Мій перший візит до Молодого театру – на виставу «Севільські заручини». З першої ж дії лише один актор змусив затамувати подих. Він грав так, ніби ця вистава є сенсом його життя, незважаючи на те, що це була легка комедія. Його роль не головна, однак він був у центрі уваги.

Наступного разу йшла вистава «Дядя Ваня», де герой цього актора був безнадійно трагічним. Це вражало! Здавалося, ніби попередня вистава була неймовірно давно, хоча не минуло й місяця! Це була людина, яка прямо на сцені втрачає своє життя. Олексій Вертинський – абсолютно непередбачуваний, актор, який у кожній новій виставі переживає нове життя, що проноситься перед очима.

– Що є, на вашу думку, акторська професія?

– Якщо актори світяться енергією, якщо вони мене захоплюють, мене в театрі ніщо не може засмутити. Мені байдуже, що на сцені. Я хочу бачити це чарівне дійство, коли людина виходить на сцену і творить. Ще студентом я передивився всі московські вистави. Театр із Санкт-Петербурга привіз виставу «Ковальова» з Алісою Фрейндліх у головній ролі. Мізансцену там було побудовано так, що суддя Ковальова вийшла із зали засідань: в неї хвилина, коли вона має винести вирок… І от Аліса Брунівна вийшла на сцену… Жодного звуку… Як вона запалила ту цигарку свою… Як її розривали питання, які в неї виникли… Це був такий етюд… Він тривав, доки цигарка диміла, і весь зал сидів мовчки, зачарований. Це було так не по-радянськи, так неформально. Тобто в радянській п’єсі актриса примудрялася передати енергію людини, яка в роздумах, яка не знає: «Господи-Боже, адже так можна невинного засудити. А хочеться ж лишатися людиною». І от це все вона змалювала тільки поведінкою, рухами! Для того, щоб стати справді гарним актором, треба прагнути цього над усе.

– А як відбувалося ваше становлення як актора?

– Коли я хотів стати актором, я все для цього робив, усім доводив, що буду актором, я є актор! І от тепер, коли в мене вже позаду більша половина життя, з’ясувалося, як і в дяді Вані, що життя таки пропало. Мистецтво, мрії… А кому це все треба? У будь-який момент хтось із панівної верхівки говорить: «Нікому той театр не треба». Однак це ж вандалізм! Гітлерівці також спалювали книжки! Знищувати простіше, аніж створювати. І якщо послухати цих «діячів», то виходить, що життя моє пропало. Те життя, яке я віддав на служіння театру. Я вже нічого не хочу грати. Мені здається, що якби прийшли молоді, які мене трішки посунули б, я був би їм тільки вдячний.

– Ви зазначали, що серед улюблених ваших авторів були Е.М.Ремарк та Е.Гемінгвей. Вони лишаються улюбленими?

– Ні, улюбленими вони були давно, а я ніколи не перечитую книжки. Я не люблю вертатися. Боже! Стільки непізнаного! А я як ортодокс сяду і сидітиму на тих книжках, які мене вразили багато років тому? Улюбленої книжки нема. Взагалі, завжди подобалися книжки, які розповідали про те, чого я не бачив у реальному житті: море, кохання, війна, дружба. Все, чого в житті нема! Такі книжки залишають приємну згадку в пам’яті, в душі. З української літератури останнє, що запам’яталося, – «Солодка Даруся» Марії Матіос.

– Чи герой якоїсь книжки зацікавив настільки, що виникло бажання його зіграти?

– Ні, не було. Це пусті роздуми про те, що я мрію зіграти Гамлета і тому подібне… Мрій собі! Можна навигадувати про себе скільки завгодно всяких міфів. А в мене не вистачає часу на всілякі міфи. Я можу зіграти лише те, що ставить театр. Виставу ставлю не я, а режисер, і тому я мушу робити так, як мислить режисер. Моє завдання: прийшов, побачив у розподілі роботи наказ: Вертинського призначити на роль Тютькіна. «Ну от! Знову Тютькін!». Проте я беру текст, добросовісно його вивчаю, потім у нього закохуюся, потім виходжу на сцену і хочу, щоб мого персонажа полюбили всі у залі. Отакий механізм. А отак, ні сіло ні впало, захотіти когось зіграти – не брешу: жодного разу не було!

– Ви кажете, що закохуєтеся в героя, а бувало так, що доводилося грати через силу?

