Обравши за об’єкт дослідження кінематограф у динаміці його історичного розвитку, Ірина Зубавіна ставить перед собою мету простежити, як поступово у новому мистецтві формуються зародки цілком свідомого оволодіння специфікою екранного часопростору, дослідити наступні трансформації часопросторових параметрів у «іншій реальності» екранного світу.

Поява кіно спричинила зміну культурних епох, ствердивши в якості ключового/базового/культуротворчого чинника «велику кінематографічну ілюзію». Протягом наступного століття не тільки відбувалося введення в обіг нових понять (екран, монтаж, мізанкадр; згодом – спецефект, морфінг, компоузінг), а й вершилась остаточна легітимація таких феноменів, як інша реальність екранного твору, дигітальний вимір (тобто фікція, достовірно створена за допомогою цифрових технологій), віртуал тощо.

Радикальне оновлення «глосарію» є лише непрямим свідченням невпинного розвитку теорії та художньої практики екранних мистецтв, насамперед змін у інтерпретації базових параметрів екранного видовища – часу і простору. Відтак цілком на часі виявився вихід монографії Ірини Зубавіної «Час і простір у кінематографі». Ця книга є актуальним дослідженням в галузі історії та теорії екранної культури, що базується на розлогому полі кіноматеріалів та використовує науковий апарат різних сфер сучасного гуманітарного знання. Підстави для виходу у міждисциплінарний дискурс цілком очевидні, адже категорія часу традиційно перебувала у сфері зацікавлень філософів, натомість просторовими параметрами опікувались такі науки, як геометрія, стереометрія тощо, а для мистецтва екрану характерне поєднання часу й простору в художню цілісність – кінохронотоп1. Саме він (тобто кінематографічний часопростір), у його історичній динаміці, опинився у центрі уваги дослідниці.

У монографії спостерігається своєрідна драматургія – дослідниця обґрунтовує черговість, взаємовпливи та спадковість різних художніх напрямів, течій, індивідуальних авторських стилів у ставленні до інтерпретації часових та просторових параметрів, ритмо-пластичних характеристик екранного твору. Своєрідна «інтрига» вибудовується/розкручується навколо послідовності цих трансформацій.

Дев’ять розділів книги («Екранна версія світу як інша реальність» «Шляхи оволодіння часопростором у кінематографі 1910-х років», «Художнє перетворення реальності у кінематографі 1920-х років», «Трансформація часопросторової єдності кадру з приходом звуку в кіно», «Актуалізація „довіри до фізичної реальності”», «Множинність авторських концепцій у кінематографі другої половини ХХ століття», «Авторські кінохронотопи. Спроба типології», «Особливості часопросторових побудов кінотворів постмодернізму», «Метаморфози статусу «реального» в кінематографі доби нових комп’ютерних технологій») являють послідовність етапів в опрацюванні екранного космосу, коли певні естетичні принципи заперечують інші, на зміну яким приходять нові… Логіку внутрішнього зв’язку між окремими розділами організовано за класичним принципом: теза, антитеза, синтез.

Книга написана сучасною мовою. Текст органічно сполучає новітній термінологічний апарат з невимушеною стилістикою оповіді. Відчувається, що дослідниця вільно володіє матеріалом. Навіть якщо деякі твердження видаються дискусійними, вони провокують до діалогу, до подальшого осмислення складної проблематики, якою є художнє моделювання часу і простору в мистецтвах екрана.

Такий авторський погляд є своєрідною версією історії становлення та розвитку екранних мистецтв (не тільки кіно, відео, телебачення, а й комп’ютерних ігор, віртуального павутиння Інтернету).

Викликає повагу, що у наш час, позначений фрагментарністю свідомості, коли і читачі, й автори дедалі більше призвичаюються до «малих» форм, лапідарного стилю, стислого викладу думок, дослідниця, не спокушаючись сучасною «модою», пропонує системний підхід до заявленої теми, розглядаючи її у діахронічному вимірі – з висвітленням основних тенденції у розвитку кінопроцесу від перших кінопоказів до сьогодення, з аналізом історико-культурного контексту відповідної доби.

