Людина талановита, з тонкою внутрішньою організацією, скромна в позамистецькому житті, Леонід Биков не піддавався спокусам суєти, голослівній і безпредметній балаканині, якої не бракувало в його оточенні. Його покликання – робити фільми, де він, знаючи реальне життя (а не тільки кінематографічне середовище), апелював би до найширшої публіки, яка його незмінно любила. Він не прагнув слави, уникав спілкування із журналістами. Був актором від Бога, високопрофесійним режисером, освоївши цю професію на практиці, в процесі зйомок. Однак його вбивало те, що між ним – талановитою і професійною людиною – і його публікою стояв ще хтось, такий собі наглядач, який його повчав, виправляв і ставив «у рамки».

Леоніда Бикова неможливо уявити дисидентом чи людиною, яка своїм мистецтвом бореться із системою. Та щойно він уславився своїм фільмом «В бій ідуть лише „старики”», система почала його ретельно «причісувати» під рівень загальних «високих ідеологічних» вимог до мистецтва кіно. Здавалося, ну до чого можна причепитися в його військово-патріотичних фільмах, фільмах, які несли глядачеві високі почуття того самого патріотизму, героїзму, тобто рис, яких вимагали від кожної радянської людини і на виховання яких було спрямовано роботу шкіл, піонерської та комсомольської організацій, а також комуністичної партії. Однак усі громадські організації складаються з реальних людей з рівнем їхнього інтелекту, освіченості, моральних якостей. І кожен з «активістів», не кажучи про владу, міг пред’явити кінематографісту, режисеру свої претензії, закиди, угледіти вади і хиби. Одна річ фільми, скажімо, українського поетичного кіно з їхнім яскравим національним обличчям – тут у влади виник страх перед наступом «буржуазного націоналізму», і тому фільми ці, спершу покритикувавши, заборонили, а потім робили все, щоб стерти з пам’яті і не дозволити більше знімати чогось подібного.

Випадок Леоніда Бикова – інакший. Він народився на Донеччині, професію театрального актора здобув у Харкові, а після успішної ролі у фільмі «Доля Марини», знятого 1954 року на Київській кіностудії, почав активно зніматися в російських фільмах. 1960 року взагалі переїхав жити до Ленінграда, де працював на кіностудії «Ленфільм». І тільки 1969 року постійним місцем проживання стає Київ, де за десять років він зняв три фільми і проби до ще одного. Розмовляв російською мовою, хоча з відчутно м’якою вимовою, яка не зникла й через роки. Ця його вимова, видаючи його національність і походження, його інтонації були складниками його шарму і неповторності.

Сценарії всіх трьох фільмів, як і самі фільми, зняті на студії ім. О.Довженка – «Де ви, лицарі?», «В бій ідуть лише „старики”» та «Ати-бати, йшли солдати...», написано російською. Тож з погляду вимог партії русифікувати українців за допомогою «найважливішого з мистецтв» тут було все «в порядку».

Отже, випадання Леоніда Бикова із системи можна сприйняти не інакше, як парадокс. Причина недовіри до митця полягала у тому, що він був вільним, безстрашним, ніколи не запобігав перед владою, знав, що хоче сказати людям. Цього було досить, аби порушити вимоги благонадійності.

Перш ніж підтвердити це реальними фактами з його творчої біографії, кілька слів про систему кіновиробництва фільмів у СРСР і про служби – сценарно-редакційні колегії і художні ради, – які мали наглядати за тим, щоб фільми відповідали вимогам радянської ідеології.

