Я особисто вже 30 років знайома з Віктором Гресем і не раз писала про його фільми. Що можу сказати з нагоди його ювілею? Нагадати, що це привід озирнутися на пройдене і заглянути в майбутнє. Побажати, щоб він зняв так давно виношений і вистражданий фільм. Хоча цього я бажала йому на сторінках різних видань уже не раз. Можливо, станеться диво цього разу...

Дуже прикро, що зрілість цього українського кінорежисера, тобто коли талановита людина вже має достатній досвід, випала на несприятливий час: у Незалежній Україні кінематограф було практично позбавлено державної підтримки, а його найяскравіших представників – можливості знімати фільми, а кіноглядачу було нав’язано агресивне закордонне комерційне кіно. В результаті ми не побачили багатьох прекрасних фільмів, які залишилися в задумах митця. І не тільки у Віктора Греся. Нам залишається переглядати його унікальні за вишуканістю фільми (хоча, крім фільму «Чорна курка, або Підземні жителі», вони не тиражовані й придбати їх ніде) і нарікати на недолугих правителів країни, які вірять тільки в купюри й ігнорують той капітал, що називається мистецьким талантом і має у світі високу вартість.

Зате Віктору Гресю поталанило в іншому: початок його творчої кар’єри збігся з часами найвищого розквіту кіно, його мистецької самобутності, з періодом видатних авторів, які збагатили не тільки світовий кінематограф, а й скарбницю людства і до чиїх шедеврів ми нині звертаємося. Багатьох амбітних художньо обдарованих молодих людей тоді після перегляду шедеврів Фелліні чи Вісконті вабила професія кінорежисера. Найвидатніші представники цієї професії володіли чимось магічним, тим, що не піддається раціональній свідомості.

Навчання на початку 1960-х у ВДІКу дало багато, адже тоді студенти могли годинами сперечатися з приводу інтерпретації не тільки фільму, а й окремого епізоду в черговому шедеврі, який з’являвся як сміливе втілення режисерської фантазії й одразу ставав сенсацією. То були часи чистокровного кіно, високих та усталених мистецьких критеріїв і священного трепету, яке викликало таке кіно. Долучитися до його творення було щастям.

Уже зі свого першого фільму – «Хто помре сьогодні», який став його дипломом, – знятого на кіностудії ім. О.Довженка за сценарієм Віктора Мережка, Гресь звернув на себе увагу вишуканою зображальною мовою й легкістю у відтворенні конкретного історичного часу, в цьому випадку – Великої Вітчизняної війни. Однак то була не така війна, якою її звикли бачити глядачі на екрані. Як і найкращі фільми українського поетичного кіно, фільм Греся було знято у формі притчі, в ньому конкретну локальну подію піднесено до філософського узагальнення, масштаб її набував далеко не локального виміру і в просторі, і в часі. Досягти такої кінематографічної мови, мови образної, непросто. Це потребувало від кінематографістів відточеної майстерності, заглиблення в добу, самовимогливості й мобілізації фізичних сил в умовах важких зйомок. Уже на своєму першому фільмі Гресь довів, що він усім цим володів. Стрічка разом з фільмами «Дитина» Миколи Мащенка та «Березовий гай» Василя Ілляшенка увійшла до кіноальманаху на військову тематику.

Ішов 1967 рік – на студії ім. О.Довженка щойно заборонили режисерський дебют Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих», не дозволили Сергію Параджанову знімати «Київські фрески». Ретроградів, байдужих до світового кіно, до пошуків його майстрів, дратували молоді кінематографісти, які володіли якоюсь інакшою, аніж та, до якої вони звикли, мовою. Вони не хотіл допустити поширення нового і творчого, а тим більше метафоричного й вишуканого. А боротися з такими сміливцями було найкраще ідеологічними засобами. Коли на студії приймали «Хто помре сьогодні» випускника ВДІКу Віктора Греся, то зібрали засідання парткому, де почалося: неправильно, мовляв, він показує війну, адже в кіно перемога над ворогом навіть на хвилину не повинна викликати сумніву, а страждання й моральне напруження наших воїнів мають залишитися поза увагою. Звинувачували завзято, відстоюючи кінематографічну війну, де актори вправно стріляють і влучно поціляють, де все завершується перемогою «наших», і не бажаючи знати, що режисер, показуючи війну, передає внутрішній стан людини в екстремальних умовах, що в цій темі вже існував шедевр Андрія Тарковського «Іванове дитинство», нагороджений на МКФ у Венеції.

