26 січня цього року в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відбулася прем’єра вистави «Все про кохання». Постановник – народний артист України Олексій Кужельний – назвав її тессерактом за п’єсою «На свій шлях» Олександра Олеся. До нової роботи долучилися: режисер анімаційних фільмів Степан Коваль, кліпмейкер Віктор Придувалов, лялькар Наталія Бучма, творець нової формули світла Сергій Кішинський, а також... Казимир Малевич, живописні мотиви якого режисер поєднав з рядками Олександра Олеся, приурочивши виставу 130-річчю від дня народження поета.

– Олексію Павловичу, виставою «Все про кохання», яку вирізняє поєднання літературного матеріалу з пантомімою, відео та анімацією, ви намагаєтеся відновити забутий напрямок театрального мистецтва чи започаткувати новий?

– Спілкування між актором і глядачем базується не тільки на рівні тих конкретних слів, знаків і образів, які є у виставі, а й на рівні того плину життя, що його людина усвідомлює, з одного боку, як щось просте, примітивне і вельми реальне, з іншого – як щось незвичайне (скажімо, вона побачила буденне життя – себе, виставу, театр, місто – з висоти пташиного лету). Новий ракурс надає всьому зовсім іншого значення. Власне, це поєднання звичайного з незвичайним, новим (проте – тільки на перший погляд) баченням я і трактую як алогічний реалізм.

– Складний щодо сценічного втілення напрямок...

– Так, відтворити на сцені картини алогічного реалізму непросто, бо всі ми звикли до іншої моделі й іншої технології театральної вистави.

– Незвичайним є те, що текст буквально оживає перед очима глядачів: на спеціальному екрані демонструються рядки Олександра Олеся, і літери рухаються то як у танці, то як у сні… Не раз спадало на думку: «Кожна літера – актор!». Ви цілеспрямовано домагалися такого відчуття?

– Ваш покірний слуга – режисер вистави. Режисуру «оживлення» літер я доручив аніматору Степанові Ковалю. Мене тішать ваші слова про те, що літери були живими. Для нас, творців вистави, надзвичайно важливо, щоб глядач прочитав текст як такий і водночас збагнув: за словами, літерами є щось вагоміше, щось на кшталт ще однієї реальності. Читання тієї чи іншої книжки так само «породжує» певну нову реальність. Проте її цілісність і місткість суттєво залежать від багатства фантазії читача, його бажання потрудитися. У виставі ж глядач, споглядаючи текст, має змогу запримітити новий світ, не докладаючи таких зусиль, як під час спілкування з однією тільки книжкою.

– Утім, ваша поміч глядачеві відрізняється від допомоги ілюстратора. Без попередження ви даруєте йому додаткову свободу – свободу уявляти?

– Саме так. Текст у нашій виставі працює водночас на кількох рівнях. Він – ще одна, так би мовити, паралельна виставі фактура (чи то пак – дійсність). Актори п’ять разів по-різному грають один і той самий текст. Навіщо? Якщо у глядача, окрім тексту, є щось (важко дати його чітке визначення) більше, то кожне наступне прочитання виконавцями літературної основи він сприймає не як чергове трактування рядків Олександра Олеся, а як ще один засіб донесення отого «чогось більшого». Мимоволі з’являється додаткова формула, і, зрештою, конкретна історія перестає бути конкретним змістом. Виникає багатовимірність: на перший погляд, є певна реальна річ, однак за детального споглядання вона виявляється алогічною. Бо яка логіка в тому, що літери раптом трансформувалися в казна-які образи, і назирці виникли не пов’язані з текстом асоціації, а навздогін новоявлені речі ще й вступили в діалог із речами, які вже існували до цього?

Згадаймо епізод вистави, де глядач бачить натягнуту на вертикальний металевий каркас тканину, за якою працюють актори. Зрозуміло: люди лежать під ковдрою, проте ліжко ми ж розмістили фронтально щодо спостерігача. Глядач зможе уявити себе над ним, у результаті – кут його зору змінюється і з’являється новий зміст (він чи то перебуває в літаку і спостерігає за цим ліжком, чи то сам летить, як птах). Здається, нічого неприродного в тому, що людина може споглядати життя з вікна літака, немає, поза тим результат такого споглядання і стан, у якому перебуває спостерігач, – цілком алогічні.

– Чи можна припустити, що глядач, спостерігаючи вашу виставу, зрештою, сам починає грати?

– Гадаю, так.

– Чому ви обрали «На свій шлях» Олександра Олеся, а не, скажімо, його «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї»), відомий як романс на музику Василя Безкоровайного?

– Олександр Олесь, до речі, уславився ще й своїми творами для дітей. У п’єсі «На свій шлях» він намагається розповісти про кохання практично все (на його погляд), що можна розповісти. Ми ж (під враженням згаданого романсу) назву цього твору (оповіді про конкретну тогочасну емансипаційну ситуацію) замінили «лапідарним»: «Все про кохання».

