Про стрічку Ігоря Майбороди, режисера, народженого в Києві, який уже багато років живе і працює в Росії, багато писали вже після показу на Московському МКФ. У деяких виданнях його називали скандалістом, що прагне дискредитувати Андрія Тарковського й «вибілити» на його тлі Георгія Рерберга – оператора, про якого, мовляв, узагалі б ніхто не знав, якби не співпраця з великим режисером. Інші ж, навпаки, дякували за «реабілітацію» незаслужено забутого оператора, в житті якого творець «Соляріса» виявився злим генієм.

Вочевидь, обидва твердження є однаково спекулятивними й мають мінімальний стосунок до самого фільму. Адже «Рерберг і Тарковський. Зворотний бік ”Сталкера”» – більш ніж двогодинна стрічка, велику частину з якої становлять інтерв’ю та документальні архіви, – аж ніяк не підпадає під визначення жанру фільму-агітки. Навіть більше, Ігор Майборода свідомо дистанціюється від коментування найгостріших моментів, даючи змогу фактам і свідкам говорити самим за себе. І кількість зібраного матеріалу дає йому таку можливість (а поза стрічкою залишилося ще майже чотири години плівки). Власне, фільм є частиною документального кінороману «Рерберг», у якому йдеться про життя російського оператора.

До того ж, попри назву, історія конфлікту довкола «Сталкера» є лише однією, хоч і найбільш яскравою, сюжетною лінією фільму. Не менше уваги Майборода присвячує і самій особі Рерберга – вихідцю зі знаної російської династії художників, архітекторів і музикантів (його батько – відомий книжковий графік), який, крім того, що був оператором, сам непогано малював, орієнтувався в музиці й літературі, цікавився сучасною філософією.

Всі його зацікавлення так чи інакше втілилися в його роботах – фільмах про Олексія Лосєва (інтерв’ю з легендарним російським філософом і культурологом вже наприкінці його життя), Євгена Мравінського (відомого диригента, якого Рерберг вважає одним зі своїх найбільших учителів, поряд із Тарковським), Мстислава Растроповича (віолончеліста світової слави, який, до речі, був його родичем по материній лінії).

Георгія Рерберга вважали одним із найталановитіших тодішніх операторів. Ще в другій половині 1960-х він знімав «Історію Асі Клячиної», «Першого вчителя», «Дворянське гніздо», «Дядю Ваню» Андрія Михалкова-Кончаловського. Потім був тріумфальний успіх «Дзеркала» Андрія Тарковського (1975) – стрічки, яку й оператор, і режисер оцінювали однаково високо. Й нарешті «Сталкер», – точніше, його перший варіант, що, за винятком окремих уцілілих кадрів, так і не дійшов до глядача.

Історія зйомок цього фільму тривалий час була огорнута таємницею. Було відомо про конфлікт Тарковського та Рерберга, про те, що остаточний варіант знімав уже Олександр Княжинський. Лишилися й коментарі режисера, які, особливо після публікації його щоденників французькою мовою, не залишали від роботи Рерберга каменя на камені. Власне, йшлося про технічний брак, через який увесь відзнятий матеріал (перший варіант стрічки) було зіпсовано. За однією з версій, яку пізніше й поширював Тарковський, саме професійне недбальство Рерберга стало цьому причиною. За іншою ж, не менш вірогідною, плівки зіпсували в лабораторії «Мосфільму». Як свідчать очевидці, в той період було пошкоджено не лише матеріали «Сталкера», а й багатьох інших радянських стрічок.

Сам Рерберг довгий час не вдавався до публічного коментування цієї ситуації і навіть не особливо охоче говорив про це з друзями чи колегами, хоча «офіційна» версія напряму зачіпала його професійну компетентність.

