Ігор Рубашкін – актор театру та кіно. Народився 1978 року. 1999 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (російський курс, керівник – народний артист України, професор М.Рушковський). Від 2000 року – актор Нового драматичного театру на Печерську, де зіграв у виставах «Пригода Казанови» за М.Цвєтаєвою, «Майстер і Маргарита» за М.Булгаковим, «П’ять оповідань Пєлєвіна», «Закон танго» за Х.Кортасаром, П.Нерудою та Х.-Л.Борхесом, «У кожного свої дивацтва» за А.Чеховим, «Розпусник» Е.-Ем.Шмітта. Брав участь у виставах Молодого театру («Право на любов») і Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» («Біла ворона»). Знявся у фільмах «Тринадцять місяців» та «Індійське кіно» (реж. І.Ноябрьов), «Поцілувати незнайому за 20 хвилин» (реж. О.Удовенко), «Чорта з два» (реж. С.Маслобойщиков). Тричі лауреат премії «Київська пектораль» (2000, «За кращий дебют»; 2006, вистава «Закон танго», «За кращу хореографію»; 2008, вистава «Розпусник», «За кращу чоловічу роль»). Лауреат премії «Бронек», заснованої В.Заболотною від імені родини А.Бучми, якою був відзначений разом зі своєю партнеркою по виставі «Розпусник» Катериною Кістень.

«Розпусник» Е.-Ем.Шмітта – спектакль, який, попри свій «скромний» формат, мав широкий розголос у професійних і глядацьких колах і, до того ж, був визнаний кращою камерною виставою 2008 року за версією експертної групи «Київської пекторалі». Інтелектуальний парадокс Шмітта на теми одвічного взаємного протистояння-злиття-суперництва-нерозуміння-оволодіння-втрати-etc чоловіків і жінок розіграно молодими акторами як каскад ігрових ситуацій, де філософ Дідро у виконанні Ігоря Рубашкіна – протагоніст, деміург і жертва водночас. Намагання героя швидко написати статтю «Мораль» до своєї знаменитої Енциклопедії щохвилини наражається на «сувору правду життя»: кожний перетин із жінкою (дружиною, колишньою коханкою, коханкою потенційною, донькою, подругою доньки) оголює відносність щойно віднайдених філософських максим, які здавалися остаточними.

У цій ролі чи не вперше Ігор Рубашкін постав таким, яким він видається і в житті – харизматичним романтиком-філософом-мрійником. І все це «замішано» в ньому на цілковитому розумінні та оцінюванні себе і своєї ролі у просторі та часі театру, у постійній роботі над собою. А це не кожному навіть акторові-прагматику під силу.

– У якийсь момент я збагнув, що ми в нашому театрі мало ставимо саме п’єс. Ми весь час граємо частини якоїсь історії – глави з романів, повістей або, навпаки, оповідання. І мені захотілося зіграти п’єсу, те, чому нас вчили в інституті, щось завершене. І раптом я знайшов «Розпусника» Е.-Ем.Шмітта –просто купив книжку і прочитав.

–Тобто це була ваша ідея?

– Так, до того ж ідея абсолютно «шкурна». У нас у театрі є кістяк, люди, з якими ми сюди прийшли, студенти нашого курсу, нам уже 10 років. Я подивився: герой там один, навколо жінки, і в мене виникла ідея: зібрати всіх наших дівчат, і цей «наш союз», як у Пушкіна, не увічнити, а просто погратися в нього, отримати вдоволення.

Однак потім виявилося, що вони не дуже цього й хочуть – у них життя, ролі, і в якийсь момент з’ясувалося, що в нас немає стільки жінок, з якими можна це зіграти. Моя дружина (актриса Олеся Власова – Е.З.) – а головна роль там, звичайно, для неї – пішла в декрет. У листопаді народилася дитина, ми «гнали» прем’єру, випустили виставу, і за моїм внутрішнім відчуттям вона була не зовсім готова, щось довелося ще доробляти.

– А як глядачі реагують на таку «проблемну», може, де в чому навіть шокуючу виставу?

