– Тетяно Семенівно, ви вже стільки років працюєте в музеї, проводите виставки і вечори. Звідки у вас стільки ентузіазму й така любов до кіно?

– Я зростала в «кінородині». Майже все моє дитинство минуло на студії ім. О.Довженка. Знала багатьох корифеїв, навіть Марка Донського пам’ятаю. Мій батько здобув освіту в Київському кіноінституті, працював у кабінеті кінознавства разом з Г.Авенаріусом, знаним енциклопедистом, який викладав в інституті, а потім переїхав до Москви. До інституту приїздив читати лекції О.Довженко, і з того часу батько часто спілкувався з ним. До речі, батько був ініціатором створення музею на Київській студії і передав туди деякі матеріали та портрети О.Довженка. Мій батько пройшов шлях від кіномеханіка до директора кіностудії, заступника Голови Держкіно УРСР, був причетний до організації Спілки кінематографістів України. Завдяки йому я спілкувалася з багатьма кінорежисерами, відвідувала кінолекторії, багато слухала, дивилася. Взагалі була трошки божевільна, бо, наприклад, коли проходив Московський кінофестиваль, брала відпустку, їхала до Москви, мені діставали контрамарки, і я дивилася фільми: два зранку, два увечері, а між ними – московські музеї. Працювала на кіностудії «Київнаукфільм» у творчому об’єднанні художньої мультиплікації поряд з Давидом Черкаським, Володимиром Дахном, знімалася також у кількох фільмах.

– Як виникла ідея працювати в Музеї театрального музичного та кіномистецтва України?

– Ще коли я навчалася в Театральному інституті, мені сказали, що є такий музей. Моїм вчителем у музейній справі був науковий керівник нашого музею Аркадій Драк, який відкривав нам таємниці створення експозиції. Ми займалися науковою, пошуковою роботою, багато лекцій читали в школах, інститутах, на підприємствах, у селах. Люди тоді дуже цікавилися кіно.

– Музей лише наприкінці 1965 року відкрив кіновідділ. Напевно, довелося створювати нові фонди. Яким чином це здійснювалося?

– Збирати матеріали нам було дуже складно, тому що на кіностудії був такий закон: знімальна група здавала всі свої матеріали до студійного музею. Наприкінці 1960-х більшість матеріалів з історії кіно вже зібрали інші музеї й архіви. Крім того, ми були підпорядковані Міністерству культури, а кіностудії – Держкіно. Нам доводилося щось отримувати безплатно у діячів кіно, щось закуповувати. У нашому музеї є унікальні негативи з фільмів Леся Курбаса, матеріали Довженка, його листи, фото. Зібрано хороший архів Д.Демуцького. Його нам передала його вдова. Там є цікаві речі: його студентська книжка юридичного факультету Університету Святого Володимира, фотографії з Ю.Яновським і, звичайно, кадри з фільмів. Ми маємо, зокрема, матеріали з архівів режисерів І.Кавалерідзе, І.Савченка, М.Донського, О.Мішуріна, В.Брауна, О.Швачка, Т.Левчука, М.Мащенка, С.Маслобойщикова, В.Олендера та ін., операторів С.Шахбазяна, В.Верещака, ескізи художників В.Кричевського, А.Петрицького, наших сучасників О.Левченка, Р.Сахалтуєва. Ми не тільки збираємо, а й науково обробляємо ці матеріали, створюємо каталоги.

– Тобто ваші надходження – персональні фонди?