Брутальні, а головне безпідставні претензії до фільму, звичайно, засмутили молодого режисера, але не зупинили його творчої пристрасті й не змінили переконань. Та й на студії знайшлися сміливці, які на тому засіданні парткому стали на захист молодого режисера, передусім директор театру-студії кіноактора Олександр Горський і редактор фільму Інесса Размашкіна, які відстоювали право митця на власне бачення і власний стиль, пояснювали, що у фільмі немає жодних ідеологічних хиб, навпаки, переконливо показано мужність і стійкість радянських воїнів. Майстри ВДІКу, в котрих навчався Віктор Гресь, також заступилися за свого випускника – диплом він захистив успішно. Проте фільм республіканська кіноструктура таки засудила за «упаднические настроения в отражения подвига Советской армии и советского народа в Великой Отечественной войне». Оскільки Гресь не захотів його переробляти, фільм дали перемонтувати іншому режисеру і включили до згаданого альманаху, проте і той альманах врешті заборонили, звинувативши в абстрактному гуманізмі. Віктор Степанович, який з пієтетом ставиться до героїв своєї стрічки, до їхньої мужності, досі пише послання до міністрів культури України та їхніх заступників, домагається, щоб його роботу «Хто помре сьогодні» реабілітували офіційно, випустили якісні копії, які можна було б возити на міжнародні фестивалі, показувати в Україні по телебаченню до Дня Перемоги. Він навіть отримав відповідь заступника міністра Т.Кохана від 3 жовтня 2008 року, що «роботи з реставрації, перемонтажу та озвучення в системі Долбі» включені до Програми виробництва та розповсюдження фільмів за державним замовленням на 2009 рік». Хотілося б вірити, що це не просто відписка.

Стрічка чекає на своє глядацьке життя вже більш як 40 років! І заслуговує на те, щоб її показали глядачам. Рівень її зображальної культури (оператор О.Мартинов), власне, як і наступних картин режисера, дуже високий, кожен його кадр можна сприймати як графічний естамп або художнє фото.

Наступний рік – наступний крок у кіно. Та ще й який! Стрічка «Сліпий дощ» за сценарієм того ж Віктора Мережка, над якою Гресь працював спільно з молодим оператором Віталієм Зимовцем на студії «Укртелефільм» і яка була гімном жіночій красі й чарівності, здобула переконливу міжнародну перемогу: «Золоту німфу» в Монте-Карло (1970), диплом ІІІ Всесоюзного кінофестивалю телефільмів у Ленінграді. Віталій Андрійович Зимовець згадує: «Тоді було дуже популярне фотомистецтво, ми з Віктором передивилися багато альбомів і спеціальних журналів, зокрема, чеських. Ми вирішили вибрати стиль не зовсім реальний, а дещо постановочний, тобто не побутовий. Хоча йшлося про сучасне життя, ми не хотіли скотитися в побут. Коли проби затвердили, почали знімати. Фактично кожен кадр обговорювали з режисером і змінювали тональність кадрів (...). Коли зняли половину, закінчилися гроші та плівка: далися взнаки особливості режисури Греся». Однак на студії, переглянувши знятий матеріал і належно його оцінивши (зображення було гарне й жодного слова!), дали змогу закінчити фільм. Після успіху в Монте-Карло журнал «Америка» надрукував повідомлення, що по багатьох американських телеканалах пройшло два радянські фільми: «Балет Великого театру» і «Сліпий дощ». А якісна копія, що побувала в Монте-Карло, залишилася в музеї кіно в Парижі. В Україні вихідних матеріалів фільму не збережено.

1970 року вийшла стрічка «Голубе і зелене». А далі – період простоювання. Можна тільки шкодувати, що сценарії, написані спільно з Валерієм Шевчуком, його улюбленим українським письменником, не було втілено. Нині, мабуть, тільки фахівці знають, що в 1970-ті роки цей творчий тандем дав два надзвичайно цікаві сценарії – «Великий мандрівець» (кінопритча про Кармалюка, надрукована, до речі, в журналі «Кіно-Театр» за 1996 рік) та «Чотири шаблі» за Юрієм Яновським. Обидва сценарії ставити не дозволили – другий, щоправда, уже пройшов був усі інстанції в Україні, але його заборонили в Держкіно СРСР у Москві, про ці перипетії розповів свого часу авторові цих рядків Валерій Шевчук. Більше працювати над сценаріями письменник не захотів й інтерес до кіно втратив.