Процедура створення фільму була такою: автори сценарію подають на творче об’єднання кіностудії заявку на фільм. Заявку розглядає сценарна редколегія, яка готує письмовий висновок («заключение» адміністративною мовою). Якщо висновок позитивний, автори писали сценарій і подавали його туди ж. Сценарна редколегія об’єднання і в цьому разі готувала висновок. Наступна інстанція – сценарна редколегія кіностудії – проробляла аналогічне, подаючи сценарій разом із «заключением» у вищу інстанцію – сценарну редколегію Держкіно УРСР. Працівники останньої, прочитавши сценарій і висновок, своєю чергою, передавали сценарій і власний висновок у відповідну сценарну редколегію відповідного об’єднання (наприклад, військово-патріотичного) Держкіно СРСР, і, нарешті, сценарна редколегія самого Держкіно СРСР давала або не давала добро. Аналогічний багатоступінчастий процес схвалення (чи несхвалення) проходили кінопроби, матеріали до фільму, завершений фільм на двох плівках і врешті – сам готовий фільм, щоправда, тут додавалася ще одна важлива інстанція – художня рада студії (розглядати сценарії, мабуть, не було обов’язковим). Неважко здогадатися, як було режисерові, а разом з ним і всій знімальній групі проходити такі щільні фільтри, а особливо, якщо режисер мав людську гідність, своє власне бачення, яке могло не збігатися з баченням когось з учасників тієї багатоступінчастої наглядової структури. Таку пильну увагу до роботи над фільмом можна зрозуміти – держава фінансувала і тому прагнула захиститися від халтури, несмаку, бездарності. Однак цей аспект художньої якості чомусь часто-густо підмінявся полюванням на «ідеологічно неблагонадійних», а проявів неблагодійності серед митців можна було, якщо дуже захотіти, знайти. І знаходили.

«Сценарный материал таил в себе много подвохов»

Сценарій ленінградських авторів Михайла Гіндіна і Генріха Рябкіна «Уходят женщины» (фільм вийшов під назвою «Де ви, лицарі?»), з яким 1969 року на Київську кіностудію ім. О.Довженка приїхав Леонід Биков, відзначався ненав’язливо висловленою проблемністю і дотепним гумором. Як і свого часу «Зайчик», був спрямований проти негативних явищ і тенденцій, зокрема кар’єризму, який витісняє нормальні людські почуття. Тоді це явище в житті виражалося рельєфно, і кіномитці били на сполох. Серйозно показано цю корозію, що роз’їдає людські душі, у фільмах «Липневий дощ» Марлена Хуцієва, «Я і ти» Лариси Шепітько та інших. Обидва ці фільми зазнали гоніння і різкої критики за спотворення радянської дійсності. У сценарії, запропонованому Биковим, йшлося про середовище вчених-біологів, людей серйозних, однак комедійність пробивалася час від часу. Фігурували тут учасники вокально-інструментального тріо, серед яких був соліст, що сам для себе пише пісні. На той час це явище динамічно входило в моду. Пружиною дії було кохання, любовний трикутник: молодий, перспективний вчений Ігор Кресовський закоханий у студентку Олю, яка проходить практику в Інституті біології. Оля ж, знаючи, що Ігор ось-ось запропонує їй руку і серце, не розділяє його почуття і закохується в Женю Ковальова – зірку естради. Паралельно – ще одна пара: вчений-кар’єрист Єрмілов і закохана в нього співробітниця того самого інституту Юля. Гумор іноді ставав ризикованим, адже двоє суперників комічно сходилися на шпагах, Ігор діставав поранення і його доставляли в лікарню. Цей факт стає таким собі лакмусовим папірцем, що випробовує персонажів на справжність. Оля, розуміючи, що її коханому Жені загрожує в’язниця, звертається до Ігоря листовно й апелює до його благородства. Той, вірний собі, не тільки поступається Олею, а й звертається в міліцію із заявою, що це він сам у всьому винен. Незважаючи на всілякі інтриги Єрмілова, все закінчується майже щасливо. Майже, тому що у фіналі жінки – Оля, її подруга Лєна та Юля – віддаляються від своїх кавалерів. Образившись, що ті їм не вірять. Три крапки наприкінці фільму цілком оптимістичні, й неважко здогадатися, що чоловіки (найбільше шансів у Жені) виправляться.

Побутово-лірична комедія – жанр непретензійний. У сценарії середовище, характери, діалоги виважено й написано на доброму професійному рівні.

Леонід Биков вніс у режисерський сценарій незначні зміни: якщо раніше молодив вчений Кресовський спільно з Кімом Єрміловим працював над науковою працею «Як продовжити життя тварин», то тепер Кресовський працює над проблемою захисту людського серця від впливу негативних емоцій (вона актуальна і для Бикова).

