Фільм братів Васильєвих «Чапаєв», знятий 75 років тому, – чи не єдина довоєнна стрічка, яка й досі приваблює пересічного глядача. Секрет її популярності криється у привабливості головного героя – легендарного комдива у виконанні Бориса Бабочкіна. Однак чи схожі були в житті Чапаєв і Бабочкін? І що дала акторові слава бойового командира? Наталія Бабочкіна, донька актора (а також дружина кінооператора Анатолія Петрицького), розповіла про життєвий і професійний шлях свого батька.

– Десь чув, що під час громадянської війни Борис Андрійович служив у якійсь Чапаєвській частині. Що він розповідав про це?

– Це перебільшення, звісно. Батькові було 14 років. Вони жили в Саратові, де перебував штаб Чапаєвської дивізії. Тож хлопчаки допомагали – мали десь чергувати на кшталт дружинників. Якось на свято (здається, то була Трійця) вони з двоюрідним братом начхали на чергування й пішли гуляти з дівчатами. І мали потрапити під трибунал. Проте батька відпустили, бо він був хлопчиськом, а його брата Сергія Смирнова, який був старший на два роки, посадили. Згодом випустили, і він так і залишився військовим.

– Чи бачив ваш батько живого Чапаєва?

– Мій батько був там і вважав, що добре знав цих людей. У своїх спогадах він писав, що, імовірно, навіть бачив Чапаєва, однак не знав, що це Чапаєв.

– Чи був Борис Андрійович схожий на свого персонажа?

– Геть нічого спільного! Як на мене, Чапаєв був некрасивою й доволі неприємною людиною. У нього не склалося особисте життя, залишилася величезна родина, кілька дружин... Мій батько не прагнув зовнішньої подібності – лише загальні прикмети: вуса, папаха...

– Отже, в кіно Бабочкін зіграв усе-таки міф, а не історичну особу?

– Існує термін «радянська міфологія». Однак міф – це щось монументальне, загальне. А персонаж хоча й узагальнений образ, проте жива людина. І в цьому разі це конкретний, надзвичайний російський характер... А хто такі червоні бійці в «Чапаєві» – це ж голодранці та й взагалі не знати хто! У фільмі нічого прикрашеного немає. У цій картині вперше знаменитий актор – Іларіон Певцов – грає білого полковника, до того ж без будь-якої карикатурності.

Один із братів Васильєвих, Георгій Миколайович, брав участь у громадянській війні: був самокатником – розвозив зі Смольного депеші. А Сергій Дмитрович Васильєв був сином царського офіцера. Вони чудово знали ту епоху. (Між іншим, Васильєви зовсім не брати. Спершу вони працювали редакторами з перемонтажу іноземних фільмів, готуючи їх до прокату в СРСР. За чотири роки, проведені біля монтажних столів, вони так зріднилися, що на режисерський шлях ступили під спільним ім’ям – «брати Васильєви». – Авт.)

Сам фільм почали знімати 1932 року, коли ще не було вбивства Кірова, й чимало людей свято вірили в початок нового життя. Це згодом вони побачили, що все не так. І першими це зрозуміли саме ленінградці, оскільки в Москві не було таких «чисток».

– Маяковський зрозумів це трохи раніше – в 1930-му.

– Мабуть, він більше бачив і краще розумів…

– Як Борис Андрійович потрапив на роль Чапаєва?

– Іларіон Миколайович Певцов керував акторською студією «Молоді майстри», де навчалися і Георгій Васильєв, і мій батько. Коли брати Васильєви написали сценарій, то зібралися в Певцова вдома. У компанії був також Борис Андрійович – молодий прем’єр Александрінки, улюбленець Ленінграда, який чудово співав і грав на гітарі... По домівках розійшлися вже під ранок: багато говорили про майбутній фільм. І Борис Андрійович багато пропонував для цієї ролі, навіть пробував щось показувати. Тоді всі вирішили, що він і стане «Чапаєвим».

А роль Пєтьки спочатку мав грати Яків Гудкін. Уже було знято половину картини. Та все йшло погано – нічого не вдавалося. Тож у наступну експедицію взяли Леоніда Кміта, а Гудкіна прибрали. І все відразу стало на свої місця.

