– Тетяно, ви прийшли до театру імені Івана Франка з легкої руки Богдана Ступки?

– Так. Працювала в Харківському театрі імені Тараса Шевченка (тоді художнім керівником був Андрій Жолдак), грала в його виставі «Гамлет. Сни»… І якось цю мою роботу побачив Богдан Сильвестрович. Я ж, нічого про це не знаючи, фактично в ті ж дні натрапила в газеті на оголошення його театру про набір акторів. Зібралася й поїхала. Треба було показати кілька етюдів, але оскільки я в Харкові готувалася до нової ролі, то запропонувала київським експертам уривки з нової вистави – «Мина Мазайло» Миколи Куліша (для цього навіть запросила свого колегу по сцені: актора-харків’янина). Конкурс проходив у два тури. Перший я подолала, а от запрошення на другий довелося чекати довго: інтервал між турами – півроку. Одне слово, мені запропонували роботу в Києві. І тут я почала вагатися, адже, погодившись працювати, змушена була б подовгу не бачитися з коханим, який не міг залишити Харків. Зрештою, зважилася.

– Чим причарував новий театр?

– Мистецькі умови виявилися практично такими ж, як і в харківському театрі. Першою ж роботою стала роль дівчини-русалки у виставі Олександра Білозуба «Божественна самотність» за п’єсою «Оксана» Олександра Денисенка: я виконувала акробатичні етюди.

А невдовзі Богдан Сильвестрович увів мене у виставу «Приборкання норовливої», поставлену ще Сергієм Данченком, – на роль Катаріни. Хвилювалася неймовірно: уявіть, приходиш у виставу, яку грають уже п’ятнадцять років! Це було ще й перше випробування текстом: до цього мені не доводилося запам’ятовувати стільки матеріалу. А тут – Шекспір! Та ще й українською (моя рідна – російська)!

– До когось із режисерів зверталися за порадою?

– До мене надзвичайно приязно поставилися актори, задіяні у виставі, вони й допомагали. Передусім – Олексій Богданович (Петруччо). Надихав і Богдан Сильвестрович. Зізнаюся, кожен вихід на сцену в цій ролі – особлива відповідальність. Виставу граємо рідко, і коли менеджери, складаючи програму місяця, її оминають, я навіть радію – так боюся ненароком чимось зганьбити роботу колег. Щоб отримувати задоволення від гри мені потрібен час, позаяк я ще контролюю себе: «Тут треба не випасти із дії, там – із тексту». Акторка, яка не брала участь «у пологах» вистави, не може в ній одразу почуватися комфортно.

– На якому етапі створення образу режисерська оцінка для вас найважливіша?

– На першому та на прем’єрному. Після «Норовливої» була роль Марії Антонівни (дочки Городничого) у виставі Ігоря Афанасьєва «Ревізор». З Ігорем Яковичем ми порозумілися швидко. Можливо, тому він і запросив мене у наступну свою роботу – «Едіт Піаф. Життя в кредит». У Харкові спілкувалася з Андрієм Жолдаком, щоправда, то були здебільшого епізодичні зустрічі. Грала у двох його роботах: Холерика в «Гамлеті» та у виставі за однойменною повістю Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Цього режисера я не забуду: на його репетиції хотілося приходити! Буду рада, якщо трапиться нагода попрацювати з ним іще. Зайняти в театрі якесь місце може кожен актор і кожен режисер, але тільки глядач визначає, «туди» людина працює чи ні.

Починала я у харківському театрі «Арабески»: грала під керівництвом Світлани Олешко. Таких «режисерів-математиків» непросто знайти. Світлана навіть до найменшого уривка ставиться з максимально можливою педантичністю. Тому її актори, вийшовши на сцену, завжди чітко знають, що повинні робити. Ми возили в Київ і Львів її виставу «Мері Крістмас, Джізус Крайст! (Veseloho Rizdva, Isuse!). Вертеп. Ток-шоу» (автор тексту – харківський поет Сергій Жадан). У Києві грали на сцені Молодого театру.

