Цього року в останні дні весни пройшов ХІ херсонський фестиваль «Мельпомена Таврії». Не дивно, що присвячений він був 200-річчю з дня народження Миколи Гоголя. Проте організатори фестивалю не обмежувалися інсценізаціями класика, глядачі мали нагоду оцінити й інші цікаві роботи українських, російських і румунського театрів. З року в рік розширюється і жанрова палітра фестивалю. ХІ «Мельпомена Таврії» не стала винятком. Навіть більше, серед вистав запрошених так званих провінційних театрів можна побачити варті уваги роботи, які часто не мають такого розголосу, як столичні.

Гоголівськими текстами

Відкрити фестиваль довірили Луганському академічному українському музично-драматичному театрові з виставою «Тарас Бульба» режисера Володимира Московченка. Гоголь містичний поки що поступився місцем, і це не дивно, адже нині активно обговорюють ідеологічні аспекти повісті; водночас помітна посилена увага до її втілених і задуманих, але не здійснених, екранізацій. У театрі ж «Тараса Бульбу» зустрінеш не так часто. І на це є зрозумілі причини: епічний розмах твору складно втиснути в сценічний простір і час. Тому Луганський театр зробив доволі успішну спробу винести виставу за межі театру, зігравши її на Хортиці, ще й зафільмувавши це дійство. На фестивалі ж події максимально лаконічно розгорталися вже у звичному для театру місці – на сцені. Для певної монументальності чи навіть реалістичності кадри, зняті на Хортиці, стали елементом сценографії. Так, тільки на екрані ми бачимо ворогів, з якими б’ються козаки, паралельно ж на кону бої точаться з уявним ворогом. Такий кінематографічний акомпанемент перебуває у тіні майстерно вирішених і втілених масових сцен – сцен боротьби. Недарма Володимир Онищенко та Олександр Редя перемогли в номінації «Краща хореографія та постановка сценічних боїв». Певної реалістичності і, скажімо, автентичності надавала виставі фактурність та енергетика Михайла Голубовича в ролі Тараса Бульби. Йому не обов’язково було грати, вже сама присутність його на сцені створювала потрібну атмосферу та змушувала вірити виставі. А от іншим акторам бракувало харизми, щоб приховати свою мляву гру. Журі фестивалю відзначило Голубовича в номінації «За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва».

Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І.Озаркевича представив містерію «Вій» Сергія Павлюка. Режисер тепер Херсонського театру, він відзначився вже на торішньому фестивалі, отримавши не одну нагороду. На кону розгорталося справжнє містичне дійство з чортами, ангелами, відьмами. Сценічний простір було вирішено у властивих Павлюку темних тонах. На кону спорудили похилу конструкцію з перехрещених дощок, яка є дуже зручною та композиційно виправданою: з неї то виринають, то у ній зникають представники нечистої сили. На ній і лежить панночка-відьма (Мирослава Воротняк), над якою Хома Брут (Петро Чичук) три ночі має справляти панахиду. Моторошне втілюється у пластиці, в різких несподіваних рухах, у тьмяному світлі, а найбільше – в застиглій гримасі страху на обличчі Хоми. Петро Чичук, перебуваючи на сцені всю виставу, не виходив з образу ні на мить. Він і переміг у номінації «Краща чоловіча роль».