Процес затвердження сценарію телевізійного фільму не був таким громіздким, як фільму на широкий екран, тим більше, що «Лицарів» ставили на замовлення об’єднання «Екран» ЦТ. Отож 23 березня 1971 року за наказом директора кіностудії ім. О.Довженка В.Цвіркунова сценарій було запущено в режисерську розробку, а 8 червня фільм запустили у виробництво. Через три місяці Третє творче об’єднання (ТО) студії схвалило робочий матеріал: «Є всі підстави чекати появи смішної і веселої комедії з життя сучасної молоді», – написали у висновку, але пильне око знаходить вади: «Неоправданно оглупленным виглядит милиционер (Б.Брондуков)»1. Були претензії і до постаті представника заводу радіоапаратури, де працювали талановиті музиканти-аматори. Йдеться про сцену, коли після інциденту з Кресовським Женя опиняється в міліції, а представник заводу – комсомольський або профспілковий активіст – замість проявити турботу про талановитого хлопця, вникнути в несподівану пригоду, в розмові з друзями Жені виявляє себе як викінчений бездушний кар’єрист, який насправді не турбується про долю хлопця, а робить усе для галочки, підходить до людей формально.

Биков проігнорував ці зауваження. У висновку керівників Третього ТО – висока оцінка фільму: «Не часто удается познакомится с кинокомедией, столь щедрой на выдумки, на блестки эпизодических решений, на хороший, добротный вкус. А ведь сценарный материал таил в себе много подвохов и сомнительных ходов, шуток, намеков. От всего этого в фильме не осталось и следа. Он жизнеутверждающий, веселый и мудрый» 2.

Важко сказати, які натяки і «подвохи» маються на увазі. Хіба що фраза Єрмілова, яка була в сценарії і якої в режисерському сценарії не стало. Побачивши, як невимушено поводять себе Оля і Женя, котрі, ображені її наставляннями, на знак протесту обнімаються і залишають приміщення, Юля звертається до Єрмілова:

«– Ким, а ты мог бы так, не боясь, что скажут, что подумают?

– Я?! Но что ты от меня все время хочешь? Перед кем ты желаешь, чтобы я тебя обнимал? Перед ученым советом? Или же прямо пойдем обниматься у секретаря парткома?»

У сценарії режисерському останнє речення Кіма звучить так: «Или давай прямо поедем обниматься в Президиум Академии наук!»

Було ще одне зауваження. Його варто процитувати хоча б тому, що текст, до якого було висловлено претензії, нині залишається дуже актуальним, і автори заглянули в наші дні, коли точаться суперечки про допустимість клонування й управління спадковістю. У сценарії наведено слова пісні про біохімію, яку співає тріо гітаристів на концерті в інституті біології. «Когда биохимия научится управлять наследственностью, жизнь станет прекрасной, потому что будут рождаться одни гении. Но все же необходимо, чтобы рождалось и некоторое количество дураков. Иначе трудно будет отличить гениев. Берегите дураков!»3. Інстанція, яка безпосередньо керувала Третім творчим об’єднанням кіностудії і куди фільм здавали спершу на двох плівках, звеліла скоротити пісню «О дураке». Після чого студія представила фільм на першу категорію, але зауваження про те, що «Злокозненность Ермилова преодолена еще не до конца» ще прозвучало у відповідь. Фільм прийняли і показали по телебаченню. Якщо проходження його від початку до кінця було благополучним, то зустріч з глядачем була проблемнішою, адже далеко не всі, хто любив творчість Леоніда Бикова, відстежував у телепрограмі, в який день і о котрій годині фільм покажуть. А щодо персонажа на прізвище Єрмілов, то, на жаль, у реальному житті безперервна боротьба з його прототипами точилася зі змінним успіхом і було схоже на те, що Єрмілови зовсім не думали відмовлятися від своєї «злокозненности».

«Гуляй, Вася!»

Фільм «В бій ідуть лише „старики”» Леонід Биков поставив також у стислі терміни – це було можливим тому, що він як режисер обдумував усе до найменшої деталі ще на стадії сценарію. Як же все це відбувалося?

Висновок на заявку повнометражного фільму «В бій ідуть лише „старики”» Третє ТО розглянуло 7 червня 1972 року, а через півтора року – 12 грудня 1973 року на тому ж ТО і сценарній редколегії студії було прийнято готовий фільм. До речі, в день народженння Бикова – йому виповнилося 45.