– Головне, що вони справді реагують. Перший вихід на глядача, як я вже говорив, був не дуже вдалим, бо ми самі ще ледь зібрали все по шматках. У мене це не перша головна роль, але матеріал дуже складний: я весь час на сцені, тривалими періодами, і виникали думки – чи не втратиться інтерес, чи триватиме розвиток? Воно ніби все лежало окремими файлами, і ми навіть у процесі вистави ще збирали це в єдину історію – про чоловіків і жінок, про мораль і виховання, про якісь речі в людині, не так розумові чи душевні, як природні, навіть тваринні. Почавши грати, відчули, що люди слухають, а не просто дивляться, раптом почала формуватися якась думка в залі, і це дуже цікаво. Є прості емоції, коли, скажімо, смішно, є якісь перші реакції, тим більше, що зал у нас маленький, ми до нього звикли і вже легко контролюємо. Але тут починаєш відчувати, що – раз! – і тебе вже не люблять; ти щось сказав – і люди тебе вже не приймають. У нас навіть була ідея в першій дії розділити глядачів, посадити чоловіків і жінок окремо, навіть якщо вони прийшли парами. Тобто з самого початку увиразнити аспект статі, і це зразу породило б певну енергетику. Якби глядачі ще до початку вистави почали думати: нащо нас роз’єднали, чому ми нарізно? Потім їх можна було б об’єднати, але спочатку – наголосити те, про що, власне, ми і говоритимемо з глядачами: що ми можемо бути ким завгодно, але передусім – ми чоловіки та жінки.

А вже потім до нас почали підходити друзі, знайомі, просто глядачі. Цікаво було бачити дам, які не сприйняли виставу, а поряд стояли їхні чоловіки, підтакували дружинам, але очі в них горіли. І я зрозумів, що люди підуть з вистави і говоритимуть – навіть не про виставу, а просто одне з одним. Говоритимуть про брехню, про мораль, про те, чим вони є – парою, подружжям, родиною.

Люди підходять, просять дати почитати п’єсу чи навіть щось із самого Дідро. І це з нами вперше – відчути таку реакцію глядачів, настільки деталізовану, як і сам текст Шмітта.

– Ігорю, нова вистава в Театрі на Печерську «Вісім кроків танго» пов’язана з нашумілим свого часу «Законом танго»?

– Ні, з самим танго. Цей танець глибоко увійшов у наше життя. Певний час я навіть заробляв цим. Якось ми побачили фільм «Уроки танго» з Пабло Вероном, тоді саме починалося захоплення контемперарі – сучасним танцем, у нас був Сергій Шуліко, він до цього викладав, навчався в Америці, мав невелику школу; серед нас був ще один танцюрист, який зараз працює у Григорія Чапкіса. Тобто з’явилася вистава – з’явилося і певне середовище. Люди почали шукати серед нас викладачів танго, аргентинського танго, а які з нас викладачі? Ми довго чинили спротив цьому, а потім сказали: «Добре, якщо ви так хочете…».

Танго – культура, яка має багатовікову історію. З неї можна черпати знову й знову... Можна навіть створити Театр танго – і безкінечно експериментувати, бо там сюжетів величезна кількість. У танго є і боротьба, і кохання, і політика – все, що хочеш. Взяти хоча б історію творчості П’яцолли, який із танго творив і опери, і трагедії, і комічні речі. Це маленький Всесвіт.

– Ви зіграли Воланда в «Майстрі та Маргариті». Є думка, що цей твір важко і, можливо, навіть і не потрібно ставити, бо навколо нього відбуваються містичні речі. З вами нічого такого не було?