Моєю першою постановкою на академічній сцені була вистава в театрі імені Івана Франка «Здавалося б, одне лише слово» за творами Тараса Шевченка і лібрето Андрія Малишка. Щиро кажучи, вся українська література особисто для мене – загадка. А класична – й поготів.

Нині ми в театрі вирішили частіше звертатися до класичних творів, бо воліємо з’ясувати, які цінності презентує класика і чи можуть вони хвилювати сучасного глядача?

Гадаю, навіть тоді, коли людина, спілкуючись із класичним твором, остаточно не усвідомлює його глибини, ця глибина їй сама відкривається і веде за собою. Однак – теж до алогічного реалізму.

– Зі Степаном Ковалем ви співпрацювали не вперше?

– Уже була вистава «Оскар – Богові»: Степан тоді виконав малюнки, якими ілюструємо історію головного героя – хлопчини, котрий, знаючи про свою невиліковну хворобу, намагається бодай в уяві пройти головні етапи життя. У виставі «Все про кохання» Степанові довелося попрацювати куди більше – створити маленький анімаційний фільм.

– Які складники вистави, на ваш погляд, потребують удосконалення?

– Варто відшліфувати епізоди, які базуються на пантомімі. Спершу я планував залучити безпосередньо акторів лялькового театру з їхніми «виконавцями», проте текст «попросив» іншу реальність, і потреба в ляльках відпала.

Інколи текст працював як режисер. Скажімо, Олександр Олесь кілька разів послуговується словом «вікно»… Спершу ми не надали цьому значення. Проте згодом… Мені випало щастя відкривати в Києві пам’ятний знак Казимирові Малевичу. Після церемонії, повернувшись до театру й обговорюючи з колегами фрагменти тексту, де поет згадує це слово, я з подивом зауважив, що партнери під вікном розуміють… квадрат.

– Творчість Казимира Малевича надихнула окреслити алогічний реалізм як новий вектор театрального розвитку?

– Так, і тому у виставі є кілька квадратів. Таке підґрунтя сценографічного вирішення, гадаю, мало кому впадає в очі. Проте я навіть буду радий, якщо глядачі його взагалі не запримітять. До речі, перший квадрат Малевича був червоний і мав назву: «Баба». Його художник «виписав» в юності: під час відпочинку в селі хлопчика вразила та картина, яка відкривалася перед його очима, коли бабця відкривала піч… І про асоціації, які породжує «Чорний квадрат» Малевича, можна говорити довго. Одні називають цей витвір іконою зла, інші… Природа такої творчості – дивна! І вона гармоніює з алогічними речами.

Конструкція, яка виконує в нашій виставі роль екрана, – квадрат. Мотив квадрата є і у відеоматеріалі. Однак ми не збиралися використовувати бренд «Малевич». Уже коли виставу завершували, в анонс додали уточнення: «Живописні мотиви Казимира Малевича». Мимоволі виникає запитання: «Яка в цьому логіка?». Відповідь: «Жодної». Збіг!

– Ваше тлумачення «нової формули світла»?

– Працюючи над світловим вирішенням вистави, ми домагалися індивідуального світла: наприклад, глядач бачить, як «світиться» один палець руки актора чи одне його око. Сподіваюся, ми вдосконалимо світловий «інгредієнт», позаяк у тих кількох виставах, які вже зіграли, через брак коштів спромоглися показати тільки частину запланованого. Згодом світлова «специфіка» вистави стане помітною і в костюмах акторів.

– Чи сприйме глядач цю виставу на телеекрані?

– Телеверсія вистави майже завершена: телеканал «Культура» з власної ініціативи зробив запис. Справді, неможливо скерувати роботу телережисера, мовляв: «Друже, попрацюйте у стилі, який я хочу презентувати»… Режисер телевізійного запису створює свою версію. Утім, якщо глядач відчує мій стиль і в ній, то, мабуть, він (стиль) має силу, і його варто потужніше декларувати, аби знайти прибічників і однодумців.

– Чи зараховуєте себе до прибічників інтернет-театру?

– Інтернет-театр – це спроба замінити телебачення. Проте інтернет-театр як спосіб підготовки вистави, участі в ній кожного охочого долучитися до сценічного мистецтва, організації інтернет-труп, інтернет-постановок – цілком реальна річ. У рамках фестивалю «Київ травневий» один з американських режисерів, зокрема, розповідав про свій досвід репетицій з акторами в режимі оn-line. Переконаний, за таким форматом – майбутнє.

– А про фестивальне майбутнє нової вистави подбали?

– Загалом наш театр презентував свої роботи в 25 країнах світу, тож на вимогах до фестивальної презентації ми знаємося. У «Все про кохання» заклали і технологічні параметри, і фактурні чесноти фестивальної вистави. У кожному разі, для мене важливо запропонувати світовому глядачеві роботу за національною класикою.