– І душа потягнулася до столиці? Київська публіка видалася вам іншою?

– Ще під час навчання душа потягнулася до Москви і Санкт-Петербурга: з показами я об’їздила практично всі театри цих двох міст і навіть отримала запрошення на роботу від санкт-петербурзького мюзик-холу. Але ж на той час я ще не мала диплома… Коли приїхала з дипломом, місце, звісно, вже було зайняте.

Яка публіка – київська, харківська чи американська – для мене неважливо, бо кожного разу гра дарує насолоду.

– А сьогодні куди тягне?

– Хочу зніматися в кіно! Це моя мрія. Кіно мене оминає, і я не збагну, чому. Жодного разу не довелося навіть у пробах попрацювати: досі не трапилося найменшої нагоди випробувати себе перед камерою і взагалі зрозуміти, спроможна я на таке чи ні. Не кажіть, мовляв, наше кіно переживає кризу… Чимало знайомих акторів, попри «кризу», знімаються.

– Уявімо, що хтось запросив вас на головну роль у фільмі «Наталка Полтавка»...

– Наталку свого часу зіграла Наталя Сумська. Брендова роль. Знакова актриса. І позаяк українська класика мене приваблює, тому, гадаю, без вагань погодилась б. Весною ми возили «Наталку» в Нью-Йорк: три вечори грали в залі на п’ятсот місць. Думаю, якби зал був більший, вільних місць все одно не залишилося б. Із самого початку робота над цієї роллю була легкою і веселою. З Олегом Скрипкою ми навіть потоваришували.

– Чи порівнюєте досягнення в створенні образів Наталки й Едіт Піаф?

– Ні, оскільки образи абсолютно різні. До того ж, глядач ішов на «Наталку» здебільшого, щоб побачити в новому амплуа Олега Скрипку. Я ж однаково люблю обидві вистави: «Наталку» – за легкість, «Едіт» – за драматизм.

Коли мене затвердили на роль Піаф, я почала налаштовувати себе на те, щоб не копіювати співачку, знану за історичними матеріалами й дослідженнями. Домислюючи себе у вирі тих подій, які випало пережити цій жінці, намагалася впіймати власні почуття. Була переконана: глядач повірить тільки тоді, коли я до кінця правильно відреагую на ситуацію, яку уявляю. Зрештою, всі люди переживають однакові відчуття і через це швидко помічають фальш. Тому ця роль – передусім намагання бути чесною із собою. Думати ж: «У цю хвилину я – Едіт Піаф! Тож мушу, як вона, плакати, сміятися, співати…» – означало б іти хибним шляхом. У такому ставленні є якась ненормальність. Працюючи над роллю я, крім вокалу, переходила на низький голос, застосовувала пластику.

– Робота в мюзиклах – це, сказати б, водночас особлива солідарність із чоловіком, для якого музика (він – фундатор музичного гурту) – це професія, чи не так?

– Ні. Ми – дві автономні творчі одиниці; разом працювали в театрі «Арабески». Справді, готувати роль Едіт Піаф було непросто через великий об’єм: окрім, тексту, ще й 15 пісень. Важко, не займаючись вокалом регулярно, вийти й заспівати одразу стільки! Але напередодні прем’єри, коли доводилося відпрацьовувати не один прогін, проблем із вокалом у мене практично не виникало. Вокальна складова ролі як була, так досі залишається важчою за драматичну, бо виставу граємо навіть не щотижня.

– Після «Едіт», мабуть, очікуватимете ролей, в яких актриса є співачкою?

– Узагалі я готувалася стати перекладачем з англійської та грецької, а потім якось раптом зрозуміла, що добре почуваюся на сцені. Не дивно: у Маріуполі, де я народилася, із чотирирічного віку працювала в шкільному танцювальному гуртку народних танців; ми часто гастролювали (побували навіть у Шотландії). Тому роль, яка, крім вокалу, вимагатиме ще й танцювальних талантів, мабуть, подарує мені крила. З нетерпінням очікую на таку роботу! І тому «Едіт» стала етапом: створюючи цей образ, почала зважати на нюанси. Скажімо, коли моя героїня обіймає кохану людину, я слідкую як за всім тілом, так і за кожним пальцем окремо. Якщо тіло актриси реагує, сказати б, правильно, автоматично підключаються і її душевні ресурси. Жест вагоміший за слово.

