75-річчю кіноактриси Наталі Наум було присвячено перегляди двох фільмів – документального «Найвище призначення на землі» (режисер Людмила Михалевич, студія «Глас») та ігрового «Повість про жінку»

(режисер Володимир Денисенко, 1973), а також круглий стіл «Наталя

Наум. Український характер», який відбувся в Синьому залі Будинку кіно 28 жовтня 2008 року. Спогадами ділилися: народна артистка

України Марія Миколайчук, доктор медичних наук Галина Терентіївна Денисенко, народний артист України, кінооператор Вадим Іллєнко,

заслужена артистка України, кіноактриса Ніна Антонова, заслужений

артист України, кіноактор Анатолій Барчук, кінознавець Валентина

Слободян, письменник, кінорежисер, син Наталі Михайлівни Олександр Денисенко, його дружина, кандидат історичних наук Тетяна Люта,

ще одна невістка Н.Наум, музейний працівник Санда Макану, кінооператор Олександр Скудра, актриса театру і кіно Любов Богдан.

Лариса Брюховецька. На мою думку, назва сьогоднішнього круглого столу виражає людську і творчу суть Наталі Михайлівни Наум. Погодьтеся: залишитись круглою сиротою в ранньому віці – і, подолавши злигодні сирітства, воєнного часу, самоствердитися в унікальній професії, піднятися до вершин визнання і слави, стати знаменитою актрисою кіно – яку треба мати життєву стійкість! А, крім того, мати талант любові: Наталя Михайлівна надихала і оберігала свого чоловіка Володимира Денисенка, була турботливою матір’ю двох синів – Олександра і Тараса, добре відомих в українському кіно, зігріла любов’ю своїх онуків. Сьогодні її немає з нами, залишилися її ролі. Не можна не захоплюватися її красою і темпераментом у ранніх роботах, влучністю, лаконізмом і завершеністю образів у зрілих роботах. Назавжди вона залишиться в пам’яті в ролі Дуні Гусіковської у фільмі «Сон» та в образі матері багатодітної родини Дзвонарів у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Я дуже рада, що 1999 року зустріла Наталю Михайлівну, разом із нею ми підготували для журналу «Кіно-Театр» цікаві спогади про Володимира Терентійовича Денисенка, фрагмент його недрукованого сценарію, а згодом я взяла в неї інтерв’ю. Сьогодні ми будемо згадувати чудову людину і митця. Її творчість ще чекає на детальне дослідження.

Марія Миколайчук. Я ще у 8-9 класі мала щастя знати Наталю Наум, бачити її творчість. Тоді вона була актрисою Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської. До цього театру в мене було особливе ставлення, і я ходила на всі вистави. Наталя – красуня із мигдалевими очима – чудово грала, з самовіддачею. Раїсова, корифей театру, була Наталчиною вчителькою і вклала у дівчину всю свою душу і вміння. Пам’ятаю одну виставу, здається, вона називалася «Кружка пива», на неї були аншлаги, та мені вдалося туди потрапити. Наталка грала у цій виставі і була просто надзвичайна. Ближче ми познайомилися на зйомках фільму «Сон». Нашу групу з хору Верьовки запросили заспівати для фільму пісню «З далекого краю лелеки летіли». У знімальній групі ходили розмови, що серед дівчат з хору є дружина Івана Миколайчука, а режисер, Володимир Денисенко, вирішив подивитися, котра ж то з них ця дружина. Він пройшов повз нашу групу, зупинився біля мене і сказав: «О, у моєї Наталки були такі ж очі, а потім зсохлися...». Та, наскільки я її пам’ятаю, у Наталки завжди були гарні величезні темні очі. Іван із великим задоволенням спілкувався з нею як на сцені, так і в житті, у них був якийсь однаковий політ душ. Напевне, це через і те, що вони обоє були родом із Карпат. Але головна причина у тому, що це була людина виняткової душевної краси. Не хочеться говорити слова «була», бо вона є, живе у нашій пам’яті.