– Не лише, ми брали матеріали і на кіностудіях, і в Бюро пропаганди, і в «Новинах кіноекрану» (колись виходив такий журнал), і в різних установах. Наприклад, я привозила з Москви плакати до українських фільмів іноземною мовою, які випускали для прокату фільмів за кордоном. Хочу зробити виставку цієї колекції. Багато працювала в архівах Москви і Красногорська і там знайшла кілька невідомих фотографій Довженка. Нас також цікавлять різноманітні речі, які ми закуповуємо чи отримуємо в подарунок. У нас є кінопроекційний апарат фірми Пате, який експонується на виставці «Перші кроки кіно». Окрасою експозиції майбутнього музею кіно може стати колекція світлових картин до «Чарівного ліхтаря», який передував винаходу кінематографа братами Люм’єр. Цікаві матеріали ми отримали у вдови кінооператора Володимира Войтенка, який талановито робив розкадровки і малюнки, навіть малював Леоніда Бикова, з яким працював. Коли я готувала виставку, присвячену Леоніду Бикову (було 120 експонатів), ми використали два альбоми, в яких Войтенко зібрав усе з фільму «В бій ідуть лише “старики”», а другий альбом – «Ати-бати, йшли солдати...», а там – і малюнки, і журнальні статті, і фотографії на зйомках, і кадри з фільмів. А донька Бикова Мар’яна надала для експозиції дуже важливі документи: листи до дружини і дітей, фото батьків, фото на зйомках, фото театральних робіт актора, зокрема його першого виступу на сцені, особисті речі Л.Бикова та уламки тарілок, які розбивали на початку зйомок легендарних фільмів.

– Розкажіть, які ще виставки ви створювали.

– До 100-річчя О.Довженка ми брали участь у створенні великої виставки в Українському домі. А через десять років я створила виставку «У колі Довженка. О.Довженко та його актори» (до 100-річного ювілею двох акторів П.Масохи та С.Свашенка). Я представила не тільки їхні кінороботи, а й театральні «березілівські». На вечорі ви-ступали кінознавці, актори, родичка О.Довженка. У нас була виставка «Кінотехніка Європи», кінознавець Сергій Гавриленко представив зроблені ним макети перших кіноапаратів, я вирішила показати кадри з фільмів, які знімалися такими апаратами, і головне – які люди знімали це. Були й кадри з фільмів, зняті прекрасним кінооператором М.Топчієм.

Чудову виставку було створено до ювілею Романа Балаяна. Фото робочих моментів допомогли передати атмосферу творчості, розкутості, яка панувала на знімальному майданчику. На наші виставки завжди приходять студенти кінофакультету, я проводжу екскурсії і по театральній експозиції, виділяючи театрально-кінематографічні зв’язки.

У мене є задум зробити виставку «Воєнно-польовий роман» (історія створення фільму режисером П.Тодоров-ським). У нашому музеї є літературний, режисерський сценарії, багато кадрів з фільму, вірші, які виконавець головної ролі М.Бурляєв писав під час зйомок. Творці фільму дістали перший приз на ХVІІ Всесоюзному кінофестивалі в Києві. Потім я їздила у відрядження до Москви і по гарячих слідах збирала матеріали в П.Тодоровського, М.Бурляєва.

Провела я виставки до вечорів кінорежисера І.Савченка та кінознавця Г.Журова в Будинку кіно. Була велика виставка до 90-річчя кінорежисера Віктора Іванова. Щойно закрилася виставка «Микола Гоголь в українському кіно». А наприкінці вересня цього року планую виставку «Батько і син», присвячену 100-річчю кінорежисера Віктора Іванова і 70-річчю його сина, кінооператора Михайла Іванова, на музейних матеріалах і матеріалах родини Іванових.

Ми намагаємося висвітлювати не лише художнє кіно, а й науково-популярне, хронікальне. Я отримувала кадри з фільмів студії «Київнаукфільм», брала участь у створенні студійного музею. Ми маємо цікаві кадри, наприклад, з видатним лікарем М.Амосовим.

У вдови фронтового кінооператора Миколи Бикова я взяла архів. І потім, коли Олександр Коваль знімав фільм про М.Бикова, я консультувала його вже на основі нашого архіву.

– Крім виставок, ви часто організовуєте вечори-зустрічі. Як вони проходять?

