Наприкінці квітня з урочистим візитом Україну відвідали Генерал-губернатор Канади Мікаель Жан та її чоловік – відомий режисер-документаліст і діяч культури Канади – Жан-Даніель Ляфонд.

Жан-Даніель Ляфонд народився у Франції, там викладав філософію та писав критичні огляди для «Ревю дю сінема». Він приїхав до Канади 1974 року і з того часу присвятив свій час кінематографу, літературній творчості, театру та радіо. 1985 року зняв перший повнометражний документальний фільм «Сліди мрії», який став номінантом на премію Жені за найкращий документальний фільм 1987 року. З того часу побачили світ фільми «Подорож наприкінці шляху» (1987), «Вечірній відвідувач» (1989), «Темношкірість: шлях Емі Сезар» (1991), «Тропічна північ» (1994), «Обурена свобода» (1994), «Гаїті у всіх наших мріях» (1995), «Останній дзвоник для Куби» (1999), «Часи варварів» (1999), «Салям Іран, персидський лист» (2002), «Театрал» (2002), «Комод Д-ра Ферона» (2003), «Американський утікач, або Правда про Гасана» (2006), «Божевільна» (2008). Жан-Даніель Ляфонд став співза- сновником організації «Зустрічі документалістів Монреаля», пропрацювавши її президентом до 2005 року.

24 квітня у Центрі сучасного мистецтва відбувся круглий стіл із діячами культури Канади та України, а вже за кілька годин у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого Жан-Даніель Ляфонд провів майстер-клас. Разом з ним розповідали про свою діяльність Хенк Булл (митець і виконавчий директор Міжнародного центру сучасного азійського мистецтва Ванкувера) та Даніель Кросс (продюсер і режисер-документаліст, президент компанії EYESTEELFILM). Окрім цього, Ж.-Д.Ляфонд та Д.Кросс показали епізоди зі своїх фільмів, на які аудиторія жваво зреагувала запитаннями. «Американський утікач, або Правда про Гасана» – таку назву має представлений фільм Ж.-Д.Ляфонда, який режисер з немалими зусиллями зняв 2006 року. Фільм розповідає історію Девіда Белфілда (або Дауд Салауддин, відомий в Ірані як Гасан Абдул Рахман) – афро-американця, який у Вашингтоні влітку 1980 року за волею іранської розвідки вбив Алі Акбара Табатабаї, колишнього прес-аташе і представника шаха в Посольстві Ірану, і з того часу змушений жити у вигнанні в Ірані, будучи у розшуку в США. Це історія людини, яка ще замолоду почала розуміти, чим є расизм у США, про його зв’язки з рухом «Чорних пантер» (націоналістичною партією чорних мусульман), піднесення ісламу в його країні. «Це чоловік, який вбив людину, котру ніколи не бачив, для країни, у якій ніколи не був», – так сказав про нього слідчий, а у фільмі Гасан говорить: «Те, що я зробив, було не в ім’я Ірану, а проти моєї країни». За словами режисера, здійснивши вбивство, Гасан вбиває і себе, змушений гнити «на волі» в Ірані або постати перед судом у США. Як бачимо у фільмі, цей чоловік не ухиляється від свого минулого чи від відповідальності за свої дії, він має свою правду, яку намагається зрозуміти та дослідити режисер. Окрім цього, на екрані розгортається й інша історія – історія таємниць міжнародних політичних маніпуляцій, насильства, що стосується не лише окремої людини, а й цілих держав. Зрозуміло, що уникнути скандалу після виходу фільму не вдалося. Ж.-Д.Ляфонд розповідав, що мав зустріч із Джорджем Бушем, та й взагалі отримав чимало звинувачень на свою адресу. Режисер розповів також про непрості зйомки фільму: «В Ірані я бував не раз, добре знаю цю країну і написав про неї книжку. Проте зйомки фільму були надзвичайно проблематичними, оскільки я мусив працювати нелегально і сам. Знімальної групи не було, добре, що помічників можна було «позичити» у знайомих. А кожні два–три дні потрібно було оновлювати візу». У фільмі можна побачити епізоди з іранського фільму «Кандагар» (режисер Мосхен Махмальбаф, 2001), де одну з ролей зіграв Девід Белфілд, що породило гучні дискусії. На майстер-класі режисер сказав, що діяв за ви-словом Спінози: «Ні сміятися, ні плакати, тільки зрозуміти» (він, до речі, є епіграфом до фільму), оскільки «потрібно пам’ятати, що існують інші люди, намагатися зрозуміти їх, а не заплющувати очі. Зробити фільм – це не просто показати цікавий випадок. У документальному кіно існує подвійна напруга: як розказати історію і як передати мислення».