Галина Терентіївна Денисенко. Я пам’ятаю Наталку ще з часу, коли вона була студенткою другого курсу театрального інституту. Тоді з нею і познайомився мій брат Володя. Була вона з дитячого будинку, навчалася в Чернівцях, захоплювалася художньою самодіяльністю. Там її й помітила актриса Чернівецького театру Раїсова, яка порадила Наталі вступати до театрального. Володя закохався в Наталю ще й через те, що Олександр Петрович Довженко, який бачив Наталю у фільмі Олексія Швачка «Земля», сказав про неї: «Яка красива і сексуально приваблива дівчина! З неї буде актриса».

Жили ми тоді там, де зараз зупинка Либідська. Стояв у глухому куті вул. Горького барак. І в тому бараці були в нас дві кімнатки. Одна кімнатка на шість метрів... І там нас жило троє. А я з чоловіком... у другій кімнатці. Там і народився Сашко, старший син, коли почала працювати Наталка як актриса... Вони врівноважували і сприяли розвитку один одного. Вона допомагали йому переживати невдачі, коли його сценарії не приймали. У багатьох фільмах за його сценаріями Наталка брала участь. Мені дуже припала до душі її роль у «Високому перевалі». Там потужно проявився її талант. Хоча не всі зрозуміли цей фільм, але в тих умовах було важко... А ще її прекрасна роль, яку я пам’ятаю, коли вона приміряла скіфську пектораль. До речі, мені тоді розповіли Наталка і брат, як та пектораль залишилася у нас. Адже все те, що знаходили наші археологи, йшло в Санкт-Петербург, а коли Борис Модзолевський, який керував експедицією, що знайшла пектораль, повертався, то взяв її з собою, бо розумів її цінність. А його десятилітній син, коли залишився вдома сам, побачив цю річ, одягнув і пішов гуляти. Це побачила міліція і забрала хлопчика. Коли батько довідався – побіг у міліцію. Хлопчика відпустили, а пектораль вивчали аж три місяці. За цей час всі знахідки вже було передано, а пектораль залишилася. Також завдяки фільму, завдяки тому, що Наталка її приміряла, вона потрапила до нас, до українців, і була врятована.

І ще хочу сказати, що Наталка надзвичайно любила дітей. Вона – хороша мати, хороша бабуся. Вона могла б ще жити, якби не та тоталітарна система, не ті страждання, яких вона з чоловіком зазнала впродовж свого творчого життя. Померла вона передчасно, а Володя взагалі в 54 роки. Вони своїм життям засвідчили свою любов до Батьківщини, свою відданість народу. І вони за неї боролися, боролися так, як могли. Через те нам, нині сущим, треба заповідати нащадкам, щоб пам’ять про них жила і щоб вони бачили приклад, як треба відстоювати свою Батьківщину. Нам дуже не вистачає і Володимира Денисенка, і Леоніда Бикова, і Наталки Наум, і Сергія Параджанова, й Івана Миколайчука.

Вадим Іллєнко. Наталя – гарна людина, гарна жінка. Я був навіть у неї таємно закоханим, але вона про це нічого не знала. Спокійна, неконфліктна, з нею було приємно працювати. Я не пам’ятаю моментів, коли вона сварилася б з режисером, навпаки, – точно виконувала всі завдання.

У фільмі «За двома зайцями» в неї була невелика, але теж дуже яскрава роль. Там Віктор Михайлович Іванов не лише її, а й всіх, поки не доводив до «точки кипіння», не починав зйомки. Маргарита Криницина плакала за кулісами, всі її заспокоювали. Єдиний, хто не здавався, мабуть, був я. Хоча, звісно, не єдиний. Ще дуже конфліктував з ним Олег Борисов. Там справа доходила до ножів. В мене теж було кілька конфліктних ситуацій з Віктором Михайловичем, колись навіть викликали швидку після нашої розмови.

Я також знімав «Мовчать тільки статуї» Володимира Денисенка, де Наталя Наум виконувала головну роль. Знімали той фільм у Середній Азії. Зберігаю найсвітліші згадки про цю людину.