Через багато років після виходу «Чапаєва» мені здавалося, що цього фільму вже ніхто не пам’ятає й не дивиться. Та приходить якийсь молодий сантехнік, дивиться на портрети батька й каже: «Так це ж Бабочкін! Чапаєв!».

– Вам не надокучила популярність батька?

– Мені ні, проте батькові, думаю, якийсь час це справді заважало. Було навіть таке, що він зненавидів картину. Щоразу чув: «Чапаєв... Чапаєв...». Однак якби не «Чапаєв», то Бабочкін просто не був би живий. Після 1937 року за ним постійно ходили двоє, змінюючи один одного. Вдома в нас була напоготові маленька валізка, де було складено найнеобхідніші речі. У нас постійно палили якісь листи, папери. Моя мама була з аристократичної родини, однак про це ніколи не йшлося. А жили ми, напередодні війни, на колишній вулиці Дзержинського, нині Горохова, поряд із будинком, де перебувало НКВС. І наш під’їзд майже весь було опечатано. Лишалася тільки наша квартира, поряд – квартира вдови Певцова з її новим чоловіком-художником, під нами жив Дунаєвський, на третьому поверсі – Агрипина Яківна Ваганова з родиною, а поверхом вище жив постійно п’яний чоловік, який служив у сусідньому будинку. Він сильно бив дружину.

Якось батько звернувся до одного зі спостерігачів: «Не втомилися ходити за мною? Не набридло?» А той відповідає: «Нічого-нічого, Борисе Андрійовичу, завтра все скінчиться – не переймайтеся». Батько прийшов додому й каже мамі: «Ну що, Катю, мабуть треба білизну підготувати...». Усі розуміли, чим це може скінчитися для батька, й скінчилося б, якби «Чапаєва» можна було прибрати з екрана.

– Ваш батько став народним артистом, коли йому виповнився 31 рік. Що це давало тоді артисту?

– На той час народних було мало: Шаляпін, Єрмолова, Давидов... Це була повага. Окрім того, ми отримали розкішну квартиру на Дзержинського. Щоправда, це сталося трохи згодом – 1937-го чи 1938-го, коли батько вже працював у БДТ. А до того жили по-різному. Був такий чудовий російський актор Володимир Миколайович Давидов. Він із родиною жив у квартирі з 10 чи 15 кімнат позаду Александрінського театру. Коли Давидов помер, удову з сином почали ущільнювати – підселяти мешканців. Ми опинилися в одній із цих кімнат: там поставили шафу, за якою була я. Коли батько йшов на репетиції чи спектаклі в Александрінку, я кричала: «Папа йде грати! Папа йде грати!».

Потім ми отримали квартиру десь на Василівському острові, дуже незручну. А вже потому чотирикімнатну на Дзержинського.

– Борис Андрійович змінив багато театрів: Ленінград-- ський театр сатири, Державний академічний театр драми, БДТ, Московський театр імені Вахтангова, Академічний малий театр, Московський театр імені Пушкіна… Чому так багато?

– Як вийшло? З Александрінки батько пішов до чудового режисера й актора Дикого, чиє ім’я гриміло... Після того, як Дикого посадили, батько став головним режисером БДТ, де поставив два блискучих спектаклі – «Дачники» і «Цар Потап». Однак у відповідь на критику якихось «соціальних помилок» у виставі прямо під час обговорення написав заяву про звільнення з театру. До речі, шкодував про це все життя.

У Театрі Вахтангова батько поставив спектакль, який звинуватили в політичних помилках і плагіаті... Та й Театр Пушкіна закінчився політичним галасом через батькову роль Клаверова у виставі «Тіні», поставлену Диким.

До кінця своїх днів батько був людиною прямою й дуже принциповою. А це завжди заважає.

– Недолюблював начальство?

– Ось приклад. Тривалий час директором Малого театру був Михайло Царьов. Замолоду батько дружив із ним. Проте коли дізнався, як той повівся стосовно Меєрхольда, припинив із ним спілкування. Тоді Царьов вижив батька з театру. А коли до ювілею Меєрхольда було створено комісію, на чолі якої став Царьов, мій батько сказав: «Це дивує... Уявіть собі, що на вшануванні Христа головує Юда».