...Що ж це за особливості режисури Греся, про які згадав Зимовець? Гресь сам називає себе ідеалістом, і стосується ця характеристика не лише його життя, а й творчості. Він перебуває переважно у просторі нематеріальному (ідей, думок), він там «обжився» і там, особливо зважаючи на нашу нинішню дійсність, йому комфортніше. Іншими словами можна сказати, що він безперервно знімає фільми у своїй уяві, звичайно, фіксуючи задуми й на папері. А коли час знімати фільм таки наставав (за все життя Гресь зняв п’ять фільмів), опустити його з емпірей на грішну землю, нагадуючи про терміни виробництва, кошторис і тому подібні речі, дуже важко. (Колись, ще на початку 1990-х, Віктор Степанович давав мені перекладати українською мовою фрагменти свого сценарію «Тарас Бульба та його сини». В одному з фрагментів було написано, що козацьке військо використовувало в походах слонів. Я здивувалася і звернула увагу автора на те, що, мовляв, слони відчутно піднімуть вартість фільму, а з грошима в країні сутужно. Однак ту мою репліку не було почуто...).

Якщо людина постійно перебуває у творчому стані, у владі творчих ідей, то що простіше: сценарій завершено, збирай групу, бери техніку – і реалізовуй, не дай змарнуватися, вивітритися творчій енергії. Та от парадокс: та уява, та сфера ідеального, яка стимулює творчий стан, іноді може так «розперезатися», що митець перетворюється на додаток до неї. Не він нею керує і з неї користається, а навпаки. Роблю цей висновок не на основі теоретичних міркувань, а виходячи з досвіду спілкування з Віктором Степановичем. І знаю, як уже довго виношений задум чомусь ніяк не міг не те що втілитися, а навіть сформуватися у сценарій. Режисер перебував у владі незбагненної стихії, не раз натхненно розповідав художньо-смислову концепцію майбутнього твору, хто з акторів кого гратиме, як і де це зніматиметься, а тим часом усе залишалося на місці. На запитання, коли ж буде той – такий цікавий і довгожданний фільм – повідомлялися нові нюанси й нові його особливості. Звичайно, варто апробовувати задуми на слухачах, і чимало режисерів це роблять. Проте та апробація не повинна тривати аж надто довго. Та й навіщо вдаватися до словесної форми, адже не можна побачити незнятий фільм, хоча й десять разів про нього тобі розкажуть. Таким, зокрема, був процес із картиною «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» за оповіданням Марка Твена. Сценарій писав драматург М.Рощин з Москви, і як довго шукався остаточний варіант! Та хіба тільки це – нелегко було під час роботи всій знімальній групі. Утім, результат того вартий, хоча, зрозуміло, кіно не може даватися такою великою кров’ю, такими емоціями, нервами, фізичним напруженням, доланням складнощів.

Однак повернуся до початку нашого знайомства з Гресем. 1980 року, почувши, що фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» здобув Золотий приз у номінації дитячого кіно на МКФ у Москві, я зателефонувала йому, хоча це прізвище чула вперше. На моє питання, де можна переглянути фільм, він запросив на «Київнаукфільм», де в невеликій залі й було його показано для співробітників тієї студії. Фільм вразив, тим більше, що на той час українське кіно успіхами не дуже тішило. Вразив якоюсь нетутешньою вишуканістю, позачасовою неспішністю, запитаннями, зверненими до глядача. Узявши за основу невеличку повість Погорєльського, режисер разом з операторами Віктором Степановим та Андрієм Владимировим занурився у ХVІІІ століття, аби показати внутрішнє життя маленького хлопчика Альоші Ланського, який живе у світі фантазії та уяви. З відстані часу (а минуло вже 30 років) видно, що режисер розповідав і про себе, про свою уяву, внутрішні сумніви і переживання.

Переживань маленькому героєві вистачило. Альоша навчався в закритому ліцеї й дуже сумував за батьками, рідною домівкою. Та йому випала неабияка фортуна: за те, що він урятував чорну курку, підземні жителі нагородили його надзвичайними здібностями і знаннями. Він тепер міг не вчитися, а все знати. Це не могло не викликати подиву вчителів, які вирішили дізнатися, у чому річ. І хлопчик не встояв перед натиском учителів – зрадив своїх благодійників. Жителі підземного царства змушені були залишити це місце, в Альоші ж з’являється видіння – за воротами їхнього навчального закладу, які він з великим зусиллям відчиняє, він бачить величного лицаря на коні і в обладунках... Так на трьох крапках картина і закінчується.