Анатолій Барчук. Фільм «На Київському напрямку» Володимира Денисенка, я вважаю, належно не поціновано. То була одна з найкращих робіт видатного режисера. Йому просто не дали завершити другу серію, де радість визволення Києва повинна була відчуватися. В першій серії показано велику біду. Ми з Наталкою грали не горе людське, а біду. Коли приходить біда, люди не плачуть. В картині була така атмосфера, де плакати не можна було. Так Володимир Терентійович трактував нам ці ролі.

Акторський штат театру – це специфічна організація. Це не театр в простому сенсі слова, як драматичний, де трупа, де акторів 40 чи 35 чоловік, котрі щодень зустрічаються і перебувають навколо головного режисера театру. Акторський штат – це кожна людина в особі, можна жити і працювати з цією людиною в театрі і роками її не бачити. Я в основному спілкувався з чоловічою частиною, а жінок на зйомках ми оцінювали, звичайно, і як актрис, і як жінок. Коли я вперше спілкувався з Наталею, в мене було таке відчуття, що мене огортає якесь добро, комфорт. Ти починаєш відчувати, що ти хороша людина, що ти погано не можеш вчинити.

Тема сьогодні в нас «український характер». От Гоголь змалював «козарлюгу», такого хитрого українського парубка, веселого забіяку. А Наталя для мене уособлює українську жінку – лагідну, розумну, щедру, красиву. Цей парад планет здавався для будь-якої людини цього типу драматичним. Відкривати свою душу, грати не розумом, а серцем і душею – це завжди драматично. І коли Володимир Денисенко з його крутим характером закохався в цю красу і доброту, вона балансувала його відчай талановитої людини, яку не сприймала держава. Наталя для мене – берегиня, яка своїм покровом тепла хоче захистити людей, державу, землю, тебе, дітей. Ось така асоціація в мене залишилася від цієї жінки. Без таких людей не можна жити, без таких людей не можливе будь-яке мистецтво, бо воно повинне жити добром. І раптом такі люди йдуть від нас у безвість. Добре, що люди, які знали Наталку, пам’ятатимуть її. А держава, на жаль, забула. Світла їй пам’ять. Це велика людина, велика жінка і велика актриса.

Валентина Слободян. Я прочитала лист Олександра Довженка до Володимира Денисенка, ще студента, де він написав: «Ми вашу Наталочку зустріли, і всій нашій творчій групі вона дуже сподобалася. А потім сподобалася і як актриса. Вважайте, що вона вже вкарбована в цю картину». А я тоді була студенткою другого курсу технічного вузу. Мене зустріла Юля Солнцева в театрі і запросила на пароплав, де знімали фільм. Це абсолютно змінило моє життя. Там ми були більше двох тижнів. Коли увечері закінчувалися зйомки, ми всі збиралися на березі річки біля вогнища, і артисти розповідали цікаві речі. Серед них була Наталя, молоденька, юна, чудова, яка грала Олесю. Ми дуже багато з нею спілкувалися. Далі склалося так, що через кілька років мене зустрів на вулиці Віктор Іванов, який готувався до фільму «За двома зайцями» і каже: «О, це моя Галя!». Мене загримували, вдягнули. А Лідія Байкова, художниця по костюмах, подивилася і відповіла: «Мені важливо не яка дівчинка, а яка актриса. Ось, – каже, – актриса». І показала на Наталю Наум.

Потім я вступила-таки в театральний інститут, спочатку на акторський курс В. Івченка, В. Денисенка. Він мене побачив, запросив, але оскільки в мене вже був один інститут, мені не дозволили навчатися на стаціонарі. І тому я опинилася на акторському вечірньому. Почала спостерігати за творчістю Наталі Наум. Я писала про неї кілька разів, була також публікація у книжці «Актори українського кіно».

Наталя Ужвій побачила Наум ще в Чернівецькому театрі. Я про Ужвій колись писала, і вона мені сказала, що серед молодих актрис вона вважає найбільше своєю послідовницею Наталю Наум. Всі Наталині ролі в кіно я бачила, всі відчувала, тому що актриса надзвичайно різнопланова, лірична, це справді народний характер: і трагедійна, і комедійна. Її гра багата на нюанси, відтінки.

Сьогодні ми зі студентами Київського театрального переглядали фільми «Сон», «Совість»...

Справжнє мистецтво не минає безслідно, залишається наступним поколінням.

