Вони зустрілися, полюбили одне одного, вона зрадила чоловіка й родину; чоловік убив його, а вона вирішила померти з ним. Оповідний шар фільму Івана Вирипаєва невигадливий: справді, що може бути простіше. Звичайна історія.

Складне й чудове – у плані вираження. «Ейфорія» починається з неосяжного російського простору, від якого глядач з першої миті затамовує подих. Метафізичний, відсторонений від часу, але такий промовистий для серця простір вічної краси. «Безмежна височінь», упіймана ще в пушкінських «Бісах», із якої в світ людини вливаються незрозумілі сили, що породжують і диво, і злочин. Але в «Ейфорії» це не холодне хуртовинне поле, а пристрасна, жива, випалена сонцем південна земля.

Людина в цьому просторі виявляється дисонансом: на загальному плані літньої дзюркотливо-стрекотливої мелодії сонячного поля виникають двоє. Чути нерозбірливий мат. «То шо ти хочеш робити? – Не знаю. Мені їхати треба. – Куди? Отямся!». Вже в перших кадрах героя в різні боки кидає незрозуміла сила, він їй покірний, як поранений звір – болю. І знову пливе перед нами степ, небо, річка, перехрестя крейдяних доріг, яри і хтось у яскраво-червоній сукні – це Віра, головна героїня.

Світ людей, здавалося б, близький до краси природи – він поруч, він поміж неї. А убогість його страшна. Що роблять люди в російському степу? Та те, що й усюди: п’ють горілку, валяються по кущах із чужими дружинами, сірою паволокою затягують дні й ночі. Образ сірої паволоки проявиться в стрічці й чіткіше – річкова твань насниться Вірі, коли вона втече від чоловіка. Образ пророчий.

Віра і Паха жили спокійно далеко одне від одного. В неї – чоловік Валерка і маленька доня Маша. В нього – стадо цапів і компанія знайомих, з якими преспокійно можна пиячити. Та от зустрілися, довго дивилися одне на одного. Дороги перетнулися так само непояснювано й певно, як крейдяні дороги в степу, і тепер він не може спати, темні півкола ростуть на темному, обпаленому сонцем і вітром обличчі.

Експресія фільму, його дивовижна завершеність – в імпресіоністичності відеоряду, в граничному символізмі й динаміці образів. Вона стоїть і б’є руками по блакитній дерев’яній стіні, пересипає зерно. Він розкидає дерев’яні дошки, розкидає чорних цапів – символ зумисне діонісійський. В ньому лютує пристрасть, жорстка, чорна, страшна в своєму шалі; вона ж віддана тягучій тузі – передчуттю прийдешнього справжнього болю.

Його жене до неї одне запитання: «То шо робити?». Її відповідь проста й щира: «Не знаю». Супроти того, що підхопило й зірвало з місця їхні нехитрі душі, вони безсилі. Незнання й нерозуміння стають здобутком нового, правдивого в житті, яке не має жодного сенсу. Вони обоє вже загублені для нього, захоплені ейфорією почуття, що змітає все на своєму шляху. І Віра вже не бачить того, що діється довкола, сидить у стайні в напівзабутті, втупившись в одну точку, і на якусь мить отямлюється лише від пронизливого крику доньки. Пірат відкусив їй палець. «А Пірат – це що? – Та он він лежить». Пірат – пес. Відкушений палець чоловік Віри Валера без вагань відрізає. Віра навіть у цю мить – у напівзабутті. Вона в полоні ейфорії. Паха зустрічає її, коли вона закопує Пірата. Повертається Віра до п’яного чоловіка під ранок – а доньки вже нема, її повезли до лікарні. А Валера п’яний, його не змогли розбудити. Дуже важливий загальний план фільму – руйнація всього, що становило суть життя. Чоловік, вибігаючи з дому, силується щось плутано кричати: «Віро, всьо буде, всьо… Віро!» - та вона вже зважилася, вона біжить геть все швидше, кличе човен того, хто ще не встиг далеко від’їхати. За якийсь час усе вирішується – чоловіка викинуло на берег, Віра в човні з Пахою їдуть до лікарні. Але доньки вже нема. Більше вона в фільмі не з’явиться.

А далі й починається Ейфорія. Далі ми нічого, крім всеосяжного почуття, не побачимо – лише розв’язку. Бунін вважав, що кожне справжнє кохання неминуче завершується трагедією. Вирипаєв розвиває бунінську концепцію: в нього – сонячний удар, тут – ейфорія, чад, самозабуття. В ейфорії – протиставлення дійсності, ейфорія завжди – всупереч їй. Сліпий не має їхати на мотоциклі – та жене. Віра не має кохати – але хто скаже, що їй робити з собою?

Рішення є – в товаристві Пахи, скажімо, дуже звичайне. «А мій от…. Там, за бугром», – і потім горілку склянками і виделку в груди ненависній суперниці. Вихід? Цілком. Жити як доведеться, грішити потихеньку, думати з осторогою. Це і є стара твань, від якої намагаються врятуватися Віра й Паха. Самі не думаючи по це, вони відрікаються від звички пов’язаності, від тихої брехні – вони все роблять легко й жорстоко, підкоряються новій владі сліпо й беззастережно.

Іван Вирипаєв вибудовує композицію свого фільму майстерно, з величезним талантом театрального режисера – лаконічно, стисло, містко. Нескінченності простору поля протиставлено розлінієний та обмежений хаос дому (це простір чоловіка). При першій зустрічі з Пахою коханців розмежовує яр, потім дім. Коли межі розірвано (в момент втечі Віри), чоловік Віри бачить лише один вихід: дім – спалити. І далі його провадить своя ейфорія – помсти, жорстокості, пекельних мук. Перебування поза домом – мука, вона посилює його страждання: він прагне руйнації і розриває гармонію природного світу пострілом у корову – і пошкодує лише про те, що витрачена куля не полетіла потім останньою в бік Пахи й Віри.

Чудово композиційно оформлено й розвиток деяких сюжетних ліній фільму.

Кільцевою композицією, скажімо, оформлено мотив втечі: від чоловіка йдуть рікою і нею ж потім повертаються в білих одежах – як на весілля чи на смерть, що остаточно їх поєднала. Небом фільм починається, до неба звернено погляд Віри перед смертю.

Витриманість поетики фільму в єдності художньої експресії витворено також завдяки майстерній роботі двох чарівників – творця простору Ейфорії оператора Андрія Найденова і Айдура Гайнулліна, що втілив його дух у музиці. Завдяки цьому творчому тандемові й народилася «Ейфорія».