У «Страшній помсті» Павлюк помітно виростає як режисер. Вистава видається більш цілісною та завершеною. Те, що у «Вії» перебувало у зародку, в «Страшній помсті» зазвучало на повну силу. Режисер шукає межу, де моторошне перетворюється на красиве. Естетичного забарвлення набуває мало не кожна мізансцена: від обряду весілля до вбивства. Народні звичаї відображено тут з акцентом не на традиційності, етнографічності, а на їхній поетичності. Допомагає у цьому сценографія Сергія та Наталі Ридванецьких, які перемогли в номінації «Краща сценографія» одразу за дві вистави: «Вій» і «Страшна помста». Справжньою знахідкою режисера та сценографів став човен, який, будучи центральним елементом сценографії, має і функціональне, і символічне навантаження. Він то перетворюється із засобу пересування на домівку, то, обертаючись навколо своєї осі, здається, танцює разом з акторами. Доречність введення в композицію човна увиразнюється його символічним значенням: як свідчать археологічні та етнографічні факти, він пов’язував «той» і «цей» світи. У деяких первісних культурах він був обов’язковим елементом поховального обряду, а річка, місток і човен символізували перехід, межу між життям і смертю. Так, у сценографії вистави представлено три світи. Верхня сцена як божественний простір, де під небесними світилами співають три Родиці. У найзнаковіші моменти людського життя (весілля, смерть) вони спускаються на основну сцену – людський простір, де розгортаються основні події вистави – і реальні, і сни-марення. Ближче ж до глядача починається царство мертвих. Обабіч авансцени стоять труни, з яких на початку і наприкінці вистави вилазять Гоголь і кобзар, таким чином обрамлюючи дійство. Вони звертаються до глядача, беручи на себе роль оповідачів, тому будь-яка фантасмагорія на сцені виправдана. А вже саме поєднання Гоголя з кобзарем є своєрідною легітимацією «українськості» Гоголя. Ще однією вказівкою на потойбіччя є оркестрова яма, яка у цій виставі перетворилася на пекло. У неї падають, стрибають, кидають і зрештою в ній зникають усі персонажі. Проте лише композиційно-просторова побудова вказує на ці три світи. Практично нерозрізненими вони залишаються на рівні сприйняття змісту, це посилюється постійним тьмяним світлом, приглушеною холодною кольоровою гамою сценографії і костюмів. Усе витримано в сіро-білих тонах, згустки кольору йшли лише від світла та окремих предметів, на зразок весільного вінка та яскраво-червоних стрічок у весільному обряді. Загалом обрядовість займає чи не половину сценічного часу, але водночас не втомлює завдяки витриманому візуальному стилю, хорошому пластичному втіленню та майстерному співу, особливо Родиці першої, яку зіграла Ружена Рубльова – хормейстер постановки, вона ж отримала нагороду «За краще музичне втілення». На жаль, акторська робота не змогла доповнити цей живописно-музично-пластичний ансамбль. Та все ж Гран-прі фестивалю дісталося «Страшній помсті». Так, найвища нагорода залишилася в рідному театрі господарів. І це, зважаючи на інші вистави фестивалю, абсолютно заслужено.

Прикладом невдалої інсценізації Гоголя стала вистава Ніжинського українського драматичного театру ім. М.Коцюбинського «Одруження». Здавалося б, сама земля театру зобов’язує до органічного втілення творів письменника на сцені, але ні акторам, ні режисеру не вдалося це зробити. По-перше, надмірні деталі побуту обтяжували сценографію, а строкаті костюми з численними стрічками та мереживом не допомагали відтворити добу, а навпаки, робили її штучною. По-друге, актори, намагаючись виглядати дуже динамічно та комічно, відверто перегравали, хоча Андрій Буняєв у ролі Кочкарьова переміг у номінації «Краща чоловіча роль другого плану». Незважаючи на поставлену за мету комедійність, вистава була затягнутою і радше нудною, ніж смішною. Спостерігав за цим дійством не лише глядач, а й сам Микола Васильович. Його профіль на полотні був елементом декорацій, але чомусь постать Гоголя – згорблена, а погляд – суворо-невдоволений. Цікаво, це погляд письменника на зображувану ним добу і персонажів чи на саму постановку Ніжинського театру? Це здорова самокритика постановників чи ще один невдалий елемент сценографії?

Несподіваним баченням Гоголя приємно вирізнився Криворізький театр музично-пластичних мистецтв «Академія Руху» з виставою «Шинель». Гоголівський текст розповіли за допомогою танцю, співвідношення ритму і руху, жесту, дотику, пластичних діалогів, мова яких може бути виразнішою за слова. Тому криворіжці отримали дві нагороди: «За кращу образно-пластичну режисуру» та «За кращу чоловічу роль».

Театральне соло

Фестиваль видається досить багатожанровим. Як бачимо, тут і драматичні, і пластичні, і музичні вистави. Вперше ж було представлено такий жанр, як моноопера, а саме «Очікування» М.Таривердієва. Виконувала солістка Одеського національного театру опери та балету Ірина Красиліна, фортепіано – Ольга Єфремова. Вистава про самотність, чекання, терпіння, розпач, тугу. На жаль, солістка опери не володіє достатньою акторською майстерністю, щоб затримати увагу глядача. Емоції часто одноманітні та штучні. Сценографія, яка могла б витягти виставу такого плану, також була пласка: годинник на стіні як символ чекання, романтичний пейзаж і все. Тому глядачу залишалося насолоджуватися лише гарною музикою Таривердієва та хорошим професійним співом, але для театру як явища синтетичного цього замало.

