалом у світовому кіно. Імперія брехні, яка вибудовувалася в одній шостій частині світу, аби закамуфлювати криваві злочини більшовицьких вождів, була спрямована не тільки на досягнення одностайності у свідомості радянських людей. Була ще одна мета – довести світові переваги країни Рад. І саме у 1930-х роках Сталін досяг у цьому окозамилюванні неабияких успіхів – представники зарубіжної інтелігенції та політики доносили світові «правду про щасливе життя в СРСР», і світ робив вигляд, що нічого не знає ні про Голодомор, ні про репресії.

Про те, яким сильним був наркоз брехні, свідчить факт, що і в наш час непростою справою виявились зусилля відновити справедливість, позбавити Пуліцерівської премії тодішнього кореспондента газети «Нью-Йорк Таймс» Волтера Дюранті, який одержав її за «безстороннє й чітке інформування про події в Росії». Той американський журналіст знав про мільйони жертв в Україні та на Кубані, але писав у своїх репортажах протилежне. Знав не тільки він, знала влада зарубіжних держав – про це свідчать наведені у фільмі Буковського донесення польських та італійських дипломатів своїм урядам про Голодомор. Однак західний світ мовчав, як у рот води набравши (і ще довго мовчатиме), немов-би вступивши у якусь світову змову проти українського народу, проти жертв сталінської деспотії. Тим благополучним державам імпонував СРСР, де вождь почав активну планову розбудову економіки, а що насправді чинилося за залізною завісою, їх не обходило. Світ у цей час хворів – і це ми бачимо у фільмі – США щойно почали виходити з економічної депресії, в Німеччині підступним шляхом до влади прийшли нацисти на чолі з Гітлером. Ці стреси змушували народи світу задумуватися над своїм майбутнім – і страждання заморених голодом в СРСР відсувалися на далекий план. Тим часом і агенти країни Рад на Заході часу не марнували – вбивство 1926 року серед білого дня в центрі Парижа Симона Петлюри, а головне – виправдання паризьким судом його вбивці, злочинця-терориста, багато свідчить про ставлення західного світу до України та її прагнень вибороти незалежну державу. Каральні органи СРСР винищували провідників тої боротьби, а паралельно виморювали голодом саму Україну.

СРСР вибудовував стосунки з «вільним світом» і за допомогою західних компартій, щедро ним фінансованих. Ставлення вільного світу до злочинів, що чинилися в СРСР, Роберт Конквест називає самоошуканством, а його причину бачить у простій обмеженості. «Люди не змогли змусити себе повірити в жахіття сталінізму, – пише Роберт Конквест у книжці «Роздуми над сплюндрованим сторіччям». – Куди легше було списувати подібні історії на реакційну злостивість, дарма що на Заході вже давно опинилися сотні свідків».

У фільмі бачимо Бернарда Шоу, котрий побував у СРСР у розпал Голодомору, після чого розповідав британцям про те, що населення там сите. Вміли більшовицькі вожді ввести зарубіжних гостей в оману – про це свідчить кінохроніка візиту в Україну французького державного діяча Едуара Еріо. 1933 року він бачить у колгоспі «Червона зірка» на Харківщині щасливих селян, ролі яких грали підібрані владою комуністи і комсомольці.

Внутрішня і зовнішня політика СРСР вибудовувалась на брехні – і навіть якщо вона була очевидною, Сталін спокійно реагував на зауваження про можливу реакцію Заходу: «Нічого, вони й це проковтнуть».

Голоси таких репортерів, як Малколм Макеридж та Гарет Джонс, які друкували неспростовні повідомлення про голод з перших рук, не справляли враження – західний світ обирав фальшивки. Чому? На це питання немає відповіді.

Зіграв свою роль у окозамилюванні і блиск офіційних прийомів в СРСР, частування зарубіжних гостей. У фільмі наведено хронікальні кадри Москви, магазини, прилавки яких вгиналися від продуктів, тоді як жителі СРСР мільйонами помирали від голоду. «Кажуть же, що багато гостей поверталися з Радянського Союзу із потьомкінськими селами, вмонтованими в їхні органи сприйняття. Навряд чи тут випадає говорити про якийсь «склад розуму»: то були мізки, подібні до желе, з яких майстер міг ліпити що завгодно». Те, що голод в Україні пройшов повз увагу англійських русофілів, Конквест кваліфікує як «великомасштабну інтелектуально-моральну ганьбу».

Автори фільму іронічно показують США і Британію. У першій з найпередовіших країн світу фігурують кадри, де люди, немов мурахи, копошаться на велетенському пам’ятнику Свободи в Нью-Йорку (вони його чистять). В другій країні показано ляльки-манекени, що невпинно крутяться на каруселі. Це не тільки документальні кадри, це й метафори.

Як бачимо, саме в 1930-х роках пройшла випробування потужна зброя масової маніпуляції та зомбування. За пафосними гаслами – тотальне нищення. «Ті, хто забирали в нас останнє, то були свої люди, не німці, не американці», – говорить одна з учасниць фільму «Живі». А інша згадує показуху, яка культивувалась у ставленні до праці в колективних господарствах, зафіксовану в народному вислові: «Один робить, сто лежить, у колгоспі добре жить».

Фільм вибудуваний на контрасті, на подвійному існуванні, на витісненні правди. Таким було і саме життя радянської епохи (з одного боку офіційний світ вигаданого щастя, свободи і демократії, а з другого – реальність мороку, страждань, терору, доносів і дегенерації апаратників).