Ніна Антонова. Я мало з нею спілкувалася. Зблизилися ми після смерті Денисенка. Коли я дізналася, що його не стало, думаю, як їй там одній? Я подзвонила Наталі, і вона сказала: «Приїзди!». Відтоді ми були практично нерозлучні. Ми з Анатолієм старалися допомагати їй у всьому. Вона сумувала з приводу того, що, коли був Денисенко, то в домі завжди було багато друзів, гостей, чудових, талановитих, коли ж його не стало – дім став порожнім. Це на мене дуже вплинуло, і я пообіцяла собі, що зроблю все, щоб Наталі було не так самотньо. Те, що вона чудова актриса, гарна жінка, хороша мати – це безумовно. Вона дуже хвилювалася за своїх талановитих дітей, бо була впевнена, що вони заслуговують більшого. Вона прекрасно спілкувалася зі своїми внуками, ніколи не підвищувала голосу. Вона чудово куховарила, навчила мене готувати чимало страв, наприклад, вареники по-гуцульськи з бринзою і картоплею. Наталя часто хворіла. І востаннє я говорила з нею за три дні до смерті, голос у неї був дуже слабкий. А ще на неї звалилося нещастя з квартирою, і вона взагалі опустила руки. І коли я дізналася, що її не стало, я злякалася, смерть же ніколи не буває очікуваною. Шкода, що так передчасно.

Вадим Іллєнко. Якось Володимир заінтригував: «Їдьмо до Дніпра. Приготую такий куліш, що ти запам’ятаєш на все життя!». Ми поїхали. Він заздалегідь усе підготував: величезний казан, продукти. Я був асистентом. Скуштувавши його кулінарний витвір, я зрозумів, що такого справді раніше ніколи не їв. Ми не «побороли» й половини приготовленого, і трохи тієї козацької страви я навіть привіз додому: кілька днів ще нею смакував. Вони знали стільки рецептів національних страв, що могли б відкрити ресторанчик!

Олександр Денисенко. Мама була, сказати б, більше від землі, ніж тато, який виріс у місті, проте чимало знав про сільське життя, його народний характер, оскільки під час окупації жив у селі. Вона була як знак роду – втіленням народного характеру, мудрості, народної пам’яті. Їй були властиві кассандрівські риси: вона передчувала.

Після «Високого перевалу» татові було нелегко: він переживав через те, що вчинили його заздрісники, які не могли спокійно пережити славу картини. Власне, фільм вирізнявся тим, що режисер показав події з психологічної точки зору: існування в нації двох різних ідеологічних таборів, які, по суті, розривають народ, і на тлі їхнього протистояння – долі людей. Герої – чоловік і дружина, які опинилися по різні боки... Я досі не можу збагнути, як наша інтелігенція побачила в цьому тривіальність і банальщину. Якби ті, хто так оцінив фільм, насправді бачили епізоди, які, на жаль, досі можуть служити ілюстрацією нашого жахливого становища, вони, мабуть, покаялися б. Мені за них соромно, дотепер не вірю в їхню інтелігентність. Певен, настане час, коли ця батькова картина стане затребуваною, адже вона правдива. Після того, як друзі засудили «Високий перевал», батько фактично сам звів себе з життя. Щодня випивав по дванадцять горняток кави, страшенно переймався тим, що погодився працювати з такою непростою темою... Мама часто його зупиняла: «Не роби того! Не роби!». Батько ж не міг залишитися осторонь. Він ходив на кладовище посеред карпатських гір, де лежали всі: і «червоні», і австрійці, і євреї...

При цьому тато мучився над сценарієм «Жива душа» – історією про секретаря обкому партії – і дуже хотів зняти фільм про хрещення Русі.

Розповідають, що напередодні смерті батько обійшов усю кіностудію, немов прощаючись, усім говорив: «До побачення». Помер він уві сні, від розриву серця. Я саме повернувся з Москви: увечері телефонував додому – батько ще був живий. А вранці брат Андрій, зустрівши мене на вокзалі, про смерть не сповістив... Був червень: упродовж ранку то зливи, то сонце, і щось мені підказало, що батька вже немає. Приїхавши додому, побачив лікарів «швидкої допомоги», вони намагалися вивести маму з шокового стану. Смерть батька була для неї настільки несподіваною, що вона ходила, мов кам’яна. Увечері вона лягла біля нього, звернувшись: «Володю!», а у відповідь – тиша...