Сценарій писали утрьох – Євген Онопрієнко (у нього був досвід в освоєнні військово-патріотичної теми, і Леонід Биков познайомився з ним ще 1968 року під час роботи у фільмі «Розвідники», де актор грав одну з головних ролей, а Онопрієнко був автором сценарію), Олександр Сацький (працював тоді досить активно як сценарист) і Леонід Биков. Ідея належала йому й вона вже апробовувалася в численних розмовах з колегами (про це, зокрема, є спогади Миколи Мащенка) і у виступах перед глядачами. Леонід Биков у дитинстві мріяв стати льотчиком – і під час війни робив спробу вступити у військове училище, але йому не вистачало років, аби в те училище його прийняли. Проте нереалізована мрія жила в ньому і нарешті він знайшов можливість її реалізувати – навчитися літати як персонаж власного фільму. Літати навчився і фільм зняв. І з такою віддачею, що фільм став справжнім тріумфом режисера.

Отже, заявку члени сценарної колегії схвалили одностайно – фільм адресувався сучасній молоді: «Она увидит, какими были сверстники, принявшие на свои плечи судьбы мира. Героям по 20–23 года. Рассказ о них приобрел романтическую окраску» 4. Редактори наголошували на виховному значенні твору, на передачі естафети морально-етичних і соціально-психологічних якостей різних поколінь радянських людей.

14 жовтня того самого року висновок надає вже сценарна редколегія Держкіно УРСР. У ньому зазначається, що сценарій створено на основі спогадів реальних людей, льотчиків – двічі Героя Радянського Союзу, генерал-лейтенанта С.Луганського, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора А.Ворожейкіна і генерал-лейтенанта С.Александрова. Ця лірично-героїчна драма, – зазначається в документі, – відтворює хвилюючу історію життя-подвигу молодих відважних льотчиків «співаючої» ескадрильї. Проте звертається увага на потребу ретельнішого опрацювання діалогів. У Москві сценарієм залишилися вдоволені, звеліли поставити в план 1974 року. Однак зауваження, хоча й не дуже суттєві, зробили: «...с некоторыми претензиями на символичность сцены свидания Маши и Агишева. Неуместен эпизод с инвалидом. Финал несколько искусственный, помпезный. Требуется более тщательно поработать над диалогами» 5.

Через два місяці Леонід Биков подає режисерський сценарій, і студійне об’єднання його схвалює, констатуючи, що «сцену побачення Маші й Агішева значно скорочено і проведено велику роботу з вдосконалення діалогів у плані їх індивідуалізації». Документ підписали художній керівник Першого творчого об’єднання М.Мащенко і виконувач обов’язків головного редактора В.Ковтун.

Підготовчий період було проведено в стислі терміни (хоча актори, які знімалися, повинні були навчитися літати), і вже в середині липня режисер показав на студії матерал фільму. Його схвалили.

Однак за той час на студії сталися великі зміни – звільнено директора В.Цвіркунова, а відтак почалися кадрові зміни. Вимоги до митців стають набагато жорсткішими.

Висновок на матеріл фільму дають вже інші люди: новий директор ТО Б.Глазман і в.о головного редактора цього об’єднання Е.Косничук. Загалом схваливши матеріал, вони висувають три серйозні претензії, яких на попередніх етапах проходження сценарію не виникало.

«1. Во избежание непредусмотренной сценарием камерности изображаемых событий следует жизнь аэродрома показать в тесной связи с жизнью всего фронта.

2. Уделить больше внимание индивидуализации характеров героев, избавляясь от излишней унификации их (под Титаренко), шире используя при этом и их портретные характеристики.

3. Выверить реплики героев, многие из которых пока еще звучат неестественно-литературно или же нежелательно-опрощенно (типа «Гуляй, Вася»)»6.

Переконалися? Якщо дуже захотіти, вади можна знайти. Щоправда, про ідеологічні огріхи не йдеться, та боротьба з небажаним висловлюванням молодшого лейтенанта Александрова, він же Коник (Кузнєчик), почалася.

У теці, де зберігаються документи з фільму «В бій ідуть лише „старики”», є ще один цікавий документ, який свідчить про наступ системи на все українське і запобігливе старання досягти успіхів у русифікації. Це лист виконувача обов’язків директора кіностудії ім. О.Довженка Г.Шандибіна Голові Держкіно УРСР В.Большаку від 24 вересня 1973 року. Леонід Биков уже завершував роботу над фільмом, мали починатися тонувальні роботи. За існуючим правилом фільми, зняті в союзній республіці, повинні були мати дві повноцінні мовні версії – російською і мовою республіки.