– Ні, грати через силу не доводилося. Мені не подобався Мольєр. Я думав: чому саме це? Господи! Навколо стільки привабливих п’єс! Коли брали «Дядю Ваню», мені подзвонили і сказали: прочитай. Я думав, мене, напевне, на Серебрякова, на професора хочуть. Коли з’ясувалося, що ще й дядя Ваня. Кажу щиро: я був невдоволений. У мене часто так буває: мені дають роль, вона мені не подобається, потім я вчитуюсь і бачу: «О! А тут багато привабливих моментів, вчинків!».

Таким чином я перетворююся на якогось привабливого персонажа.

– А як же з роллю дяді Вані? Адже ви кажете, що «вдячні Богові за дане вам комічне амплуа». І тут трагічний герой...

– З комічним амплуа вийшло так: я грав і глядач сприймав мене як поєднання Нікуліна і Попова. Я довго цього не розумів. Адже мене розривали абсолютно не комічні думки. Однак потім я подорослішав, почав це розуміти. Тоді й подумав: «Ну добре, можна як Луї де Фюнес проіснувати все своє життя». А потім так сталося, що Мойсеєв прийшов до Молодого театру і поставив виставу «Дві стріли», в якій дав мені роль Людини бою, тобто роль агресора, який усіх налаштовує одне проти одного. Проте для того, щоб мене зламати і досягти мети, довелося багато працювати: Мойсеєв буквально руки мені зв’язував. Однак у результаті я зрозумів: щоб грати, потрібне не своє амплуа, а величезна робота і витрачені сили. Коли я тоді зіграв, більшість глядачів не зрозуміли, що це Вертинський на сцені. Саме тоді я відчув насолоду від таких ролей. Поступово Мойсеєв давав мені якихось соціальних героїв і я зміцнів у такому амплуа. І от, коли мені було 47, як, до речі, і Вані Войницькому, герою Чехова, у Мойсеєва виникло бажання поставити «Дядю Ваню». На той час я вже втомився і нічого не хотів грати. Я перечитував і перечитував, аж доки зрозумів: дядя Ваня все життя створював ілюзію Серебрякову про те, що без того аналізу, яким займається Серебряков, людство помре. І коли цей міф у 47 років розвінчався, той бідний дядя Ваня зрозумів, що по суті все його життя втрачене, що не можна ховатися в ілюзії і літати так високо, відриваючись від землі і земних проблем, від інстинктів, рефлексів. І для мене це було таке значуще, що я не міг грати дядю Ваню по-іншому. Я міг зіграти тільки так, як Олексій Вертинський розуміє це на цей момент. Я люблю дядю Ваню. Роль для мене страшенно складна, бо я не можу дозволити собі формально зіграти, на автопілоті. Щоб бути переконливим, мені необхідно так само страждати, як страждає Ваня. Тоді в цьому є сенс. І я так багато там віддаю цій виставі, що вона мені просто вже дорога. Тим більше, що я там готовий підписатися під кожним словом. Це страшенно трагічно, коли дорослі люди раптом розуміють, що життя втрачено.

– Ви кажете, що готові підписатися під кожним словом дяді Вані. А як щодо нещасливого кохання героя?

– У принципі, саме собою кохання як таке, що все поглинає, ковтає та зносить усе на своєму шляху, до мене при- йшло лише один раз, коли я зустрів свою останню дружину. Взагалі, людина ж не знає, що це за явище: кохання. І раніше здавалося, що кохаю, а виявлялося, ні… Але нещасливого кохання не було. А до акторки, яка грає Олену Андріївну, я підкладаю ті почуття, які у мене виникають тільки до коханої людини, а ставлення до акторки намагаюся відкидати.

– Життя втрачено… А коли просто людина втомлюється, хіба не важко? Як щодо втоми від своєї професії? Існує думка, що митці, творячи, виливають душу, полегшують її. Але хіба людина не втомлюється, якщо цього забагато?

– Мені не подобаються розмови акторів про те, що вони, граючи виставу, отримують якийсь заряд з глядацького залу. Мистецтво – «пігулка для відновлення»… Та не може цього бути! Я виходжу, я витрачаю власну енергію для того, щоб одразу, з перших же секунд якось захопити цей зал, змусити забути про мобільні телефони і шоколадки, напхані у кишенях. Щоб їх одразу чимось зачепити, здивувати, а потім вже не давати послаблення. Вистава іде мінімум дві години, і дві години таких перегонів не можуть безслідно для мене минути. Я страшенно втомлююся, і після вистави мені хочеться просто повісити свій зір кудись за горизонт і їхати додому мовчки. Підсвідомість уже сама мені допомагає якось розкрутитися зі своїм перевантаженням. Якогось одного певного механізму боротьби з навантаженням у мене нема. Тобто я не маю нічого матеріального, що допомагало б мені розслабитися. Мені треба просто одну–дві години спокійно посидіти. А ці розмови акторів про те, що вони із захоплення глядацького залу отримують якісь там дивіденди, – пустопорожні.