– Коли ви вперше це відчули?

– Можливо, під час роботи у виставі «Соло-мія» Олександра Білозуба, щоправда, я там була задіяна в масових сценах. Мені надзвичайно цікаво працювати, послуговуючись пластикою. Маю на увазі свою роботу в «Едіпі», де граю божевільну дівчину. Спочатку на цю роль була призначена Тетяна Шляхова, але, ставши мамою, вона не змогла розпочату роботу. Усвідомлюю, що в даному образі роблю, вочевидь, не те, що волів бачити режисер, бо, як і в «Приборканні норовливої», прийшла, коли вистава вже була репертуарною. Мені дали касету і сказали: «Дивись». От я й намагалася розгледіти в цій ролі щось близьке собі. Крім того, згодилися зауваження Богдана Сильвестровича: він часто радив, як зіграти той чи інший момент. Його допомогу ціную.

– Чи бувало, що самі пропонували свою кандидатуру на роль?

– Так. Андрій Жолдак не хотів мене брати в «Гамлет» і говорив це досить категорично. Але, відчуваючи потребу грати в цій виставі, працювати з цим режисером, я таки переконала його. Життя швидкоплинне, тому, коли минає рік, і ти розумієш, що чогось важливого не сталося, стає невесело. Водночас у цьому швидкоплинному житті трапляються й неочікувані речі: на роль Піаф я не розраховувала. Мені запропонували її, коли я ще була в декретній відпустці (після пологів минуло кілька місяців). Заради вистави доводилося надовго залишати дитину, але, зрештою, успіх постановки став нагородою.

Навесні Ігор Афанасьєв планує розпочати роботу над комедією «Лузер» (робоча назва). У його виставу не просилася. Втім, Ігор Якович запевнив, що я гратиму разом з Остапом Ступкою, та про це ще рано говорити.

А щодо кінорежисерів, то тут ситуація майже кумедна. Мені бракує інформації про нові проекти. Ніхто ж заздалегідь не розголошує свої плани, мовляв: «За два місяці почнемо зйомки такого-то фільму за таким-то романом!». Щоправда, наразі в Харкові Ілля Хржановський («Мосфільм») знімає масштабну картину про великого фізика, лауреата Нобелівської премії Льва Ландау. Її робоча назва – «Дау» (саме так називали вченого близькі). Проект надзвичайний: тільки для масових сцен відібрано близько п’яти тисяч чоловік. Ілля зі мною спілкувався: запросив зніматися. Але я ще не знаю, яку роль він мені відвів. Щиро зізнаюся, «виходів» на російський кінематограф я не маю: пройшла кастинг, і мене повідомили, що зніматимусь. Утім, хотілося б, щоб мене не оминуло передусім українське кіно, адже я граю на українській сцені.

Нині люди, які знімають кіно, до театру ходять дуже рідко. Ти можеш цікаво працювати на сцені, але кіно про тебе не знатиме.

Можливо, я самовпевнена, але, гадаю, що можу зіграти все, бо в кожній людині є все, треба тільки знати, як його витягти із себе. Звісно, багато залежить від режисера. Є режисери, які «зачиняють» актора (за такого підходу важко працювати), а є такі, які допомагають розкритися.

– Чи часто вам доводиться щось доводити?

– Упродовж останніх чотирьох років я живу на два міста: Харків – Київ. Волію собі довести, що актриса, – це насамперед професіонал, скажімо, як бухгалтер чи лікар. До того ж, актриса може створити родину, виховувати дітей. Сумно, коли навколо нашого життя виникають міфи, бо вони затіняють собою акторську творчість.