Нинішнього глядача важко чимось здивувати. З одного боку, не можна сказати, що він вибагливий і перебірливий (смаки загалу нечасто виходять за межі традиційних комедій, звульгаризованої класики, або ж, для більш «просунутих» – нібито експериментальних театриків, які озброїлися, та тільки й того, ідеями деяких реформаторів театру). З іншого боку, нинішній глядач звик до епатажності, яка є чи не головним принципом усіх видів сучасного мистецтва, і йде на чергову прем’єру з ніяк не втамованим бажанням «Видовища!».

Однак знову ж таки, інсценізуючи класиків, режисер так чи інакше опиниться під гнівним оком критики: його звинуватять у тому, що постановка – це зовсім не Шекспір/Гоголь/Достоєвський/тощо, які «плакали б», або ж його чекають закиди про відсутність режисури, нудну традиційність, ще раз обов’язково наголосять застій репертуарних театрів.

Валентин Козьменко-Делінде зі своєю постановкою «Одруження» за Гоголем (прем’єра відбулася 4 квітня цього року) дивним чином зумів потрапити під наступ одразу двох сторін. І справді, дивним чином. Мені ж «Одруження» видалося прикладом і підтвердженням того, що можна створити хорошу виставу без особливих режисер- ських вигадок і взагалі не відриваючись від першоджерела, навіть якщо це джерело й ставили безліч разів.

Цьому посприяло кілька чинників. Передусім – безсумнівна актуальність тексту Гоголя. Про неї свідчить вже сама одвічна проблема – одруження. І саме проблема, а не питання чи тема. Адже навколо цього поняття у п’єсі та у виставі «висять у повітрі» не радість, кохання, очікування, а відчуття якогось обтяжливого обов’язку, для когось – непосильного вибору, а ще для когось – просто розвага. Можливо й тому режисер у сценографії практично не робив натяків на змальовувану добу, адже ця історія з однаковим голосом звучить і вчора, і нині. Навіть більше, у деяких епізодах Гоголь промовляв настільки по-сучасному, що, здавалося, це іронічні дописки режисера на злобу дня. Наприклад, сцени, де виправдовувалася російська мова (мовляв, усі святі нею розмовляли тощо). Але ж ні. Перечитую п’єсу і натрапляю на точно такі самі репліки, які у виставі звучали в довершеному перекладі Остапа Вишні, від якого гоголівська мова нічого не втрачає. Радше, навпаки, набуває якогось суто українського візерунку.

Щодо режисерської роботи, то вона напрочуд проста. Декорації – швидше як ескізи до декорацій. Нічого зайвого. Взагалі майже нічого. Лише диван, на якому відбувається більша частина подій і де можуть легко вміститися всі персонажі одразу. Троє дверей і вікно. Вони уможливлюють зв’язок мізансцен, підтримують ритм і динаміку постановки (ніколи не знаєш, хто, коли, як і з яких дверей вийде). Вони – як альтернативи і як можливості виходу/втечі. Адже персонажі постійно вагаються, не знають, чого хочуть і чи хочуть чогось взагалі. І врешті-решт Подкольосін (Олексій Богданович) тікає через вікно у порожній темний простір, куди пізніше зникає і решта героїв.

Валентин Козьменко-Делінде робить ставку на гру акторів. І справді, на кону розгортається сильне енергетичне дійство за участю яскравих акторів театру, в центрі якого – Богдан Бенюк у ролі Кочкарьова, друга Подко- льосіна. Він, хоча і не є головним персонажем і з’являється не одразу, все ж ніби запускає весь механізм. І ось акторський ансамбль уже працює, злагоджено та динамічно. Провідна партія – у Богдана Бенюка, поряд з ним іншої веде Любов Кубюк. Її героїня, сваха Текля Іванівна, далеко не схожа на гоголівську стару. Першою розвивається тема Подкольосіна, який нарешті зважився на одруження, але досі не зовсім упевнений у своєму рішенні. Тому роллю виправданою є трохи млява, не зовсім виразна його гра. З іншими женихами-дворянами перше знайомство відбувається в уявному просторі, де вони видаються гротескно смішними та інфантильними літніми чоловіками. У реальному ж вимірі перед нареченою та глядачами постають енергійний і трохи сентиментальний Балтазар Балтазарович Жевакін (Лесь Сердюк), серйозний і поважний Іван Павлович (пауза) Яїчниця (Василь Мазур), а також «тонка натура» Никанор Іванович Анучкін (Олександр Логінов). Жіноча частина ансамблю, крім свахи, представлена самою нареченою Агафією Тихонівною (Ірина Дорошенко) та її тіткою (Анжеліка Савченко). Спершу, щоправда, важко зрозуміти, хто з них збирається до вінця, оскільки Орина Пантелеймонівна в Козьменко-Делінде також значно молодша, ніж у Гоголя. Ірина Дорошенко, тяжко зітхаючи, засоромлено відводячи погляд, розгублена, але щира, була органічною у своїй ролі. І нарешті, своєрідним комічним «лейтмотивом з варіаціями» проходив через виставу Дмитро Ступка, граючи всі другорядні ролі, у тому числі й жіночі. У тому числі й самого Гоголя. Він опиняється вже на спорожнілій від персонажів сцені з не зовсім зрозумілою метою: чи щоб засвідчити свою присутність/причетність, чи щоб унаочнити чергову трансформацію наймолодшого Ступки.

Зрештою, «зовсім неймовірна подія на дві дії» в сенсі «неймовірності» самої постановки на сцені театру ім. І.Франка навряд чи відбулася. «Неймовірність» у тому, що режисер (хоча і з мінімальними варіаціями) спробував своєю виставою показати не так себе, як драматурга, і ще раз підтвердити, що Гоголь – письменник, гумор і думки якого самодостатні, витончені і не потребують якихось додаткових філософських чи візуальних підпірок.