У монографії осмислено історико-естетичні аспекти та їхній вплив на специфіку авторського почерку того або іншого кіномитця. Привертає увагу органіка, з якою українське кіномистецтво введено у світові екранні контексти.

Ірина Зубавіна ретельно опрацювала значний масив літератури, на що вказує солідна бібліографія. В переліку імен, на чиї наукові праці спирається авторка, – авторитетні філософи, культурологи, визнані знавці кіно, літературознавці, мистецтвознавці, експерти театру тощо. Тому місцями наукові розвідки нагадують роман, що зав’язувався практично в кожного з традиційних мистецтв з десятою музою. Годі й згадувати, скільки написано про родові зв’язки між кіно та образотворчим мистецтвом, про візуальну природу екранного видовища. Неоднозначності взаємин кінематографа з театром також присвячено чимало розвідок. Зокрема, на цьому питанні зосередив свою дослідницьку увагу Андре Базен. А серед авторів, що вивчали такі фундаментальні категорії, як час і простір, – імена найвідоміших філософів, поетів, мистецтвознавців.

Втім, часи змінюються, і кінематографічна ситуація не стоїть на місці – вдосконалюються технології, не залишається сталим філософське усвідомлення часопросторових параметрів нашого буття. Отже й у кінематографі, як одній з форм суспільної свідомості, ставлення до часу й простору зазнає метаморфоз.

«Сюжет» авторка вибудувала уздовж «стріли часу», і розвивається він логічно й нестримно: від суто зовнішнього «споглядання» до гранично суб’єктивного моделювання неповторного художнього космосу. Спостереження феноменів світу незворушним оком кінокамери змінюється цирковими ескападами, феєричними перетвореннями та різноманітними «фокусами» у фільмах Мельєса, якого вважають «батьком» сучасних кінематографічних фантасмагорій та фільмів у жанрі «фентазі». Розвиток мистецтва екрана зазнає різних перипетій: від формалістичних пошуків у сфері ритмічної будови, маніфестації самодостатності пластичних форм наприкінці першої чверті ХХ ст. до авторських рефлексій часопросторових параметрів буття у кіно другої половини ХХ ст. З часом авторське світовідчуття все більше стає домінантним у творенні екранного часопростору, який набуває рис інтимності, демонструє здатність через предметний світ передавати внутрішні стани людини, візуалізувати внутрішнє буття (сни, марення, мрії). І нарешті сьогодення, коли розвиток нових технологій з їх необмеженими можливостями у творенні оптичної ілюзії неначе виводить мистецтво екрана на новий виток спіралі: кінематограф ніби опинився у вихідній точці процесу – у метафоричній ситуації «прибуття поїзда», що її зафіксували брати Люм’єри. Наразі нові технології, здатні створювати гіперреальний дубль феноменів світу або ж гранично переконливі імітації, знову поставили перед людством завдання оволодіти новою технічною «іграшкою» такою мірою, аби перетворити її на важіль розвитку мистецтва. Аналізуючи наявні тенденції, дослідниця помічає, що ситуація на початку другого століття історії кіно ускладнюється виснаженістю культурного контексту, чим відрізняється від поживного ґрунту мистецьких, філософських, технічних та інших шукань кінця ХІХ століття, коли зароджувався cinema.

Спитаєте: кого, окрім вузького кола спеціалістів, може зацікавити монографія про час і простір у кіно? Монографія має не тільки наукову цінність, а й безперечне практичне значення. Вона розрахована насамперед на читачів, зацікавлених рефлексіями екрану та дослідженням специфіки екранної культури, щільно пов’язаної з відкриттями у галузі техніки, технологій, інших цивілізаційних здобутків. Видання буде корисним кінознавцям, культурологам, фахівцям гуманітарного профілю – усім, кого цікавить історія й теорія кіно. Книга може прислужитися як навчальний посібник для викладачів та студентів вищих навчальних закладів.

1 Авторка спирається на поняття хронотопу, введене в науковий обіг Михайлом Бахтіним.