Батько вів щоденник, де були такі рядки: «Я пишу це для себе й не уявляю, як чиїсь очі раптом побачать це». А тут він зазначив: «Хочу, щоб це знали, щоб це залишилось». Тоді я пішла до свого духовного отця за порадою, й батюшка сказав: «Друкуйте». Я надрукувала. Та водночас мені стало ніяково, адже лишилися родичі Царьова, а вони нічим не винні...

– Слова Бориса Андрійовича: «Мистецтво забирає людину цілковито. Йому треба віддати все життя». Як це відбивалося на родині?

– Батько завжди працював. Навіть коли в двокімнатній квартирі жили дев’ять людей, і батькові ніде було працювати, він виходив на двір. Він дуже багато знав, читав – у нас була чудова бібліотека. Знав мови: німецьку, французьку... Коли в шістдесятих був у Франції, виступав по телебаченню без перекладача. А коли до нас приїжджала делегація Комеді Франсез, читав Пушкіна по-французьки!

– Після ролі Чапаєва Борису Андрійовичу випадало грати генералів, картонних партпрацівників, усіляких «корисних героїв»…

– От Іван Рибаков – картонна роль, проте батько так грав, що люди плакали. Він зіграв секретаря ЦК Укра- їни – маленьку роль, у якій був живою людиною. Та, звісно, любив класичний репертуар.

Одна з найвдаліших його робіт, на мою думку, – роль Клаверова в «Тінях». Це була велика театральна подія. Я не пригадую іншого такого випадку, коли від Театру Пушкіна до пам’ятника Пушкіну в Москві люди стояли й запитували квиточок. Батько писав: «Я вклав у цю роль усе, що знаю про кар’єризм і бюрократію. Я препарував ці риси, розтяв їх наче кільку. Щоразу, коли Клаверов обмірковував чергову інтригу, йдучи на будь-який обман, навіть звідництво й сутенерство, я звертався прямо в зал, наче радився, наче перевіряв свої плани на однодумцях. Я шукав і побачив свого Клаверова на сучасних фотографіях, і думаю, що гострота цього спектаклю полягала в його злободенності й сучасності». Це був 1953 рік.

– Уже після смерті Сталіна?

– Так. Думали, що вже все можна, але виявилося, що ні. Прийшов критик із «Правди» Абалкін, подивився, й через два дні вийшла велика розгромна стаття: «Хіба в російському театрі коли-небудь було, щоб негативний герой звертався до зали?!». Вибачте, а як же Городничий?.. Між іншим, стаття була підписана Єрміловим – саме тим, хто ще Маяковського цькував. Так батька прибрали з театру, де він був художнім керівником. І кілька років він перебував без роботи. Він був надто великою постаттю, аби підпорядковуватися якійсь челяді.

Батька звільнили саме напередодні його п’ятдесятиріччя, а в день ювілею до нас додому прийшов майже весь театр! Звісно, вони намагалися повернути його, влаштовували походи до керівництва, проте від цього тільки гірше було...

– Чому Бориса Андрійовича називали «колючим» артистом?

– Він був великим артистом і великим режисером! І коли помер, то весь колектив БДТ підписав йому листа... Не варто було йти з Большого драматичного театру! Не варто було від’їжджати з Ленінграда!

Він чесна була людина, а не колюча. Якось на репетиції одна немолода актриса звернулася до Бабочкіна: «Борисе Андрійовичу, принести вам чайку?». Батько відповів: «Принесіть...» Хтось з акторів дивувався, чому ця літня жінка так підлещується до режисера. А він сказав: «Нічого, якщо їй так хочеться. Однак треба себе поважати...»

Батько був надзвичайно доброю людиною, багатьом людям допомагав: комусь діставав рідкісні ліки, комусь пробивав квартиру – весь час чимось займався. Дуже любив дітей, і діти його обожнювали – здалеку впізнавали.

– Олег Єфремов сказав: «З таких людей, як Бабочкін, Станіславський писав свою систему». В яких стосунках були Бабочкін-академіст і Єфремов-новатор?

– У надзвичайно приязних. У виставі «Браконьєри» батько грав так, що Єфремов говорив своїм акторам, щоб вони ходили дивитися на Бабочкіна і вчилися. І всі ходили. А коли батько побачив перший спектакль Єфремова в театрі «Соврємєннік», то сказав: «Як на мене, якось бояз- ко – варто сміливіше».