8 квітня цього року в Києві відбувся допрем’єрний показ нового фільму Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні» – спільного польсько-українського проекту (продюсери: Влодзімеж Нідерхауз і Олег Кохан), – яким відкрилися IV Дні польського кіно в Україні.

Головні герої стрічки – олігарх Костянтин (Богдан Ступка) та юнак Стефан (Марек Куделко). Через безперервну низку невдач хлопець намагається вкоротити собі віку, тоді як Костянтин, дізнавшись, що його врятує тільки пересадка серця, оскаженіло шукає способи подовжити свої літа. Почувши про Стефанову спробу самогубства, мультимільйонер збагнув, як «допомогти» юнакові, а головне – як зберегти власне життя.

Із Зануссі кореспондент «Кіно-Театру» спілкувалася напередодні Католицького Великодня.

– Пане Кшиштофе, фільм «Серце на долоні», за вашими словами, «чорна» комедія, особисто мені видався гімном Богові…

– Цього я і волів. Мене надзвичайно розважають моменти, коли людина намагається довести, мовляв, Бога не існує, бо при цьому сама має недобрі наміри. Той, хто стверджує, що Бога немає і ніколи не було, фактично прагне нас розбити й принизити. Утім, це – маніпуляції. Зрештою, він усвідомить свою помилку і, впавши перед Богом навколішки, проситиме прощення за обман і гру, якими керувався в житті.

У картині я знущаюся з постмодернізму, тому й назвав її «чорною» комедією. Створюючи фільм, я вступив у полеміку з навколишнім світом, модою, які провокують хвилю нігілізму. Моя робота – ілюстрація постмодернізму, який фактично є постмарксизмом. Олігарх, усвідомлюючи, що життя от-от обірветься, намагається так вкласти гроші, щоб вони «розтлили» молодь…

– Що для вас важливіше: показати проблему, вирішення якої потребує непростого вибору, чи чогось навчити глядача?

– Я – не вчитель. Хочу бути братом, партнером глядача; ділюся з ним своїми сумнівами. Слово «ділитися» мені ближче, аніж «навчати». Передусім через те, що я пережив часи марксизму, коли митець змушений був виконувати функцію пропагандиста, «інженера людської душі». З дитинства в мене залишилося відчуття, що такий підхід до людини є ворожим і агресивним, йому бракує поваги. Поважати ж треба будь-яку людину: навіть неосвічену, бо й вона має життєвий досвід.

– Чи погодитеся з твердженням французького філософа Роже Каюа: гра і сакральне – симетричні щодо профанного?

– Грецькі діонісійські свята дали життя багатьом речам. Утім, і досі про остаточне відокремлення сакрального від профанного говорити не доводиться. У театрі залишилося сакральне, а в літургії – профанне. Поза тим, вони, як брати, доповнюють одне одного.

Свого часу я зняв біографічну картину «З далекої країни» (1981) про життя Папи Римського Івана Павла ІІ (його мирське ім’я – Кароль Войтила). Фільм починається епізодом, де хлопчик, уперше зіткнувшись із театром (він дивиться п’єсу про страждання Ісуса; в нас такі роботи називають «пасійними»), не в змозі збагнути, чому людина, яка грає Христа, п’є пиво?.. Це запитання особи, якій згодом доля накаже стати священиком і яка в дитинстві не розуміє, де сакральне, а де профанне, я поставив на початок свідомо. Колізія між уявним і дійсним. Маленький Кароль бачить, як актор перед виконанням ролі Христа сповідається, йде до лазні (виставу грають на відкритому повітрі; дія відбувається в 1920-х роках), а після вистави (де він висів розіп’ятий), знявши перуку, смакує пиво… Для дитини це – удар! Хлопчик замислюється: «Кого ж я бачив: Христа? Чи то була гра?».

Цю картину (вона оповідає про життя Кароля Войтили до моменту його обрання Папою Римським) українське телебачення демонструвало 2001 року під час візиту Івана Павла ІІ до України.

– У ній ви намагалися представити якомога більше біо- графічних фактів із життя Кароля Войтили?

– Я не створював, сказати б, «екранізацію» його біо- графії. Розпочавши роботу над фільмом, поривався зняти картину про живу людину й оскільки не знав, як саме цього досягти, страшенно мучився. Допоміг Андрій Тарковський. Він порадив: «Покажи Павла свідком того часу, в якому він живе, як вчинив я стосовно Андрія Рубльова». Водночас до мене прийшло усвідомлення: показуючи, що Павло впродовж життя приймає правильні рішення, я фактично леститиму йому. Лестити живій людині… Неприємна справа. Проте і критикувати її не варто. Тому як сценарист я скористався порадою Андрія.

Попри те, що кульмінація картини – приїзд Павла ІІ (уже як Папи) на землю, де він народився, особисто для мене сцена на початку – найважливіша у фільмі.