Ігор Майборода вводить у фільм іще одну «темну конячку» – дружину Тарковського Ларису, яка зіграла одну з жіночих ролей у «Дзеркалі», а пізніше мала амбіції і на гру в «Сталкері» (як відомо, ця роль дісталася Алісі Фрейндліх). У фільмі згадано і колоритний діалог між Рербергом і Тарковським, коли після акторських проб Фрейндліх оператор напряму запитав режисера: «Ну, так что? Будем снимать актрису или Ларису?..».

Не занурюючись глибше у приватні взаємини оператора, режисера та його дружини, Майборода наводить, крім розповіді Рерберга, свідчення й інших людей, які вважають саме Ларису винною в остаточному розриві Тарковського і Рерберга. Причина? Остаточної версії ми, звісно, не дізнаємося, але ніхто не відкидає і банальної помсти (мовляв, саме через Рерберга вона не отримала роль). Додатковим доказом стають і розповіді знайомих та колег Тарковського, що в такий спосіб ця жінка сварила його з багатьма людьми.

В частині фільму, де йдеться про «Сталкера», Майборода використав чимало рідкісних фотоматеріалів знімального періоду; подано й ті нечисленні кадри, які ввійшли до остаточного варіанту фільму (з-поміж них і неймовірні, ледь не сюрреалістичні панорами «болота» в зоні).

Та, мабуть, найбільшу цінність мають два архівних матеріали. Перший з них – інтерв’ю з Георгієм Рербергом, яке 1999 року (зовсім незадовго до його смерті) взяв Євген Цимбал, котрий був не лише його другом, а й асистентом із реквізитів на «Сталкері». Тут Рерберг, хоч і не надто охоче, та все ж погоджується коротко прокоментувати згаданий конфлікт («доля нас розвела»), а також розповідає про свою творчість. Інший документальний матеріал – паризьке інтерв’ю Глєба Панфілова з родиною Тарковських, яке надала Ольга Суркова, кінознавець і людина з їхнього близького оточення.

Зіставляючи ці дві, часто кардинально протилежні, версії одних і тих самих подій, автор дає змогу глядачеві вирішувати, якій із них варто більше довіряти. Бо ж з’ясувати остаточну правду ми все-одно не зможемо, адже жодної зі сторін конфлікту немає серед живих.

Та не можемо не зауважити, що симпатії автора до Рерберга таки відчутні. Це, зрештою, і не дивно, адже свого часу Ігор Майборода пропонував бути оператором своєї першої стрічки саме йому. Рерберг згоду дав, але стрічка так і не побачила світу через смерть оператора.

В часи перебудови через фінансові проблеми Рербергу доводилося підпрацьовувати, знімаючи рекламу. В фільмі є й коментарі його тодішніх працедавців, яких він «мучив» своєю професійною вимогливістю – бо навіть реклама, на його думку, не може бути цілковитою халтурою.

Надзвичайно цікаво слухати розповіді Рерберга про принципи його операторської роботи: «Мене все життя цікавили люди та їхні емоції. Великий план мені завжди дорожчий за будь-який пейзаж. І я надаю перевагу внутрішній дії перед зовнішньою. Я завжди любив знімати саме обличчя, обличчя, обличчя…». Або ж про близькість його виразно «естетської» операторської роботи до живопису («...я все життя вчуся в живопису… а себе зарахував би до школи, яку можна назвати поетичним натуралізмом…»).

Ігор Майборода дає слово дуже багатьом людям. З великою симпатією говорять про Рерберга і друзі, й знайомі, й колеги. Про ставлення останніх свідчить хоча б той факт, що стрічка, як вказано у титрах, стала «колективною професійною даниною членів Гільдії кінооператорів РФ». За словами ж Майбороди, багато людей погоджувалися давати інтерв’ю без винагороди, як тільки дізнавалися, про кого буде фільм…

Вочевидь, аналізуючи твори того чи іншого митця, не обов’язково мусимо знати його біографію. Втім, і свідоме відсторонення від неї також видається не найпродуктивнішим виходом. Тут уже кожен має вирішувати для себе. Важливо лише, щоб нові факти чи знання (або ж їх брак) не робили наші судження занадто категоричними.