Живі і мертві

Прем’єра фільму «Живі» Сергія Буковського відбулася на 75 річницю Голодомору. Фільм став однією зі складових масштабного відзначення цієї дати. Серед інших подій – театральна вистава Богдана Жолдака «Ленін Love, Сталін Love», яка відбулась в Національній опері, і, звичайно ж, відкриття пам’ятника жертвам Голодомору, який в кращих радянських традиціях ударними темпами закінчували в останній тиждень. Президент України В. Ющенко є головним ініціатором цих масштабних ушанувань пам’яті, але те, яким чином усе це здійснюється, викликає підозру, що Голодомор для нього – це насамперед перепустка в історію: мовляв, усе невдоволення його президентством рано чи пізно забудеться, і залишиться тільки пам’ять, що це Ющенко почав офіційно вшановувати жертв Голодомору. Таку думку можна почути сьогодні досить часто, і, на жаль, для нашої притупленої етичної чуттєвості не здається цинічним те, що жертви Голодомору перетворюються на чиюсь політичну індульгенцію. Непристойний домішок, який виникає в цій ситуації, полягає в тому, що, зводячи пам’ятник жертвам Голодомору, Ющенко зводить його й собі. Чи могло бути інакше? – запитає пересічний українець. Так. Якби Ющенко не апропріював Голодомор і все, що з ним пов’язане, а навпаки – залучив до прийняття рішень громадськість, тобто зробив би це не лише своєю справою, а й справою усього суспільства. Натомість – не було публічного обговорення конкурсу на проект пам’ятника, а поспішність його зведення викликає підозри щодо неконтрольованих надвитрат.

У цьому надзвичайно складному і суперечливому контексті виходить фільм про Голодомор Сергія Буковського, знятий на замовлення фонду «Україна 3000». Фільм починається спогадами Ющенка про свою бабусю. Ющенко – єдиний українець-не-свідок/жертва Голодомору, що з’являється у фільмі. Він стає Українцем з великої літери і починає представляти усію націю. Такі абсолютистські тенденції поєднуються із його людським статусом жертви, який наближає його до бабусь і дідусів, що дають свідчення, затемнюючи те, що саме він прийняв рішення побудувати надзвичайно дорогий пам’ятник замість того, щоб, скажімо, дати пенсії живим жертвам Голодомору для того, аби вони могли більш достойно дожити своє життя. Остання думка (про пенсії) – це думка самого Сергія Буковського, з одного з його інтерв’ю, і вочевидь, у фільмі вона, хоча й не висловлена безпосередньо, все ж читається – насамперед у назві «Живі», яка у світлі вищесказаного має полемічний характер. Те, що ми бачимо, якщо відкинути безпосередню емпатію, до якої спонукає нас фільм – це злиденне життя старих людей, їхню покірність цьому життю і всьому, що з ними відбулось (Буковський вводить епізод, в якому одна із жертв, коли у неї питають, що вона думає про Сталіна, каже, що він красивий).

Емпатія зі свідками/жертвами є амбівалентною. На рівні візуальної риторики вона конструюється завдяки дуже близьким планам, тож глядач мимоволі починає розглядати гру світла на порізаних зморшками обличчях і провалля беззубих ротів. Але чи не проявляється у цьому близькому розгляданні владний погляд? Це особливо помітно у порівнянні з тим, як зображають Ющенка. Близький план його обличчя, мабуть, дав би не менш моторошні фотогенічні ефекти, натомість камера віддаляється від нього, несміливо ховаючись за дерева, і дозволяє собі наближатися лише в контр ажурі. Важко сказати однозначно, як саме слід читати цю риторику, оскільки її можна читати в обидва боки. А комусь взагалі можуть здатись святотатством такі роздуми, коли йдеться про «трагедію нації». Але ми не повинні ототожнювати реальну подію (Голодомор) із її репрезентаціями, переносячи на них статус святості. Репрезентації – це те, що не лише можна, а й треба піддавати аналізу.

По той бік метанаративу

Фільм Буковського порушує питання проблематичності репрезентації, власне, він сам рефлексує над цією проблематичністю, і саме тому, що це не плакатно-спрощений фільм, в ньому проявляються тупики та симптоми репрезентації, часто, здається, усвідомлювані режисером. Водночас, до честі режисера слід сказати, що йому вдалося уникнути ідеологічного, плакатного підходу до теми. Він не викладає цілісну, зшиту історію, розказану з позиції єдиного суб’єкта, а дає слово різним голосам, що підкреслює її фрагментованість, проблематичність, суперечність, і навіть офіційний ющенківський «метанаратив» стає лише одним із наративів.

На прем’єрі в Будинку Кіно, представляючи свій фільм, Сергій Буковський висловився дуже скромно: сказав, що він ставив перед собою два завдання – записати свідчення останніх живих очевидців, «дітей Голодомору», і вписати цю подію у світовий контекст. Коментуючи останнє завдання, Буковський сказав: «Ми ж не живемо в селі, це трагедія планетарного масштабу». Однак завдання поєднати останніх живих жертв Голодомору, які таки доживають в селі, із «планетарним масштабом» виявилось досить складним. З одного боку – фрагментовані живі свідчення, окремі уривки замовчаного пережитого в дитинстві, які доповнюються згаданою візуальною риторикою. З другого боку – сухі офіційні фрази таємних донесень італійського і польського посольств у Харкові, а також щоденники британського журналіста Гарета Джонса, який у 1932 – 1933 роках поїхав в Україну – нечисленні документи, які не лише підтверджують факт, а й доповнюють і легітимізують оповіді безпосередніх свідків/жертв, водночас включаючи їх у наративну рамку.

Оця друга, як її назвав Буковський, «планетарна» складова фільму – це те нове, що з’явилось у порівнянні із попередньою його стрічкою про український голокост «Назви своє ім’я», – яка лише додавала до добре документованої і визнаної історичної травми ще одну невідому сторінку. Завдання фільму «Живі», як і завдання репрезентації Голодомору, набагато складніше, оскільки тут ідеться не лише про репрезентацію, а й про переконання, доведення самого факту.

Усе це ускладнюється тим, що питання визнання Голодомору невідривно пов’язане із питанням його означення. Безперечно, у сфері історичної пам’яті не існує голих фактів, -– для того, щоб набути значення, факти мають бути включені в певний ланцюг значень. Саме як боротьбу за значення потрібно розуміти заклик України визнати Голодомор геноцидом українського народу і наполягання Росії (і проросійських сил в Україні) на формулюванні Голод. Офіційна російська позиція, і не лише вона, вказує на те, що Голод був не лише в Україні, а в Україні помирали від нього не лише етнічні українці.

Піймана в пастку ідеології обраності, яка закладена в популярне сприйняття поняття геноцид, офіціозна українська позиція є лише відповіддю на питання метрополії і через це залишається в рамках колоніального дискурсу. Вийти із цього зачарованого кола можна лише піддавши критичному аналізу категорії, в яких мислить метрополія (одним із таких поширених трюків є те, з яким тріумфом стверджується, що голод був не лише в Україні, так наче це якимось магічним чином відміняє те, що він взагалі був в Україні).

Тому, може, не варто наполягати на обраності українського народу, а закликати до вшанування усіх жертв 1932-1933 років як на території України, так і за її межами? Це той момент, якого немає у нашому публічному просторі, немає його і в новому фільмі про Голодомор Сергія Буковського.