Фільм і за стилем, і за змістом стояв осторонь усіх інших фільмів радянського кіно. За формою й за характером та рівнем зображальної культури його можна «приписати» до течії українського поетичного кіно, але з цього контексту він знову-таки випадає своїм матеріалом – на екрані немає української історії, відсутнє народне мистецтво, сюжет узято з життя російської імперії, його аристократичного середовища ХVІІІ століття (вишукано, хоча ескізно й навіть декоративно показано родину хлопчика). Віктору Гресю була близькою розповідь Погорєльського – російського письменника українського походження, близький складний психічний стан маленького героя. Думаю, не лише цей автор переживав щось подібне: з одного боку – злиття з імперією, усвідомлення себе її частиною, усвідомлення належності до культурного простору імперії, з іншого – хисткий стан роздвоєної душі, сформованої українськими джерелами, які, на його думку, вже вичахли, поглинуті тою-таки імперією.

Коли хвилі від сенсації стихли, Віктор Степанович почав роботу над сценарієм нового фільму за оповіданням Марка Твена. Робота тривала сім років. Віктор Гресь залишався у своєму жанрі кінопритчі, де поєднувалося реальне і фантастичне, у стилі метафори, але цього разу порівняно з попереднім фільмом завдання було куди складніше. Екранний твір мав бути багатоплановий і багатолюдний. Митця, як раніше, вабив окремий індивід зі своїм внутрішнім світом, його залежність він від обставин, можливість протистояти злу. Однак не тільки, а й що таке людина у світі, їхнє співвідношення і взаємозалежність, зрештою, моральні засади. Масштаб погляду розширився і йому захотілося вийти на широчінь історії, заговорити не багато не мало – про долю людства загалом (загострила проблему катастрофа планетарного масштабу – вибух на Чорнобильській АЕС, що стався напередодні зйомок). Чи ще хтось з українських кінематографістів відважився на таке? Пригадати важко.

Так от, сучасний американський військовий льотчик зазнає аварії, його літак падає серед безлюдної пустелі (знімали в Середній Азії). Зважаючи на те, що потрібно рятуватися, адже запаси харчів і води вичерпуються, він рушає на пошуки людей. І знаходить, але людей ХV століття. Всі чули про машину часу, хоча зрозуміло, що це зі сфери фантастики. У фільмі ж середньовіччя реальне – тут у режисера прокинулася генетична пам’ять (лицар з «Чорної курки» – породження уяви героя – став ніби прологом наступної роботи), його вабила ця доба. Про цю властивість пам’яті режисера – тяжіння до лицарських часів – подумалося, коли переглянула інтерв’ю Віктора Греся журналісту одного з обласних телеканалів від 9 лютого 2009 року, де він згадав про своє не тільки українське, а й польське коріння. Стало зрозуміло, звідки в нього оця тяга до короля Артура та Ланселота, інших славних лицарів. Попри класичний роман Сервантеса, лицарі асоціюються з людьми, які були безстрашними воїнами, жили за приписами й ритуалами і чиєю професією була війна. Такими вони постають і в роботі Греся, який, занурившись у те середовище, затіяв цю незвичайну зустріч, щоб зіткнути дві епохи, а заодно й ментальність людей середньовіччя та людини сьогоднішньої, так би мовити цивілізованої. У фільмі триває напружена дискусія і один із суттєвих висновків: «Світ такий, які ми в ньому». Адже, незважаючи на цивілізованість, останнім аргументом в американського льотчика, як і в усі попередні (нецивілізовані) епохи, є зброя. Гресь розкриває пружини й механізми дії агресії, її джерела, показує, як вишуканість і краса поступаються місцем інтригам, злу, як накопичується небезпечна енергія, готова в будь-яку хвилину вибухнути черговою війною. Не дай Боже, щоб це було одним із його мистецьких прозрінь! Утім, Гресь дає вихід із фінальної ситуації, пояснюючи вустами свого короля Артура, що цей фінал – це результат уяви.

Так і замкнулося коло творчості Греся: почав він із зображення війни – збройної та психологічної – у фільмі «Хто помре сьогодні» й завершив війною гіпотетичною й цілком вірогідною в «Нових пригодах янкі». Зауважимо, що коли вийшов цей фільм, ще не було бомбардувань Югославії, Іраку, Афганістану... Художник немовби передбачив усе це.

Коли ж вернутися до розмови про особливості режисури Греся, то одна з них у тому, що він не йде на компроміси. Він домагається в усьому досконалості, а це дуже непросто в такому складному постановочному фільмі, як «Нові пригоди янкі». Матеріальний, мистецький зріз доби середньовіччя, тобто одяг, зброя, мистецькі твори у фільмі справді викликають захоплення.

