Новий фільм Олексія Германа-молодшого отримав відразу дві нагороди на цьогорічному Венеційському кінофестивалі – «Срібного лева» за найкращу режисуру та «Озелла» за найкращу операторську роботу. І хоча й два попередніх його фільми – «Останній поїзд» (2003) та «Гарпастум» (2006) – також відбирали до конкурсного показу на цьому МКФ, нагорода такого рівня стала для режисера першою.

На «Молодості» ж «Паперового солдата» показували в позаконкурсній програмі. Стрічка зібрала на вечірньому показі повний зал глядачів, а Андрій Халпахчі представив 32-річного режисера як «дитину фестивалю» (адже Олексій привозив до Києва і всі попередні стрічки, які публіка й журі оцінювали завжди дуже схвально).

У фільмі йдеться про підготовку Радянського Союзу до першого виходу людини в космос. 1961 рік. Байконур. Останні шість тижнів перед польотом.

Головний персонаж, лікар Данило Покровський (його зіграв відомий грузинський актор Мераб Нінідзе), – людина надзвичайно тонкої психічної організації. Саме на нього покладено функцію відібрати й підготувати молодих хлопців до «знаменної події», яка поставить Радянський Союз «впереди планеты всей».

І наївні недосвідчені хлопці саме так це і сприймають – не просто як шанс засвітитися перед усім світом, а як нагоду здійснити величезний крок у невідоме, після якого життя на планеті Земля (а ця ілюзія була продуктом свого часу й не оминула ані науковців, ані лікарів, ані звичайних людей) має змінитися до невпізнанності. Звісно, в кращий бік…

Надто важким тягар відповідальності виявляється лише для лікаря: він страшенно боїться за своїх підопічних (адже попередні польоти з ляльками або тваринами завершувалися невдачею, а під час підготовки в барокамері гине й один із хлопців). Постійні головні болі, які переростають у періодичні напади гніву, нічні жахіття й марення (в яких він бачить своїх померлих батьків і шукає в них розради) перетворюють його ледь не на невротика, який постійно сумнівається у власній компетентності й силах (він не дає спокою дружині постійним запитанням, чи має хоч якийсь сенс його робота і чи є він справжнім доктором – а зовсім недавно він захистив свою докторську дисертацію).

Власне, Данило Покровський і є тим «паперовим солдатом» – персонажем пісні Булата Окуджави (ще одного символу епохи, до речі), яку чуємо і в фільмі: «переделать мир хотел, чтоб был счастливым каждый, а сам на ниточке висел – ведь был солдат бумажный».

В інтерв’ю на Венеційському фестивалі Олексій Герман-молодший зізнавався, що для нього професія лікаря є також і своєрідним збірним образом російської інтелігенції, традиція якої тягнеться ще від Антона Чехова. Зробивши Покровського головним персонажем, він хотів для себе з’ясувати, чим і яким насправді є російський інтелігент 1.

Тож, зрештою, не дивно, що саме він, а не перший космонавт (якого до кінця фільму ніхто не називає інакше, аніж просто «Юра»), стане першою людською жертвою за політ у космос. Політ, що не приніс якихось особливо кардинальних змін у людське життя. І смерть героя фільму символічно настане в той-таки момент, коли ракета відірветься від поверхні Землі. А Юра Гагарін, як дізнаємося з епілогу, таки загинув у катастрофі, але вже іншій, автомобільній, через десять років…

Не менш тонко розкрито й іншу сюжетну лінію у фільмі – любовні стосунки Данила. З одного боку, з дружиною (її роль чудово зіграла Чулпан Хаматова, і, за словами Олексія Германа-молодшого, саме під неї і писали цю роль). Вона, Ніна, чи не єдина здатна була розуміти свого чоловіка. З іншого ж боку, коханка Віра (Анастасія Шевельова), наївна казашка, щиро закохана в лікаря, яка дарує йому хвилі забуття і спокою.

Неможливість вибрати між двома жінками, кожна з яких йому потрібна, хоч і різною мірою, робить його ситуацію ще складнішою. Але саме дружина виявляється готовою до найбільшої самопожертви – вона їде за чоловіком у таку глушину і продовжує опікуватися ним, навіть знаючи про існування Віри.

Є у фільмі й сцена, за яку Олексієві найбільше докоряла російська аудиторія: коли героїня Чулпан Хаматової вирушає на Байконур, її випадково привозять на місце колишнього сталінського табору. Тут уже немає в’язнів – лише спорожнілі бараки і зграї сторожових псів, яких із наказу керівництва розстрілюють і тут-таки спалюють («все одно тепер від них немає жодної користі»). Але є також і люди, які провели тут, у засланні, більшу частину свого життя. Та тепер вони мають покинути ці місця – бо те-таки керівництво дало наказ зачистити й звільнити всю територію. Так починалася «відлига» – з показового нищення сталінських слідів…

Насамкінець хотілося б сказати, що є у фільмі й чимало дотепних моментів, особливо на початку, коли бачимо середовище друзів і знайомих доктора Покровського. Вони – майже хрестоматійне втілення тодішньої інтелігенції, що раптом відчула подув свіжого вітру й повірила, що настали нові часи.

Та вони, як знаємо з історії, виявилися надто короткими…