Кращою камерною виставою на фестивалі визначили моновиставу «Бути» у виконанні Лариси Кадирової. Поставлену Акопом Казанчяном виставу присвячено 150-річчю від дня народження вірменської акторки Сірануйш. Місцем безпосередньо гри та глядної зали водночас стала сцена. Таким чином, глядач став повною мірою посвячений у дійство. З уст акторки до глядача лунає історія життя, а точніше творчості, іншої великої акторки. Лариса Кадирова тонко відчувала всі нюанси, її гра насичена широкою палітрою відтінків емоцій. Сценографія доволі проста: дзеркало, фотографії, відро/швабра, вішак з костюмом Гамлета, порожні пляшки. І нічого зайвого. Тільки слова, емоції, паузи, сльози, знову слова і пронизлива вірменська мелодія.

Ще одна вистава з циклу «моно» – постановка Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії під назвою «Айседора Дункан», заявлена як «монолог на тлі балету». А.Бедичев – хореограф-постановник – кілька років до того здійснив однойменну постановку в Луганському театрі. Чи то вона мала там надзвичайний успіх, чи з якихось інших причин він зважився на такий повтор, однак те, що ми побачили на фестивалі, не вражає. Для якісного синтетичного дійства, яке передбачає поєднання монодрами і танцю, передусім потрібні виразна акторська гра головної героїні та якісна робота балету. На жаль, і з одним, і з іншим помітні проблеми. Виконавиця ролі Айседори Дунган Н.Єгорова чесно намагалася створити драматичний образ відомої танцівниці, але їй для цього бракувало харизми, сили та інтонаційної палітри голосу. Її монолог звучав хвилююче, але радше завдяки самому своєму змісту, оскільки текст яскравий і вдало вибудуваний. Айседора постає більше як жінка і матір, аніж танцівниця, яка зруйнувала всі тогочасні канони танцю. Мабуть, її танець мав передати балет, але це виглядало доволі вбого, оскільки балету Миколаївського театру до рівня Дункан далеко, хоч артисти й дотримувалися зовнішньої атрибутики (танцювали босоніж, використовували у танці шарфи). Звучала різна музика: від Баха, Бетховена, Шуберта і Чайковського до електронної. Напрошується висновок, що подібні речі потрібно ставити більш вузькоспеціалізованим театрам або у співпраці з такими. Втім, диплом «За розширення жанрової палітри» Миколаївський театр отримав.

Для наймолодших

Можливо, парадоксально, але нагороду «За кращу жіночу роль другого плану» отримала актриса з Херсонського обласного театру ляльок Ольга Шаламова за ролі у виставі «Дюймовочка». Дівчина грала відьму, а разом із своїми ляльками – ще й жабу та мишу. І гра її в будь-якій ролі була надзвичайно виразною і живою. Коли є міміка, рухи, палітра інтонацій, то неважливо: актриса на великій сцені «серйозного» театру чи на невеличкій у дитячій виставі. До речі, знайти претендентку на нагороду «За кращу жіночу роль» журі так і не вдалося. Варто зауважити ще якісну режисерську роботу, просту, але доречну сценографію, гарні ляльки. Кожне слово акторів і рух ляльок ловили сотні дитячих очей, які світилися радістю, що є найкращим доказом вдалої постановки. Взагалі херсонські театри можуть похвалитися рівнем роботи з дитячою аудиторією. Услід за «Дюймовочкою» було показано казку-гру «Все шкереберть», у якій діти активно залучаються до процесу вистави, розгадують загадки, відповідають на запитання акторів, радо переносяться у казковий світ, створений для них.