«Як ви думаєте, – говорила художниця з костюмів Галина Фоміна в інтерв’ю журналу „Кіно-Театр”, – скільки часу треба, щоб одягнути двісті, триста осіб масовки? Не менше двох, навіть трьох годин, якщо складні костюми. Як це було у «Янкі при дворі короля Артура» з Гресем. А потім їх усіх треба роздягнути, прийняти костюми...». Галина Фоміна нагадувала і про складнощі іншого порядку: «У „Янкі” було абсолютно неможливо зробити середньовічних дам з наших дівчат, з нашої масовки. І не тому, що вони негарні – дівчата всі гарні у нас, в Україні особливо. А в них немає безтурботності у зовнішньому вигляді, у погляді, у стані. Одягаєш з повною достовірністю костюм, головний убір – а обличчя напружене, кудись поспішає... Немає заглибленості в себе – і ніяк це не можна було зобразити».

У фільмі є чимало сцен дивовижної краси. Одна з них – лицарі зі списами на конях ритуальними колами рухаються довкола американця, котрий стріляє по них з вогнепальної зброї...

І нарешті лицарі українські. Гоголівські. Мрія і пристрасть Греся – поставити «Тараса Бульбу». Після фільму «Нові пригоди янкі», сповнений творчої енергії, він почав шукати сценариста для фільму «Тарас Бульба». Знайти не вдавалося. І він самостійно взявся за роботу. Опрацьовано масу історичної літератури і джерел – митець працює ґрунтовно. Врешті сценарій завершено. Його якість і рівень викликають захоплення у багатьох фахівців. Зрештою, він здобув перше місце на конкурсі, оголошеному Міністерсьвом культури і туризму 2005 року. Нині Міністерство якось «забуло», що за умовами конкурсу переможцю гарантували постановку фільму. Минуло чотири роки...

І от 1 квітня 2009 року (до 200-річчя Миколи Гоголя) на екрани України виходить російський блокбастер В. Бортка «Тарас Бульба» з Богданом Ступкою в головній ролі. Постановочний розмах з ноу-хау в тлумаченні історії. Досі ми, українці, знали з вуст численних російських псевдоісториків часів СРСР, що Київська Русь, княжа доба – «это русское прошлое и яркие страницы русской истории», що українцям нема чого зазіхати на славу і велич Київської Русі. Щоправда, Софійський собор у Києві, літописи та інші факти суперечили цій «концепції», але якщо захотіти, то на факти можна і не зважати. Російська це історія і крапка.

Тепер же з фільму Бортка український глядач раптом дізнався, що славні запорозькі козаки, Запорозька Січ – це також «русская история», що запорозьке лицарство воювало з польським військом «за православную веру и русского царя». Цей історичний «театр абсурду» змусив глядачів узятися і за Гоголя, а хто мало був знайомий з історією козацтва, то й за твори українських істориків.

9 квітня на радіо «Культура» в прямому ефірі разом з художником Сергієм Якутовичем я спілкувалася із слухачами. Один із них сказав таке: «Бортко зробив антиукраїнський фільм, а Ступка і Якутович йому підіграли». Я заперечила, що волею Бога призначення митців – творити. І вони не можуть не грати, не малювати...

Нині можу до цього додати: підіграла російській кіноверсії «Тараса Бульби» передусім влада України своєю бездіяльністю, яка навіть до ювілею Гоголя не спромоглася на такий фільм. Хоча Віктор Гресь близько 20 років стукає в усі двері, звертається до всіх міністрів, президентів і урядів незалежної України, але всі вони поглухли, й ні українська історія, ні українське кіно їх не обходить. Та ні, чинного Президента України трагічна українська історія обходить, але переважно в пам’ятниках і музеях, а таке динамічне, живе, дієве і впливове мистецтво, як кіно, – ні. «Недавно зайшла мова серед колег про новий американський фільм, – говорить актор Альберт Філозов. – Його хвалили. Для цього досить, щоб картину було зроблено на хорошому акторському й технічному рівні. Гресь же зробить епічний фільм, а сьогодні це нікому не потрібно».

Та ще не пізно – Анджей Вайда у 80 років зняв «Катинь». То невже Віктор Гресь не зніме «Тараса Бульбу» у 70? Це залежить від влади і тільки від влади.

Завершити короткий нарис про Віктора Греся хочу його словами: «Наша українська історія... У ній є щось таке, чого світ ще й не нюхав. Генетично українці – нація дуже складна. Немає іншої країни, на території якої проходило б стільки етнічних потоків, було таке змішання крові. ...Розповідаючи історію про Тараса Бульбу, я не маю права дивитися на неї навіть очима Гоголя. Я повинен дивитися на неї очима сьогоднішніми, власними, очима любові та злагоди, а не ворожнечі і розбрату».