Українське кіно. Де воно? Це питання-відповідь закономірно виникає у будь-кого з потенційних респондентів. Не будемо говорити про тих, хто занурений у проблематику кінематографа – вони ж бо люди зацікавлені. Кіно – це передусім глядач, і йому належить прерогатива остаточно промовити «бути чи не бути». Проблема повернення глядача здається безнадійно тяжіє над Десятою музою в Україні. Яким чином її буде вирішено – сьогодні залежить від молодого покоління кіномитців, від їхнього ставлення – сприйняття, визнання чи, може, й невизнання глядача, яке вони відобразять у своїй майбутній творчості.

Фестиваль «Відкрита ніч» належить до небагатьох акцій, що підіймають завісу над тим, «де воно, національне кіно», а як форум молодих кінематографістів він дає відповідь й на друге окреслене тут питання. Властиво, ця стаття мала б бути відгуком на репертуарні фільми фестивалю, які автори проекту за кілька років зібрали у кількатомному DVD-виданні. Мені до рук потрапили збірки із анімаційними роботами Є. Ільменської «Уїк’енд» (1999), О.Черненко «Погана прикмета», А. Лавренішина «Наступний» (2003), Є.Сивоконя «Засипле сніг дороги...» (2004) та короткометражними фільмами О.Урсакі «Прикордоння» (2003), Р.Бондарчука «Микола і Німець» (2005), В. Васяновича «Проти сонця» (2004), В. Ямбурського «Приблуда» (2006), А. Руденка «На межі» (2005), С. Марченка із серії «Поліські образки» – «Дід Іван з Копищ» та «Маковія у Левовичах» (2006), С. Крутіна «Михайлюки» (2004), Н. Савчук «Курсова робота», Р. Бровка «Стіна» (2006), М. Ксєди «Половина танцю», Л. Мерешкіної «Гунька», В. Дощука «Кому не спиться…», Т.Томенка «Тир». Відверто кажучи, сама перспектива такого перегляду викликала скептичні побоювання, що нагадували важкий обов’язок члена журі якого-небудь конкурсного дійства. Однак автори фільмів полегшили моє завдання у той спосіб, що не позбавили основного – суто глядацького сприйняття. Більш того, підживили його позитивними враженнями та переживаннями. Проте – усе за порядком.

Творча робота є ідеєю у поєднанні з якістю її подачі, що мовою мистецтвознавчих категорій ідентифікуються як зміст і форма. Одухотворяє ж цю всю пігмаліонівську конструкцію емоційна культура автора. Навіть загальний огляд побаченого переконує, що змістовий складник стрічок позбавлений одноманітності. З огляду на здебільшого молодіжний характер фестивалю це наче і закономірно, але, як свідчить практика, тенденційність у виборі теми або об’єкта твору для молодих авторів часто така ж симптоматична, як і їх вікове зростання (все-таки, мабуть, це краще, ніж криза зрілих майстрів). Більшість представлених у збірках учасників віддала ініціативу своєму творчому інстинкту, який у одних ще не досить розвинувся, а в когось матеріалізувався у живе почуття: хтось не уникнув поверховості й у кращому випадку залишився стилістом, а дехто вже став Художником або близький до цього.

Домінантна в роботах побутова тематика відображена у широкому сюжетному та жанровому діапазоні – є тут відеодокумент («Поліські образки»), щоденна хроніка («Курсова робота»), новели про протистояння буденності («Проти сонця», «Тир», «На межі»), історії про дружбу («Уїк’енд», «Приблуда») та любов («Михайлюки», «Прикордоння»), епізоди життя («Микола і Німець»), етюди («Половина танцю», «Засипле сніг дороги…»). Це звучить як просто споглядання, жарт, гумореска, «жахливий» фарс, мелодрама, притча, бувальщина, що очевидно добре, оскільки загалом має динамічний характер і не обтяжене нікому не цікавим інтелектуальним самокопирсанням. Сюжетом, вмінням розповісти історію вирізняються «Приблуда» та «Михайлюки». Названі стрічки можуть привернути увагу найширшої глядацької аудиторії. Історія «Приблуди» – про «непрості» взаємини песика і його господаря – невимушена й інтонаційно багатогранна, чим легко знаходить контакт із глядачем. Так само можна сприйняти оповідь із сімейного життя в «Михайлюках». Важливим моментом у фільмах такого типу, крім самої кіномови, є мова як така. Недоладно звучить вона у «Прикордонні» О.Урсакі, це передається на гру акторів, у якій помітна скутість. Тут доводиться констатувати, що у нашому кіно сьогодні (однаково, йдеться про твори визнаних метрів чи початківців) українська рідко чується природно, лунаючи в акторському виконанні зазвичай академічно-театрально. Коли в короткометражних фільмах її небагато, то як поставитись до рідкісних повнометражних картин останнього десятиріччя? Разом з іншими виражальними засобами мова їхніх героїв остаточно доконує глядача.