Мамі довелося спізнати воєнні й повоєнні лихоліття, вона була єдиною з тринадцяти в родині, хто вижив. Справді, Раїсова її врятувала. Це вона звернула увагу на дівчину, на котрій зупиняли погляд: «Яка гарна!». З її легкої руки маму запросили в «масовку» театру імені Ольги Кобилянської.

...Отямившись, мама підійшла до шафи, де на полицях лежало чимало пачок кави, куплених батьком, і сказала: «Сашко! Треба закрити цю шафу! Ми більше ніколи не матимемо харчів...». Мама була жінкою, яка мислила себе у своєму чоловікові.

Пригадую батькові розповіді про те, як він залицявся до мами. Щойно повернувшись із зони, український буржуазний націоналіст і комуніст водночас (у ті часи людина в тюрмі вступала до партії тільки тому, що її примушували до цього) вирішив показати дівчині прийом, яким часто користувалися у в’язниці. Мама від того посиніла й перестала дихати... Добре, що татові вдалося її «оживити».

Взагалі мама передала свій талант як нам із Тарасом, так і татові. Без неї батько не досяг би вершин успіху і слави.

Так, я застав багато. Хлопчиком був у експедиції «Сну» й бачив Леоніда Осику, асистента, і Юхима Копеляна, і Білокурова. Пам’ятаю батькові слова: «Сашко! Ти працюватимеш на кіностудії імені Довженка, але пам’ятай: ти матимеш справу з людьми. А в людині завжди чимало фізіологічного, фізичного, потреб. Кожен б’ється за своє місце в житті. Але в актора, в режисера, як у священика, є шати – ідея, заради якої вони працюють. Тому ти не зважай на їхнє фізичне, а дивися, які в них шати». Так, те суспільство було заідеологізоване, але люди несли свої ідеї, знаки. А що маємо нині? Тодішнє мистецтво намагалося закарбувати в пам’яті наступних поколінь етапи свого розвитку. Фільми Осики, Параджанова Миколайчука, Іллєнка – це певні епохи. Майстри поспішали встигнути щось зробити. А про кого із сучасників говоритимуть через 20–30 років? Найбільша вада того мистецтва – мистецтва, яке карбувало епохи, полягає в тому, що тогочасні митці не встигли перейти до простіших, легших і досконаліших жанрів, які в принципі повинні бути в кожній культурі. Їм не вистачило часу, життя – вони задихнулися. Чому ми згадуємо «За двома зайцями»? Бо це справжня комедія. Чи картину «На київському напрямку», яку можна поставити врівень із фільмом «Ніхто не хотів помирати»? А «Совість»? Цю бомбу українського кіно нині мало хто може додивитися до кінця: важко, глядач до такого не готовий.

Хотів би, щоб з’явилася така школа, де на практиці, а не на вечорах, творили кіно – школа українського кіно.

Тетяна Люта. Якось Наталя Михайлівна розповідала нам, як у дитинстві вона гралася біля річки з лялькою. Коли ж та потонула, вона прибігла в село із криком: «Втонула!». Люди побігли до річки, подумавши, що потонув хтось із односельців, – таким зворушливим і переконливим був той крик. Коли ж вона вдруге впустила ляльку, люди реагували вже спокійно: «Це мавпа Наумів кричить».

Мати Наталії Михайлівни була німкенею, тому, гадаю, український характер актриса Наталя Наум шліфувала і з німецької культури. Як на мене, вона й була схожою на німецьких актрис. Передусім дисциплінованістю, з якою будувала свою акторську кар’єру. Для мене залишається загадкою її шлях: сирота, яка стала актрисою, побудувала сім’ю... Нещодавно я зверталася із запитом в архіви щодо точної дати народження Наталії Михайлівни. Виявилося, що метричних записів немає. Гадаю, ми тільки почали відкривати особистість актриси Наталії Наум, і нам до снаги зібрати якомога більше матеріалів про її життя. Певна, життя Наталії Наум стане натхненням для інших поколінь, бо нині молодь виявляє неабияку цікавість до митців минулого.