Тут же керівник студії просить не дублювати фільм українською, мотивуючи, що всі персонажі спілкуються російською мовою, «на языке, который есть естественным, общепринятым и узаконенным языком нашей Советской Армии. (...) Дубляж фильма на украинский язык в данном случае просто невозможен, т.к. будет разрушена драматургия; и самое главное, исчезнет очень важная для фильма тема интернационализма. Просим Вашего разрешения сдавать фильм на том языке, на котором он снимался, без дублирования на укринский язык».

Цікаво, відколи це світова практика дублювання фільмів почала руйнувати драматургію і приводити до зникнення теми інтернаціоналізму (згадаймо «Нормандію-Німан»)? Схоже, це було «відкриттям» студії ім. О. Довженка.

Готовий фільм проходив інстанції гладко, але 14 листопада на засіданні художньої ради кіностудії, де було чимало присутніх, розгорілася полеміка. Хоч як ретельно редактори відстежували діалоги, «Вася» все-таки залишився у фільмі, та ще й двічі! Вдруге ці «підозрілі» слова говорить Коникові Зоя.

Редактор фільму Е.Косничук зауважила, що Джульєтті така лексика не до лиця (до речі, Джульєттою у фільмі можна вважати Машу, а не Зою, бо льотчик, який дістав від гострого на язик Коника прізвисько Ромео, закоханий у Машу). Ю.Іллєнко «узяв м’яч»: «Наши рекомендации могут быть опасными. Там, где речь идет об интонации, она известна автору. «Гуляй, Вася» необходимо!»8.

За «Васю» заступився й один із співавторів сценарію Є.Онопрієнко: «Хочу возразить редактору. «Гуляй, Вася» – это не ее фраза. А она ее повторяет юмористически».

Однак куди серйозніша полеміка розгорілася довкола іншої фрази, яку у фіналі говорить над могилою Зої і Маші льотчик, командир ескадрильї Титаренко в розмові зі своїм механіком Макаричем: «Після закінчення війни я скажу: «Развалинами Берлина удовлетворен»». Проти цього висловився Дмитро Павличко, мовляв, це політнекоректність. Йому різко заперечив консультант фільму, військовий льотчик Іванов: «Надо говорить языком тех лет, о которых идет рассказ». І додає: «Наш генерал Харламов просил меня передать, что в целом мы все очень рады, что наконец появился прекрасный фильм о летчиках на студии Довженко. Прошу, не режьте фильм и не губите его». Узяв слово режисер. Леонід Биков передусім подякував акторам і всій знімальній групі. Випад проти згаданих слів його зачепив: «Я понимаю, что сегодня не надо дразнить развалинами Берлина, но если мы говорим о войне, то я лгать не могу. Мы все знаем результаты войны, и все знают, что мы развалили Берлин. Я хочу говорить честно о солдатских могилах».

Однак директора кіностудії А.Путінцева це не переконало, завершуючи обговорення, він повчав режисера: «О Берлине сегодня говорить нельзя. И я прошу редактора записать это замечание. А все остальное надо вам как режиссеру обдумать, здесь выступали высококвалифицированные люди, высказывали свое мнение и замечание по фильму».

У фільмі фраза залишилась, але звучить так: «Развалинами Рейхстага удовлетворен».

«Не стріляйте в білих лебедів»

«Щиро жалкую, що він не міг, в силу не від нього залежних причин, зробити „Не стріляйте в білих лебедів”», – писав у спогадах про Бикова Костянтин Степанков.

Справді, повість Бориса Васильєва «Не стріляйте в білих лебедів» – це один із задумів, який не тільки виношував, а й над яким працював Леонід Биков і сценарій якого вже було затверджено на кіностудії. Єгора Полушкіна повинен був грати він сам.

Биков любив сучасну російську літературу, уважно стежив за її новинками. Коли вийшла повість Бориса Васильєва «Не стріляйте в білих лебедів», керівництво кіностудії звернулося до письменника з пропозицією написати сценарій (не виключено, хоча це тільки припущення, що й письменник, працюючи над романом, мав на увазі його продовження на екрані). Васильєв і його співавтор у написанні сценаріїв К.Рапопорт погоджуються за двох умов: картину за цим сценарієм має ставити Биков і грати Полушкіна – також він. Однак наприкінці цього листа є приписка від руки: перш ніж починати цю роботу, доцільно було б, щоб Голова Держкіно УРСР домовився з цього приводу з Головою Держкіно СРСР у принципі, аби не тратити марно сили, нерви і час. Автори, прагнучи, щоб фільм з’явився, водночас немов би передчували фінал і хотіли бодай якось застрахувати себе й режисера від марної праці. Биков, очевидно, не міг припустити, що твір таких відомих і шанованих авторів можуть не дозволити. Та невідомо, чи була спроба домовитись, чи студія самостійно рушила в ризиковане плавання. Врешті-решт, після ретельної праці над сценарієм «Не стріляйте в білих лебедів» його, затвердженого на кіностудії (і, до речі, оплаченого авторам), обидва Держкіно не прийняли.