– Я весь час наражаюся на такі твердження. У нас – принаймні у мене, наскільки я пам’ятаю, – нічого такого не відбувалося. Хіба що снилися сни, коли я репетирував цю роль ще в інституті. Для мене вона знакова, і я вдячний за неї Олександру Крижановському (актор, режисер, тоді – викладач курсу, нині – художній керівник Театру на Печерську. – Е.З.). Він довго «розминав» цю роботу, ми починали репетирувати ще на першому курсі, і на третьому зробили першу версію, перші глави, адже ми граємо не роман повністю, а окремі глави, потім було багато варіантів – вистава на два вечори, на один вечір… Воланд багато дав мені в сенсі «школи». Пам’ятаю, як було важко, я багато чого ще не розумів, були критичні зауваження на мою адресу, і тепер я можу з ними згодитися. Це була ломка, планка, яку треба було брати, в чомусь навіть випереджаючи час, кудись поспішити, перестрибнути, щось зробити з собою.

– Ви з театральної родини. Ваша мати (Тетяна Печонкіна. – Е.З.) грає в Театрі на Подолі. А чи пам’ятаєте ви свого батька на сцені? (Олександр Рубашкін також один із засновників Театру на Подолі. – Е.З.)

– Так, звичайно. Це дуже особисті спогади, дуже глибоко сховані. Переді мною стоїть певний образ, я пам’ятаю хвилі, струм, що йшов зі сцени. Пам’ятаю поставу, голос, силу. Це, безумовно, уособлення мужності, саме чоловічої харизми. Я багато бачив на відео у Віталія Малахова, воно тоді якраз з’явилося. Пам’ятаю, і батько передивлявся, коли вже хворів. У них була робота з Володимиром Кузнєцовим – він грав привида батька Гамлета, пам’ятаю його монолог… Тут є дивний збіг, я дізнався про нього, коли зіграв Дон Кіхота у дипломній виставі «Людина з Ламанчі». Взагалі Микола Рушковський взяв мене як абітурієнта без слуху, без голосу, без здібностей до танцю, я вступав достатньо безладно, на іспиті танцював вальс сам із собою… Я просто був ще дуже молодий, 16 років, одразу після школи вирвався з того річища, куди мене хотіли спрямувати.

– А ви хотіли бути актором?

– Передусім я хотів бути людиною. Я добре розумію та поділяю європейські принципи виховання – дати людині час і можливість усвідомити себе. Я тоді захоплювався соціальними, суспільними проектами, ми з московськими друзями-педагогами їздили в табори, працювали там з дітьми з ослабленим слухом, з інвалідами… Проте готувався вступати в КПІ. Мама, побачивши мої страждання, сказала: «Давай просто сходимо в театральний». Вона мене відвела, я почав вступати, і тільки на першому курсі щось зрозумів. Хоча я грав у шкільному театрі, у нас був чудовий педагог з російської літератури, ми робили дуже серйозні літературні вечори по шість–сім годин, на них приходили люди, які вже давно закінчили школу.

Так от, я вже пізніше дізнався, що на другому курсі, після заліку з вокалу, Микола Рушковський подзвонив нашому педагогу Зінаїді Зінюк і спитав: «То він співає?! Тоді робимо «Людину з Ламанчі»!». І от такий збіг, може, містичний, але, напевне, закономірний: пізніше я дізнаюся, що батько свого часу мріяв зіграти цю роль і є кадри, коли вони відкривають Театр на Подолі, де батько в цьому образі, а Малахов – в образі Санчо Панса прибивають класичний п’ятак до сцени.

Можна говорити, що от він мріяв, а я здійснив, хоча я не беру на себе сміливість таких аналогій, я розумію, що це велика відповідальність. Є моменти жахливої нестачі батька, саме професійної. Коли ми робили «Танго», на початку, в тій частині, яка не увійшла до вистави, був такий персонаж – Різник. І я розумів, що якби ми це грали з батьком, це була б якась божевільно цікава, сильна і правильна історія.

– А чому ви не пішли працювати в Театр на Подолі?

