Микола Гоголь – Тарас Бульба – Володимир Бортко. Віднедавна ці імена пов’язує нова екранізація повісті літературного класика, приурочена до його 200-літнього ювілею телеканалом «Росія». Ще до виходу в прокат у квітні цього року фільм Бортка «Тарас Бульба» викликав резонанс, а після своєї появи на екрані дав привід багатьом реакціям, часто діаметрально протилежним – багатослівним, емоційним, схвальним, гнівним, поміркованим і таким, що порушують різні теми.

За цих умов написання ще однієї статті видається справою доволі невдячною. Щоб об’єктивно побачити результат праці Володимира Бортка, треба дивитися на нього з дистанції часу, якої немає. Тому в цій ситуації краще покладатися на факти.

У наш час тему «Тараса Бульби» для кіно мусували і в Україні, і в Росії. Наразі маємо російський варіант із відповідним ідеологічним наповненням – і це даність, яку треба прийняти. Щоправда, міг бути інший російський фільм «за мотивами» Гоголя – «Запорозька Січ», роботу над яким розпочав режисер Олег Фесенко. Оскільки ж замовники визначили знімати все-таки «Тараса Бульбу», попередні напрацювання перейшли новому проекту та його режисерові Володимиру Бортку. Задуманий майстром образ фільму покликані були створити, крім акторів, сценаристи Ігор Матюшин, Дмитро Масс, художники Володимир Світозаров і Сергій Якутович, композитор Ігор Корнелюк. Зважаючи, що йдеться про історичне кінополотно, варто згадати постановника батальних сцен – голлівудського фахівця Ніка Пауела. Він, однак, полишив свою роботу настільки швидко, що її фактично не видно. Не виявилася злагодженою співпраця режисера з Сергієм Якутовичем – ескізи до фільму, представлені на виставці художника, присвяченій Гоголю, та побачене в кіно можна розглядати як два різних, не залежних одне від одного явища. Ці та інші прецеденти позбавили картину важливих художніх складників. Те, що залишило- ся, розглядати передчасно, а описувати немає резону – краще дивитися. Поза тим, усі зусилля режисера та знімальної групи було спрямовано на те, щоб «зняти кіно про патріотизм, про народ, що піднявся на боротьбу проти гніту іншого народу»1, зосібна і про Тараса Бульбу – «людину, у котрій втілена душа народу»2, що бореться. Цей суперечливий характер поставив низку запитань перед виконавцем головної ролі Богданом Ступкою, який за його ж словами, впродовж усіх зйомок думав, як виправдати вчинки Тараса Бульби і що під них «підставляти»3. Природно, що ці роздумим знайшли відображення на екрані. На рівні акторського виконання низка представлених у фільмі козацьких персонажів, з одного боку, урізноманітнюючи, продовжує галерею, створену попередниками, а з іншого – залишає актуальним чомусь вже

традиційне питання адекватної ідентифікації цієї категорії героїв на екрані. «Козак – душа правдивая», і практика кіно засвідчує, що цієї правдивості, хоч би якими були намагання багатьох акторів різних часів і народів, якраз дуже бракує. Цей образ уперто стоїть осторонь придуманих йому кліше. Можливо, він просто виходить за межі сучасного розуміння? Хай там як, Володимир Бортко виразив однозначну позицію: «Ми хочемо сказати, що козаки хороші»4. Так і є – де годиться сміються, виявляють справедливість, вмираючи, рефреном згадують батьківщину (у фільмі – «руську землю»), а часом благородно зраджують її, бо нема на то ради, якщо любов сильніша навіть від смерті: «Я думаю, – каже режисер, – Андрій не є зрадником. Це людина, яка свідомо обрала іншу сторону»5. Принаймні у цьому контексті фільм Володимира Бортка можна назвати гостро актуальним, що відкриває нестандартний погляд на стару як світ проблему.

Тож прем’єра відбулася. Хоча відтоді минуло ще мало часу, новий «Тарас Бульба» вже встиг здобути кілька нагород – премію ім. В.І.Леніна від Комуністичної партії України за «високохудожнє втілення ідеалів дружби українського і російського народів, пропаганду спільного історичного та культурного надбання»6, а також гран-прі 17-го Санкт-петербурзького кінофестивалю «Віват, кіно Росії!», де стрічка Володимира Бортка отримала найбільшу кількість голосів від колективного журі – глядачів.

В Україні реакція очікувано інша. Найбільш лапідарно її сформулював міністр профільного міністерства (культури і туризму) Василь Вовкун, назвавши «Тараса Бульбу» Володимира Бортка «замовним фільмом»7. Тим часом держава, яку представляє пан міністр, не посприяла створенню власного «Тараса Бульби», або проекту, рівнозначного нинішньому ювілею Миколи Гоголя. Те, що є, – художньо-публіцистичний фільм Ростислава Плахова-Модестова «Загублений рай» та масштабна експозиція графіка Сергія Якутовича – до честі авторів створено зі смаком і відповідає Гоголю за суттю і художньою формою. Єдине, що і цей фільм, і мистецька виставка, через свою специфіку, не в змозі охопити найширшої аудиторії. Відтак вони продовжують якщо не традицію, то принаймні тенденцію, що вибудовується у фантасмагоричних, як сам Гоголь, інтерпретаціях його творів українськими митцями. У кіно – це «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Пропала грамота» Бориса Івченка та Івана Миколайчука, «Вечори на хуторі біля Диканьки» Юрія Ткаченка. Залишається сподіватися, що прийде час і на «Тараса Бульбу».