Повертаючись до «Відкритої ночі», цікаво спостерігати за рівнем творчої майстерності учасників фестивалю. Техніка фільмування, продемонстрована ними, досить різноманітна – від фахової, документальної фіксації події до стилізації і складних художньо-смислових поєднань, якість реалізації яких передусім залежна від ритмопобудови, від уміння авторів віднайти потрібну тональність для свого кінодійства. Така закономірність підтверджується кожною наступною роботою. Невиразною у даному сенсі є «Стіна» Р. Бровка. Вдала і дотепна фабула фільму неадекватно потрактована – у режисерському, операторському та акторському виконанні вона виглядає тонально «однорідною», майже статичною. Це позбавляє стрічку необхідної легкості, відтак вона сприймається важкувато, подекуди викликаючи враження надуманості. Ритмічний акцент, натомість, «витягує» простенький сюжет «На межі» А.Руденка, відчуття паузи і лаконізм засобів точно передають характер анімаційної притчі А. Лавренішина «Наступний». У документальних роботах, до яких належить серія відеомініатюр С.Марченка «Поліські образки», зустрічаються такі, що, здається, створені на одному подиху («Маковія у Левовичах»), при цьому режисер ніби абстрагує дію, від чого впродовж перегляду виникає почуття спонтанного замилування тим, що відбувається.

Щодо художньої майстерності, на жаль, далеко не кожна робота дозволяє говорити про неї саме у такому плані, автори рідко вдаються до творчого пошуку, експериментування, надаючи перевагу сюжетній лінії, мало хто досягає належного рівня художньої виразності (це дивує, оскільки чого-чого, а креативних ідей у молодого кіно не повинно бракувати). Нечисленні фільми, творці яких дали волю імпровізації, можна умовно розподілити на «кінопоетичні», «у стилі ретро» та «кінотехнічні». Остання характеристика виникає стосовно стрічки Р.Бондарчука «Микола і Німець» – кліпова манера її візуалізації позбавлена притаманної агресивності і не порушує плинного розвитку подій на тлі образно-правдоподібної канви часу, чим фільм завдячує операторській роботі А.Лисецького.

У формі ґротеску, стилізації «під ретро» вирішене видовище нічної вакханалії із назвою «Кому не спиться в ніч глуху» В.Дощука. Режисер та оператор (Д.Чернишов) інтерпретують його в дусі «жахів» періоду німого кіно.

До ретроспективного методу вдаються й автори кінопоетичних «Тиру» та «Проти сонця» – Т.Томенко і В.Васянович, ностальгійним ідеалом для котрих залишається кіно епохи 20-30-х і 60-х рр. Дозволю собі не припустиму для жанру критичного резюме ремарку і зауважу, що з точки зору глядача про ці фільми хочеться говорити. «Тир» Т.Томенка напевно не потребує окремої презентації – це повною мірою художнє кіно. Його тема, а йдеться про безпритульного пацана, вже доволі заяложена і, як правило, легко надається для різноманітних авторських спекуляцій, що попри свою оманливість давно позбавлені оригінальності. У «Тирі» немає такого маніпулювання, фільм – чесний і виявляє повагу як до глядача, так і до самого безпритульного.

«Проти сонця» В.Васяновича можна назвати стрічкою про Творця і Буденність, або про Чоловіка та Жінку. В режисерській інтерпретації ці пари тотожні. При цьому кожен вільний зробити власний висновок із їхньої подачі. Сам фільм динамічно вибудуваний у вигляді стильової мозаїки, що легко переходить до різних настроєвих станів. Васянович оперує багатогранним аудіо-візуальним рядом й імпровізує із часом, звуком, кольором. Це кіноколаж, фантазія, по суті – творча гра. «Проти сонця» – чи не єдиний фільм, що не спотикається на мові, тут вона є незамінним – художнім засобом виразності. Однак, це треба бачити. І це можливо. «Відкрита ніч» намагається бути відкритою не тільки для вузького кола утаємничених. Фестиваль робить кіно активною частиною сучасного мистецького процесу в Україні. Сам факт цього важливий, проте без глядача Десята муза за своєю природою, як жодна інша, вважатися живою не може.