Персонажі фільму, незважаючи на пережите, вражають мудрим спокоєм і незнищенною вітальністю. Контраст у фільмі посилений зображенням, особливо в блискучому зніманні персонажів Володимиром Кукоренчуком – їхня правда підриває фальш кінохроніки 1930-х. Контраст і в звуковій палітрі, що проявилося, зокрема, у зіткненні двох мотивів – народної пісні «Понад садом-садом, там пшениченька ланом», яку співає подружжя, котре дивом вижило. Їм протистоїть галасливе й суєтне «Эй, подруга, выходи-ка и на друга погляди-ка» з пісні московських пекарів у виконанні московського джаз-бенду. Зіткнення вічного з хвилинним, з показухою, яку демонстрували «веселі хлоп’ята» разом з веселими дівчатами, обслуговувуючи совєтську пропагандистську машину.

Фільм «Живі» актуальний сьогодні, адже загроза появи нового «вождя» досить реальна. Не випадково президенти іноземних держав, які виступали в Києві на міжнародному форумі до 75-річчя Голодомору, наголошували: «Треба зробити все, щоб такого не повторилося в майбутньому».

Той, хто розповів про Голодомор світові

На необхідності визнання Голодомору як геноциду світом сьогодні неодноразово наголошується на державному рівні та в медіа. Не осторонь лишається і Сергій Буковський, оскільки у фільмі «Живі» проблему Голодомору вписано у світовий контекст. Знімальна група ознайомилася з іноземними архівами (польськими та італійськими), працювала з такими відомими дослідниками, як Ян Яцек Брускі та Андреа Граціозі. Відтак у наратив фільму ввійшли фрагменти листування польських й італійських дипломатів, які на час Голодомору працювали в Харкові. Та справжньою знахідкою для режисера стала історія Гарета Джонса – журналіста з Уельсу, який кілька разів приїздив до України, на власні очі бачив трагедію і повідав її світові. Розповідь про життя Гарета Джонса, доповнена уривками з його щоденників, які начитує родич Гарета Найджел Лінсан Коллі, проходить лейтмотивом через фільм. Історія цієї людини могла б стати матеріалом навіть для ігрового фільму, але й «Живі» не є зразком звичного документального репортажно-дослідницького кіно. Фільм авторський, а долі як Гарета Джонса і двадцяти восьми людей-свідків Голодомору, що постають у кадрі, так і постраждалого народу змальовано індивідуально і без ідеологічності, навіть з ліризмом й оптимізмом, оскільки ці люди – живі і житимуть у нашій пам’яті.

На початку 1990-х у заміському будинку племінниця Гарета Джонса Маргарет Сиріол Коллі знайшла валізу з його матеріалами – документами, листами, щоденниками. Родина журналіста не знехтувала цінними знахідками, які використовувалися окрім фільму Сергія Буковського і в інших дослідженнях, а також у засканованому вигляді розміщені на сайті www.garethjones.org. Гарет, будучи ще юнаком, зробив блискучу кар’єру: випускник Кембриджа, що володів п’ятьма мовами, у тому числі й російською, став радником із питань зовнішньої політики тогочасного прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа. У віці 25 років, у 1930-му році, він вперше приїхав до СРСР, щоб повідомити своєму роботодавцю про те, що там відбувається. Після повернення на батьківщину він публікує перші свої статті, де викриває справжню політику радянського керівництва. Згодом він здійснює не одну поїздку до СРСР, кожна з яких дає йому нові докази критичної ситуації там, не замаскованої гримом офіційної пропаганди. У вересні 1932 року він пише, що радянська влада переживає найжахливішу кризу після 1921 року; настали тяжкі часи, мільйонам доведеться пережити голод цієї зими. Тоді Гарет вперше назвав ситуацію в Україні голодомором, а навесні 1933 року знову повертається до Радянського Союзу. Порушивши заборону виїзду з Москви, він як приватна особа купив квиток на поїзд до України і, зійшовши з поїзда, перейшов кордон пішки. Гарет Джонс провів два тижні у різних селах і містечках Харківської області, розмовляв з людьми, ночував у їхніх хатинах. Побачена жахлива картина голоду була ретельно описана у серії статей, що публікувалися у провідних виданнях у Німеччині, Великобританії та США. Це поклало початок не лише оприлюдненню трагедії у світі, а й утискам Гарета. Ллойд Джордж перестав контактувати з юнаком після того, як той поставив під сумнів його захват від Сталіна. А сам Сталін теж не «оминув увагою» розвідки журналіста: Гарета звинуватили в шпигунстві, оголосили персоною нон-ґрата, і його ім’я було внесено до чорних списків таємної радянської поліції. Головним апологетом Сталіна був Волтер Дюранті, який тривалий час працював московським кореспондентом New York Times, посилав з України фальшиві репортажі і навіть отримав Пулітцерівську премію. Саме Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса, опублікувавши статтю, де витончено завуальовувалася справжня ситуація Голодомору словами «росіяни голодні, але не помирають із голоду». Так сміливі свідчення Гарета Джонса замовчали, а у 1935 році, в переддень його тридцятиріччя, за загадкових обставин вбили у Маньчжурії. В одному з кадрів фільму бачимо прозорий натяк на вбивцю, й існує версія, що «невигідного» журналіста в такий спосіб позбулося радянське керівництво.

«A man who knew too much...» – це підзаголовок згадуваного сайту, присвяченого Гарету Джонсу, який, до речі, там представлений як герой України. У нас же історія цієї людини, яка розплатилася життям за можливість бачити, знати і говорити правду, до недавніх часів була майже невідомою, втім, як і тисячі інших історій. Сергій Буковський у «Живих» не просто розробляє тему національної травми Голодомору, а й працює над поверненням пам’яті про тих, кого варто пам’ятати, що не менш важливо.