– Є якісь аспекти акторської професії, чи, можливо, ролі, які найбільше напружують? Ви граєте у п’єсах XVI століття і в сучасних. Важко вживатися в епоху, в якій відбувається дія?

– У кожній виставі режисер визначає якусь проблему, і ту проблему треба вирішувати за Станіславським: «Я» в запропонованих обставинах. Коли, наприклад, я граю Сганареля в «Дон Жуані», для мене цікавим є те, як виглядали актори у той час, які виконували цю роль. Я брав підручник, знаходив цих персонажів і пластика моя в «Дон Жуані» продиктована тими малюнками. Тобто якийсь реверанс епосі я роблю, однак найголовніше – я мислю по-сучасному. Розраховуючи на те, що сучасний глядач сидить у залі, я роблю так, щоб було зараз зрозуміло і сучасно. А от який час грати, мені байдуже.

– Ви поділяєте вистави на приємні та неприємні? І за що можна не любити виставу?

– Та ні. Я їх усі люблю і всі ненавиджу. Виставу можна ненавидіти, коли багато невизначеного. Коли виходиш, у тебе є букви, слова, а ти не знаєш, що ти з ними робиш, як впливати на оточуючих. Мусить бути якесь дієслово: чи ти їх ображаєш, чи веселиш. Буває таке, що Мойсеєв мені пояснює, що і як треба грати. А буває, що ти підходиш до режисера із запитанням, а він тобі: «Та яка тобі різниця?». Тому я відмовляюся від участі у виставах режисерів, які не дають конкретного визначення. Мені здається, що найчастіше це відбувається з виставами за сучасними романами: це спроба перетворити газету на драматургію. У чомусь воно, можливо, і піддається експерименту, але загалом лишається буквами.

– Колись ви зазначали, що не любите грати у моновиставах. Чому?

– Моновистава – це взагалі жанр сумнівний. Я виходжу зі своїм «Синім автомобілем». І щоразу комплексую: Боже мій, та кому ж воно треба? Що ж то за театр? Одна-єдина людина виходить і цілу годину з тебе жили тягне. Одних амбіцій недостатньо. До того ж треба ще й майстерність мати таку, щоб це було комусь справді цікаво і щоб ні в кого не було бажання піти з вистави. Досі згадую, як поїхав у Тольятті, де є невеличка українська діаспора, із «Синім автомобілем». Мене зустрічають хлібом і сіллю, співають українські пісні. Почалася вистава… Буквально після першого ж речення: «Що таке? Він що, не російською говорить? Так попереджати треба!». Це ж під час вистави! Встає, стільцем вдарила, за нею ще хтось пішов. Потім: «Ні, ну так дійсно! Ми квитки не купували б!». А я граю, я ж не чекаю… Оце мені задоволення. Там народ простий такий, пролетаріат, їм все можна. Добре, що не побили.

– Ви кажете, що не хочете вже нічого грати. І творчих планів нема взагалі?

– Ні, нема. Втомився. Маємо ще Шекспіра, «Венеціанського купця» домучити, і все. От коли моя донька, Ксенія, після школи вступала, я ніяк не впливав, хоча і хотів би. Звичайно, я не бачу в цьому жодного трагізму. Через рік не пізно, через два не пізно оволодіти чимось іншим. Так само, як і мені не пізно зараз покинути той театр і зайнятися тим, що не потребує затрати такої енергії, як тут, де я кістьми лягаю. Пішов би в який-небудь реквізиторський цех і робив би там для вистави гарні тарілочки, горнятка, підсвічники. Мене це влаштувало б. Та якщо я відмовлюся від сцени, мінімум у 12 вистав треба вводити нового актора. Я так розумію: доки живу – тягтиму цю кару. Це справа справді важка: убиватися весь час, ночей не досипати. Основна зброя актора – нерви. Здатність моментально включатися: якщо драматизм, це означає – ти вже ридаєш; якщо комедія – ти вже смієшся. І тобі однаково, який у тебе тиск чи що інше. Нікого в залі це не має цікавити. Здатність увесь час бути увімкненим! У будь-який час дня і ночі, в будь-яку секунду.

Квітень, 2009