Уже сама назва фільму звучить контрастом до його теми.

Здавалося б, що може більше стосуватися смерті, ніж Голодомор? І раптом – «Живі».

З кожним роком тих, хто пережив зиму 1932–1933 року, стає все менше. Сьогодні це вже зовсім старенькі дідусі й бабусі, на той момент – діти. Свідкам Голодомору, які з’являються у фільмі Сергія Буковського, було тоді від п’яти до чотирнадцяти років. Кожен зі своїм власним минулим, власними спогадами, своєю приватною історією, дуже подібною лише в одному…

Кажуть, на старості людина забуває, що робила вчора, та може до найменших деталей відтворити в пам’яті те, що сталося в юності. Важко й уявити, як живеться з такими спогадами.

«Я вже давно мала здохнути, але й досі жива», – від цих моторошних слів жінка й сама починає плакати.

Але те, що всі ці люди живі, – й справді диво. І, як і в кожне диво, в нього важко віриться. Навіть коли є докази. Адже диво завжди суперечить законам логіки.

«Живі» – стрічка з виразним авторським почерком. Виваженість і висока художність (навіть символічність) кожного кадру, мінімум коментарів (за зізнанням режисера, він і взагалі б від них відмовився, якби не зорієнтованість фільму на ширшу аудиторію, в тому числі іноземну), відмова від музики, що, як відомо, здатна сильно впливати на емоційний стан глядача й допомагає «витиснути» з нього не одну сльозу. А делікатність, небажання спекулювати на особистих трагедіях, як і уникання пафосу в будь-яких його формах (чи то трагічній, чи то життєствердний), й водночас уміння «розговорити» людей, зробити присутність камери майже невідчутною, а поведінку персонажів – природною, – все це притаманне й попереднім роботам Сергія Буковського.

Коли ж ідеться про Голодомор, то видається, що лише в такий спосіб і можна говорити про трагедії, масштаби яких ми й досі не можемо до кінця усвідомити.

Режисер уникає і страшних кадрів із хронік або свідчень про звірства людей, доведених голодом до відчаю. Всі ці факти вже відомі українському глядачеві з інших документальних фільмів або ж із архівних джерел.

Натомість звичайна, здавалося б, беземоційна розповідь може мати значно сильніший емоційний ефект. Скажімо, чоловік розповідає, як приходили до хати й забирали рештки хліба й зерна. І на запитання з-за кадру, що ж це за люди були, він спокійно відповідає: «Нормальні люди. Тільки совість собача…».

Чи інша розповідь. Про те, як зібране в Західній (тоді не радянській) Україні зерно на допомогу голодним висипали в річку просто на очах у людей. На знак того, що в Союзі, мовляв, жодних проблем нема…

«Живі» мають і ту перевагу, що є не першою стрічкою про Голодомор. Тож і завдання в неї – вже не просвітницьке, а радше дослідницьке. Режисер дивиться на трагедію відразу під кількома альтернативними кутами зору: через живу пам’ять про ті події (безпосередніх жертв Голодомору, а також Ґерета Джонса) та в контексті світової, а не лише радянської, історії та політики.

Як і попередня стрічка режисера «Назви своє ім’я» (присвячена трагедії Голокосту), фільм «Живі» має під собою величезну документальну базу. Знімальна група відзняла 85-годинний матеріал (сама ж стрічка триває лише сімдесят п’ять хвилин), а зйомкам передувала чимала дослідницька робота. Свідків шукали по всій Україні: кілька знімальних груп працювали в Києві, а також у Київській, Житомирській, Кіровоградській, Черкаській, Вінницькій, Харківській, Сумській, Чернігівській і Тернопільській областях. Як наслідок – п’ятдесят шість інтерв’ю, двадцять вісім із яких потрапили до фільму. Всі ж інші матеріали, відзняті, до речі, в найсучаснішій на сьогодні системі HD (High Definition), мають стати основою великого документального архіву.

Та, мабуть, найбільшим здобутком фільму є те відчуття тривання життя (й справді важко підшукати якісь інші слова), яке залишається після його перегляду. Так, ці люди пережили трагедію. Вони бачили й відчували таке, що не може вкластися в голову нинішньої людини.

І водночас вони також звичайні люди. Тому можуть часом сваритися, бурчати, сміятися, або ж сумувати, плакати, співати чи просто думати про своє буденне.

Кінець фільму: дві старенькі перед будинком вмощуються на дерев’яних стільцях. Сідають перед камерою, як до світлини: поправляють одяг, хустки, намагаються не рухатися... Потім встають і йдуть по своїх справах.

Стільці лишаються порожні.

А вони все ще живі.