Їх було багато, зокрема, вечори пам’яті О.Довженка, на яких виступали П.Масоха, О.Швачко, Т.Левчук, вечори пам’яті І.Кавалерідзе та інших кінодіячів. Ми проводимо цікавий цикл вечорів-ретро: «Улюблені мелодії століття, яке минуло: театр, кіно, естрада». Почали з зірки німого кіно Віри Холодної, показали фільм з її участю «Життя за життя». А потім були розповіді про Марлен Дітрих, Франческу Гааль, Діну Дурбін, а також прослуховування платівок з їхніми піснями. На вечорі виступали автори книжки «Світло далеких зірок»: завідувач кафедри кінознавства Київського театрального інституту О.Мусієнко, професор цього інституту В.Слободян, актори, які виконали пісні з кінофільмів.

Наші вечори відбуваються і в Музеї Марії Заньковецької. Тут бували видатні діячі культури, які своєю присутністю створювали неповторну атмосферу духовності. Образи цих людей не зникли з людської пам’яті. Ми не лише збираємо, а й створюємо дім. Так, Іван Миколайчук – уособлення українського кіно, українського актора. Вечори Івана Миколайчука відбувалиться кілька разів. Були присутні його дружина Марія Миколайчук, його кум і побратим кінорежисер Л.Осика, його однодумці, друзі, тріо «Золоті ключі», кінознавці Л.Лемешева та В.Слободян, художниця Л.Семикіна. Вечори проходили чудово, невимушено, було багато спогадів, пісень, які любив Іван Васильович. А Марічка Миколайчук – друг нашого музею. надавала нам матеріали, і ми дуже вдячні їй за співпрацю. Відбувся і творчий вечір Леся Сердюка. Ювіляра вітали люди, з якими він працював: оператори В.Верещак, Ю.Гармаш, композитор В.Губа, редактор журналу «Кіно-Театр» Л.Брюховецька, театральний режисер О.Горбенко, М.Миколайчук і В.Ковальська, С.Князєва. Сердюк показував фрагменти фільмів про себе, про Харків, про харківське дитинство. Три години вечора минули як одна мить – така невимушена, весела та дружня була розмова. А матеріали з власного архіву актора, представлені на великій виставці, Лесь Сердюк передав до музею, за що ми йому вдячні. Таким чином, проводячи виставки та вечори, ми поповнюємо фонди.

Був період, коли Леоніда Бикова почали забувати. Тому я вирішила зібрати його «співочу ескадрилью», журналістів, які проводили розслідування обставин його загибелі. Актори розповідали про роботу з режисером, співали його улюблених пісень. Коли наприкінці вечора весь зал заспівав «Смуглянку», у глядачів виступили сльози. На такі вечори збиралися й старі кінематографісти. Ми записували їхні розповіді. Ветерани кіно мені підказували, в кого з них є щось цікаве.

– У музеї практично немає постійної експозиції, присвяченої кіно. Чому?

– Років десять тому ми робили виставку «Кінореклама з початку ХХ ст. до 30-х рр.». Фрагмент цієї виставки «Перші кроки кіно» лишився в експозиції музею. На жаль, немає повної експозиції історії кіно України, тому що досі не виділено приміщення. Я колись ходила до керівництва Держкіно, всі згоджувалися, що музей має бути, але нічого не рухається. Тому поки що ми збираємо матеріали, створюємо виставки, влаштовуємо вечори, читаємо лекції.

– Музей кіно України потрібен. Що треба зробити для його створення і яким він має бути?

– Необхідний не лише Музей кіно України, а й меморіальні музеї: С.Параджанова, І.Миколайчука, Л.Бикова. Їх було б добре зробити в їхніх квартирах, але тут існує багато проблем, зокрема те, що вони мешкали на верхніх поверхах.

Музей кіно України має бути створений з використанням мультимедійних засобів. Потрібно зібрати кінорежисерів, кінознавців, щоб обміркувати гуртом концепцію цього музею. Ідеально було б, якби приміщення збудували спеціально для музею. На студії створити музей складно, оскільки це закрита установа. Його краще заснувати десь у місті, об’єднати нашу колекцію, колекцію центру Довженка, студії Довженка, Одеської кіностудії. Там можна показувати найкращі українські фільми, ескізи художників, щоб люди сказали: «Так, у нас є кіно!».