Після майстер-класу Ж.-Д.Ляфонд для журналу «Кіно-Театр» поділився думками щодо ситуації в документальному кіно Канади та розповів про власну творчість.

– Кіно не є однаковим у Ванкувері, Монреалі, Торонто чи Калгарі. Загалом можу сказати, що сучасне документальне кіно соціально забарвлене і дуже занепокоєне роздумами над суспільством. Це не кіно соціологів чи антропологів, це кіно громадян, і його тенденція нині полягає у підживленні громадських дебатів. Їх теми переважно демократія, навколишнє середовище, суспільні проблеми. Навіть якщо фільми зробили молоді люди, це зріле кіно, оскільки воно тісно пов’язане з життям суспільства, провокує його до роздумів. За останні 15 років спостерігаємо зростання інтересу публіки саме до документального кіно. Підтвердження цього – кінофестивалі у великих містах. Є тематичні фестивалі, присвячені навколишньому середовищу, правам людини, арабському кіно, погляду на Африку, і більш загальні фестивалі документального кіно. Документалісти захищають територію розповсюдження фільмів, фестиваль у Монреалі, наприклад, організували саме кінематографісти. Показані там фільми викликають резонанс й активне обговорення серед глядачів, і це не вузькі «кіноклубні» дебати, оскільки до них долучається широке коло людей різного віку і соціального статусу. У сучасному документальному кіно є щось, що відповідає смаку та стану канадського суспільства, демонструє бажання дивитися на себе критичним поглядом. Це також бажання відкриватися світові, говорити на універсальні теми. Документальне кіно досить відокремлене від телебачення, та впродовж останніх років телебачення відкрилося для документалістики, тому зараз там можна побачити чимало навіть повнометражних документальних стрічок, які не є просто репортажами. Репортаж дидактичний за своїм характером, тоді як завдання документального фільму глибше. Мій фільм «Американський утікач, або Правда про Гасана» спершу показали на 30 світових кінофестивалях, він ішов у прокаті в канадських і закордонних кінотеатрах, а згодом цю ж оригінальну версію без скорочень демонстрували на телебаченні. Існує необхідність усунення ізоляції та самотності, викликаних телебаченням. Люди нині занепокоєні непевністю свого майбутнього, питаннями ідеології. Тому можна говорити, що документальне кіно виконує соціальну функцію і є знаряддям демократії.

Наведу цитату зі словника канадського кіно, що характеризує мене як «споглядача світу і свого часу». Кіно додалося до моєї освіти філософа, викладання у цій сфері. Наразі мою діяльність визначають три чинники: філософія, театр (з 14 до 26 років я професійно займався театром) і кінематограф. Кіно для мене стало філософським знаряддям, яке дає змогу споглядати світ, шукати його сенс і зрештою критикувати його. Філософії властива критична думка. Що таке камера? Вона дає змогу дивитися, спо- стерігати. З грецької походить ще одне значення слова «дивитися» – «критикувати». Тому робити кіно – це намагатися краще бачити. Робота режисера дає змогу піти туди, куди не довелося б іти, якби не треба було знімати фільм».