Отже, як розгорталися події того, 1976 року? Леонід Биков завершує роботу над «Ати-бати, йшли солдати... » і 30 липня художня рада кіностудії висловлює високу оцінку фільму. За два тижні перед цим, 16 липня, Борис Васильєв приїжджає на кіностудію ім. О.Довженка, де укладає угоду на написання літературного сценарію «Не стріляйте в білих лебедів» за власною повістю, яка вийшла друком. Сценарна редколегія студії та творчого об’єднання «Юність» схвалює його заявку, пояснюючи, що твір «привлек обьединение «Юность» своей идейно-смысловой концепцией: мерилом человеческих поступков должна быть совесть, человек должен уметь быть принципиальным и тверд в защите своих жизненных принципов и убеждений. Егор Полушкин – именно такой человек, соблюдает советские законы по охране природы. От природы это поэт, творец, фантазер и выдумщик» 9.

Як бачимо, характеристика головного героя роману – це характеристика тих персонажів, яких творить на екрані Леонід Биков. Вони і працелюбні, і диваки, і порядні люди, які справді не йдуть на компроміс із совістю.

Ще у заявці автори, розуміючи гостроту твору, який порушив морально-етичні проблеми суспільства, показавши корозію психіки й свідомості людей, що породжується споживацтвом, бажанням нажитися нечесним шляхом, пояснюють своє завдання. Вони заявили про чітку, безкомпромісну позицію у ставленні до таких людей. Серед таких людей головний герой Єгор Полушкін не може ніде працювати, його звідусіль проганяють, він скрізь зайвий. Коли ж нарешті виникають сприятливі обставини і Єгор стає лісником, починає займатися улюбленою справою, його вбивають браконьєри.

«Для нас Єгор Полушкін, – пояснювали Васильєв і Рапопорт, – є принциповим борцем за високі комуністичні ідеали на рядовій роботі, причому в цій його повсякденній роботі немає нічого, що мало б абстрактно-гуманістичний характер. (Автори страхуються, адже нерідко аналогічні герої не могли потрапити на екран через таке звинувачення – Л.Б.) Полушкін – людина конкретної справи. Він безкомпромісний і послідовний в боротьбі за дотримання радянського закону, в якому він бачить вищу справедливість». Справді, за злочини браконьєрів передбачалося покарання, але вся біда в тому, що на такі злочини, як нищення природи і руйнування пам’яток архітектури, влада нерідко дивилася крізь пальці, порушники залишалися безкарними – про це йшлося в художніх творах тої пори (наприклад, «Собор» Олеся Гончара, який, до речі, хотів ставити Леонід Биков ще коли працював у Ленінграді, «Комиші» Елігія Ставського, цій проблемі було присвячено чимало журнальної публіцистики.)

Неважко завважити, що образ Полушкіна створено не без впливу творів Василя Шукшина. З тією різницею, що письменник Борис Васильєв готовий був бачити не тільки темні, а й світлі сторони життя: це і син Колька, і його вчителька, якій Єгор ремонтує житло, і новий керівник районного лісництва, який викриває крадіжки Бур’янова, знімає його з роботи і призначає на його місце Полушкіна.

«Однак, – продовжують автори заявки, – ми не маємо наміру дати образ Полушкіна як завершений, сформований і статичий. Навпаки, ми хочемо дослідити його в діалектичному розвитку. (...) Єгор стикається зі світом міщан, рвачів, бездушних бюрократів. Вони органічно суперечать його честі і совісті. В незгоді з цим світом, в неприйнятті способу життя своїх родичів та їхнього оточення Єгор доходить до крайності, до тупика. (...) Закономірна його зустріч з людьми, які розуміють і поділяють його принципи. Від неприйняття психології браконьєрів до відкритої боротьби з ними – ось шлях розвитку характера Єгора Полушкіна» 10. І на завершення автори наголошують, що фільм має бути у двох частинах.