Санда Мокано. З Наталею Михайлівною, я познайомилася, коли мені було сімнадцять років. Я тоді не цікавилася українським кіно, не знала, хто вона, і то було добре, бо в іншому разі я злякалася б, закрилася й почала комплексувати. Зрештою, вона навчила мене готувати, бо, прийшовши в їхню родину, я не вміла нічого.

Вважаю, Наталя Михайлівна, попри весь драматизм і трагізм життя, була надзвичайно щасливою людиною. Я про це говорила їй і за життя. Мені довелося спілкуватися з її братом Іваном, тихою простою людиною, який мешкає в селі. Здавалося, Наталія Михайлівна теж була приречена жити в селі, але натомість злетіла.

По смерті чоловіка Наталя Михайлівна залишалася лагідною і привітною з людьми, але відмовлялася від кіно, немов поховавши себе для мистецтва. Реалізовувала себе у вихованні онуків.

Пригадую невеличкий епізод з одного з останніх її фільмів «Страчені світанки». Вона – актриса, яка грала душею. Так, нехай вона не знала, як то відбувалося, але то було так. Риси Наталі Михайлівни передалися її синам, від неї щось інтуїтивне, внутрішнє, тоді як від батька у них відчуття глобального.

Олександр Скудра. Згадується невеличкий епізод із зими 1964 року. Тоді мене, помічника механіка знімальної апаратури, відправили до Вільнюса на зйомки фільму «Сон». Потрібно було зняти сцену, у якій Наталя Михайлівна у снігопад стоїть на схилі пагорба, сховавши руки в муфту, і чекає. Снігу ж не було, тому організація снігопаду лягла на наші плечі. Поки готували техніку, я допомагав Наталі Михайлівні спускатися з пагорба і в розмові згадав, як холодно спати на підлозі. А я справді страшенно мерз, бо був змушений спати на підлозі в готелі, кращого місця мені, як всього лиш помічнику механіка знімальної апаратури, не дали. Невдовзі після цього мені дали кімнату в готелі. Здавалося б, невеличка деталь, а допомагає побачити красу душі Наталі Михайлівни.

Любов Богдан. Родину Денисенків я не можу розділяти, говорити про когось окремо, вона є для мене особливою. З ними я познайомилася на зйомках фільму «Високий перевал», у якому зіграла свою першу роль. 19 грудня 1980 року я приїхала на кіностудію, де мене зустрів Володимир Терентійович. Він дав мені текст, послухав, як я читаю, і сказав, що після обіду ще прийде Наталя Михайлівна. Я тоді не знала, хто така Наталя Михайлівна, але коли ця жінка прийшла, я відчула, що вона випромінює неймовірну енергетику. Я легко прочитала текст, і Володимир Терентійович сказав, що я отримаю роль Мирослави, хоч я знаю, що багато дівчат проходили проби на цю роль. Я вдячна долі, що вона звела мене з цими чудовими людьми. Володимир Терентійович став моїм батьком у першому моєму фільмі, Наталя Михайлівна – матір’ю, Олександр Денисенко за сюжетом – коханим-міліціонером, а Тарас – братом. Так мене, актрису Вінницького театру, прийняли у цю родину, у мій перший фільм, де я зіграла, як на мене, найкращу роль у своєму житті. Мирослава – любить коханого чоловіка, йде на самопожертву заради матері, вона єдина лишається чесною перед собою. Якими б не були думки про цей фільм, для мене він є особливим, і він знаходив відгук серед глядачів у 80-ті роки. Фільм любили, оскільки у ньому була жива правда. На знімальному майданчику мені майже не доводилося грати, оскільки Володимир Терентійович і Наталя Михайлівна створювали таку атмосферу, у якій актор розкривався. Дуже привітною і гостинною була Наталя Михайлівна поза межами екрану. Мені боляче, що зараз немає такого кіно, таких режисерів і таких актрис. Та світло Наталі Михайлівни житиме у людських душах і зігріватиме їх.