(Не)професійні

На фестивалі було представлено й непрофесійні та студентські театри. Свою виставу «Мамочки» привіз Мурманський народний драматичний театр «Комедіограф». Помітно вирізнилися Перший український жіночий «Театр на Грушках» і Румунський театр «ATANEU». «Театр на Грушках» – це п’ятеро дівчат, які, не маючи вищої акторської освіти, впевнено працюють під керівництвом режисера та свого вчителя Юрія Непши. На фестивалі вони представили камерну виставу «Сповідь черниці» за відомим суперечливим твором Дені Дідро. Роман Дідро є сприятливим матеріалом для інсценізації у жіночому театрі, оскільки, по-перше, передбачає жінок-виконавиць ролей, а по-друге, проблематизує питання становища жінки в жорсткій і по суті патріархальній системі сім’я-церква-влада. Якщо жінка хотіла заявити про себе, то мала, хоч як пафосно це звучить, буквально залишити свій слід в історії. У часи Дідро написати про себе (а «Сповідь черниці» засновано на листах героїні) було чи не єдино можливим варіантом, нині ж дівчата своєю виставою і взагалі фактом створення «жіночого театру» акцентують, на їхню думку, на проблемі патріархальності в українському театрі. Як засвідчив фестиваль, проблема представлення жінки в театрі таки існує: якщо нагороди за кращі головні та другого плану чоловічі ролі отримало одразу по два актори, то кращої жіночої ролі просто не виявилось. Варто зауважити, що всі акторки з «Театру на Грушках» грали якісно й експресивно, але формально не на рівних з іншими театрами, оскільки мають статус «непрофесійного», тому й участі в основному конкурсі вистава не брала. Їхня гра – динамічна, виразна й злагоджена, власне на акторській грі й базується вистава, що є для камерного театру дуже доречним. Жодних декорацій, мінімум предметів на сцені, світло, музика – за таких умов акторки, за їхніми ж словами, «представили на розсуд історію дівчини, яку не зрозуміли свого часу». Зрозуміти історію Сюзанни нині нескладно, оскільки вона не лише про протистояння сильної і вільної духом дівчини й абсурдної до потворності у своїй догматичності церкви, про справжню віру та бажання. Йдеться і про загальнолюдські цінності, про вірність свободі загалом, про те, як, незважаючи на складні обставини чи вороже оточення, залишатися вірним собі. У виставі фігурували метелики як символи вільної душі, та й постановка була здійснена «з душею».

Вистава «Холстомір» за Л.Толстим Румунського театру вразила професійним рівнем: чіткою режисурою, зіграним ансамблем, сильною акторською роботою і потужною енергетикою. Вже сам матеріал зобов’язує до роботи акторів над собою, над своєю пластикою, мовою, інтонаціями, адже потрібно навчитися, за визначенням Курбаса, «тривати у ритмі» коня. Старий мерин Холстомер розповідає сумну історію свого життя, про втрати, розчарування, радощі. Одне слово, все як у людей. Та й стосунки у табуні також нагадують людські взаємини в будь-якій спільноті. Всі коні – люди. Всі люди – коні. У кожному разі хоча б на сцені театру. Акторам вдалося передати дику енергетику тварин. А головному героєві – Холстомеру – зробити свій образ трохи ліричним і навіть сентиментальним. Сценографія доволі проста, її змонтували з наявних у Херсонському театрі матеріалів, але досить органічна. Масові сцени – чіткі, злагоджені та динамічні. Недарма театр отримав нагороду «За кращий акторський ансамбль».

Цього року організатори «Мельпомени Таврії» на чолі з директором фестивалю Олександром Книгою вперше влаштували міжнародну режисерську конференцію, на яку було запрошено тридцять відомих режисерів, драматургів і сценографів, серед яких Дмитро Богомазов, Андрій Білоус, Петро Ільченко, Олександр Ірванець, Клім, Олександр Крижанівський, Станіслав Мойсеєв, Юрій Одинокий, Сергій Павлюк, Андрій Приходько та ін. Вони намагалися хоча б артикулювати і зрозуміти проблеми української режисури та драматургії і способи їх вирішення. Сподіватимемося, такі заходи не залишаться на рівні простого спілкування, а врешті виллються в якесь конструктивне русло. Однак уже сама присутність на фестивалі такої кількості людей, які, по суті, визначають театральний процес сьогодення, є показником високого організаційного рівня фестивалю та наголошує його значення не локальної, а всеукраїнської події.