Зрозуміло, що на твір, де порушено такі гострі проблеми, на шляху до фільму в ті часи чекала нелегка доля. Утім, спочатку все йшло якнайкраще. У середині листопада автори запропонували студії літературний сценарій і дістали схвальний відгук найпершої інстанції. Щоправда, їх попросили сценарій трошки скоротити, зокрема тексти від автора. Автори виконали це прохання і через місяць сценарій був уже на редакторському столі. Автори знову наголошують: ми його писали для Леоніда Бикова. У грудні твором зацікавилася кіностудія дитячих і юнацьких фільмів ім. М.Горького, про що свідчить лист в.о. директора тієї студії С.Докучаєва директору кіностудії ім. О.Довженка А.Путінцеву із запитанням, чи уклали вони договір з Борисом Васильєвим? Нарешті перед новорічними святами Путінцев направляє сценарій «Не стріляйте в білих лебедів» Голові Держкіно УРСР В.Большаку на затвердження. Висновок головного редактора І.Кочана: приймаємо і пропонуємо включити в тематичний і виробничий план на 1978 рік. Паралельно плановий відділ студії підготував виробничий висновок. 1 лютого 1977 року головний редактор головної сценарної редколегії з Москви Даль Орлов пише висновок, що також зберігається в теці документів цього нездійсненого фільму: «Рекомендуємо скоротити діалоги і підкреслюємо необхідність створення фільму в односерійному варіанті. Літературний сценарій приймається. Режисерові просимо представити для ознайомлення».

Що ж сталося? Чому фільм не був поставлений – невідомо. У документах, які зберігаються в архіві, не значиться причина заборони знімати фільм. Можливо, причина в тому, що автори й режисер не захотіли йти на компроміс і знімати лише одну серію. Можливо, ще якість були причини... Завершує цю сумну історію лист першого заступника Держкіно СРСР В.Большаку: «Відповідно до Вашого прохання Держкіно СРСР переносить в тематичний і виробничий план Київської студії на 1979 рік кольоровий широкоекранний фільм «Не стріляйте в білих лебедів». Однак фільм на студії так і не було знято.

У першому варіанті сценарію автори на початку звертаються до знімальної групи з тлумаченям образу Полушкіна (він чекає дива від людей, бо вірить у них і любить їх) і визначають жанр: «Незважаючи на драматичне завершення сюжету, нам було б ближчим комедійне вирішення майбутнього фільму, аніж побутове, та тим паче – трагедійне. Можливо, ми домовимось, що за жанром це буде фільм трагікомедійний» 11. Це той жанр, який був близький Бикову, в якому він працював і який знав, як ставити.

Уже саме прізвисько Єгора – Бідоносець – комічне (не Побідоносець). Його родич Федір Бур’янов повчає Єгора: «Майстер ти відмінний, але... безглуздо живеш! От і тихий ти, і старанний, і непитущий, і сім’я знову-таки, а на одному місці більше двох тижнів не тримаєшся». Його дратує, що родич шанує красу, живих істот – мурах, наприклад. І дратує не тільки його: повізши на моторному човні туристів на природу, Єгор страшенно засмутився, коли один з туристів спалив житло лісових мурах. Ділові туристи навіть не подумали, що вчинили зло, вони вирішили заспокоїти Єгора і пригостили його спиртом, той сп’янів, але прагнув пояснити їм, що людина страждає без природи, тому що і стояти їй ні на чому, і прихилитися немає до чого, і освіжитися нічим. Та не поталанило Єгору: п’яним він упустив у річку мотор. Начальник човнової станції виставив йому триста карбованців збитків, і чоловік змушений був зарізати кабанчика, продати, потім шабашити, аби бодай якось прогодувати родину. Він починає пиячити. Та все-таки Єгор не втрачає людяності, відгукується на прохання вчительки Нонни Юріївни відремонтувати хату, яку їй виділили під житло. Син допомагає йому, і Єгор говорить: «Головне, щоб у тебе до роботи завжди приємність була. Щоб співати хотілось, коли роботу свою робиш. Тому що хитрість така: скільки радості проспівано, стільки назад повернеться. І тоді всі, хто роботу твою побачить, теж співати захочуть».

І от нарешті його призначають лісником, він як кращий в області їде на Всесоюзний з’їзд лісників, виступає т