– Я в цьому театрі виріс і, можливо, тому якось не ставився до нього серйозно. Я їздив в «пазиках» на виїзди, сидів у кулісах, подивився «Білосніжку та семеро гномів» разів 500 і ставився до цього театру як до великої родини. Однак місце визначають наші зв’язки. У нас був дуже сильний курс, і, працюючи разом чотири роки, в якийсь момент ми раптом усвідомили, що нас до чогось готують. Це було видно. Щосеместра ми робили по дві роботи – такий хороший пресинг. У мене було багато планів, але коли сказали, що буде театр з тими людьми, з якими ми вже так багато пройшли і виходили на інший рівень… І чотири роки ми потопали у підвальчику, виношуючи мрії про справжній театр… Утім, це вже інша історія.

Та я із задоволенням попрацював би з Віталієм Малаховим. Ми робили з ним «Булгаківський фестиваль», я його дуже люблю, він чудовий професіонал і людина, я ще студентом зіграв у нього в ювілейній виставі «Ніч чудес» те, що колись грав батько: вийшов – весь трусився, намагався бути відповідним, бо цю виставу бачив теж 500 разів, всі 1000 варіантів, навіть перший, коли вони всі були ще дуже молоді, сексуальні, якісь дикі… Ми розпочинали з Малаховим нову роботу – «Отелло» Вільяма Шекспіра. Та вона поки що не здійснилася.

– Ви пробували себе як кіноактор?

– Так, в Іллі Ноябрьова у двох фільмах, а недавно хороший «телемувік» зняв Сергій Маслобойщиков, я знявся в нього і також отримав вдоволення. Він безмежно талановита людина, напрочуд цікаво з ним працювати. Це передусім досвід, тому що актор у кіно та актор у театрі – це дві різні професії.

– А вони не заважають одна одній?

– Звичайно, заважають. Все потребує часу, якось зміщується, впливає одне на одне. Скажімо, антрепризи – я маю на увазі московські – використовують передусім те, що артист напрацював навіть не у кіно, а в серіалах – популярнішому жанрі. З іншого боку, актори вбачають у театрі ті можливості, яких немає в кіно; театр більш детальний. Кіно – це не рампа, а насамперед режисер і погляд крізь об’єктив; усе проходить через цю призму, яка диктує свої закони. Театр у цьому сенсі більш незалежний, там краще видно актора. Звісно, режисер також дуже важливий (я не маю на увазі режисерів, які використовують акторів лише як меблі), але все одно актор тут – віч-на-віч з публікою. У мене з кіно поки що немає ані роману, ані навіть флірту, хоча хороші, приємні, якісні зустрічі були. Як каже Дідро, «випадкові якісні зв’язки».

– Яку роль ви не хотіли б зіграти?

– Нудну. Можливо, зараз я не захочу зіграти якусь роль, а за п’ять років вона мене зацікавить. Однак, напевне, я не грав би щось, пов’язане з чорною енергетикою, з руйнуванням. Бо наша професія творить, а не руйнує, і коли ти береш роль – якщо це справжня роль, а не щось поверхове, – туди закладено дуже сильні речі. І тільки розкривши їх, ти зможеш у ній існувати, і вона житиме. А якщо там є щось чорне та руйнівне, це обов’язково позначиться на тобі. І я вважаю, що це не потрібно ані часу, ані людям, ані тобі як акторові. Щось провокативне, збуджуюче, навіть революційне – так, але в жодному разі не таке, що вбиває, що руйнує живі матерії. Задля чого? Ми живі люди, а все живе прагне жити.

- Якщо – на хвилинку – повірити в теорію про переселення душ, ким ви могли б бути в минулих життях?

- Якби я повірив у цю теорію, я, напевне, відчув би у собі гріх жадібності. Я захотів би бути і тим, і тим, якщо між ними був би якийсь час, щоб встигнути переродитися. Однак я можу дивитися на це лише з погляду професії. Є безмежна кількість цікавих персонажів, видатних людей, яких хотілося б зіграти. Чехов, наприклад. У дитинстві в мене була божевільна мрія: мені просто хотілося пожити в давніх часах, і це пов’язано не так з видатними особистостями, як з простими життєвими речами: класти першу бруківку в Парижі, обробляти землю в Бургундії… Просто понюхати те повітря, яке весь час змінюється на цій планеті…

Квітень, 2009