– Повернімося до образу Христа. Мабуть, не кожен актор наважиться на таку роль. Хто, на ваш погляд, має право грати Христа?

– У Страсний тиждень люди звертаються до вистав, де йдеться про муки Христа («пасійний» спектакль, до речі, надзвичайно цікавий передусім з онтологічного погляду). Практично в кожному селі хтось «одягає» шати Христа, інші – його оточення, і виконавець ролі Ісуса несе хрест на місцеву «Голгофу»…

Упродовж віків, починаючи з VI–VIII століть, люди грають Христа; і кожен із нас у змозі розпізнати, де справжня історія, а де лицедійство. Не треба сварити дзеркало за те, що воно – дзеркало. Актор, граючи Ісуса, фактично є дзеркалом, у якому – відображення Христа; актор – не сам Христос. Наша цивілізація доволі зріла, і нам до снаги розрізняти ці поняття. Відмова ж від ролі Христа (як небажання вчинити гріх), на мій погляд, базується на забобонах.

– Яке враження на вас справив фільм Мела Гібсона «Христові страсті» (2004) – одна з останніх робіт про Ісуса Христа?

– Картина мене вразила, хоча її знято не для такого глядача, як я. Певні її елементи мені чужі, вони, так би мовити, не з моєї естетики. Показати, як усе відбувалося, – одна справа, а продемонструвати, що це мало цілком інше значення, тобто метафізичний масштаб події, – куди складніша. Те, що Христос був людиною, засвідчити легко, а те, що він був Богом, – надзвичайно важко.

Особисто я відчуваю потребу не так у фільмі, який ілюструє історію Ісуса, як у фільмі, який показує вплив Христа на інших людей.

Мені довелося співпрацювати з трьома з тих акторів, які зіграли Христа у відомих картинах. У моїй стрічці «Імператив» (1982) знявся Роберт Пауелл (знаний за фільмом Франко Дзеффіреллі «Історія Ісуса Христа»,1977), у «Дотикові руки» (1992) – Макс фон Сюдов (виконавець ролі Христа у картині Джорджа Стівенса «Найвеличніша з історій, коли-небудь переповіданих», 1965) і Лотер Блюто (відомий за фільмом Дені Аркана «Ісус із Монреаля», 1989). Мабуть, мене притягує до таких акторів.

– Ваші головні вимоги до акторів узагалі?

– У кожному разі багато важить, чи знаходимо ми з актором упродовж спілкування спільну хвилю: потрапляємо в резонанс чи ні? Звісно, легше працювати з тими акторами, до яких я в змозі «достукатися» розумом (тішуся надією, що це можливо).

– Для постановки в Національному театрі імені Івана Франка ви обрали «Маленькі подружні злочини» Еріха-Еммануеля Шмітта. В одному з інтерв’ю, пояснюючи, що в цій п’єсі виконавцям постійно треба брехати одне одному, ви розповіли: «Актори на сцені іноді грали так переконливо, за Чеховим, що я їм цього простити не міг. Просив їх: „Обманювати потрібно так, щоб було видно, що ви обманюєте і що вам це важко робити, а не так переконливо!”».

– «Маленькі подружні злочини» я обрав через те, що це інтелігентна п’єса. Під час роботи над виставою звернув увагу на таку «дрібницю», як акторська майстерність обманювати… А згодом, попрацювавши в Росії, зауважив, що ставлення українських і російських акторів до правди відрізняється від ставлення до неї їхніх європейських колег (згадану п’єсу Кшиштоф Зануссі свого часу поставив і в Берліні: німецькою мовою. – Л.Б.). Західній людині так незручно обманювати, що, коли вона до цього вдається, то показує тим, хто її оточує, своє страждання.

Взаємовідносини з правдою – це загалом гарний, глибокий сюжет. Правда одна-єдина чи існує хтозна-скільки правд? Обманюючи, особа на якусь мить інтегрується у власну брехню (яка у хвилину «виголошення» видається правдою), забуваючи, що потрібно захищати свою честь, тобто свій авторитет і свою репутацію. Якщо я обманюю, і всі розуміють, що я обманюю, – це ще не страшно. Коли ж я обманюю, а всі вважають, що я говорю правду, – це куди гірше й означає, що в подальшому мені вірити не варто.

«Франківцям» роз’яснював: «Упродовж трьох чвертей вистави я мушу відчувати: персонажі обманюють одне одного і їм через це ніяково. Ви повинні підказувати глядачеві, що сказане вами не є тим, що стоїть за словами, – насправді все по-іншому. Грайте підтекст, а не текст».

Це був цікавий аспект нашої співпраці. Я акцентував його задля того, щоб показати різницю ментальностей. Українські актори чудові, вони спроможні бути емоційними. Мене ж більше цікавить «холодний» розум: для мене важливо пізнати людину як аналітика власного життя, відчути, у який спосіб вона себе судить.