Після вдалого кінодебюту «Старі люди» (2002) – короткометражного документального фільму, який отримав нагороду «За кращий дебют» на кінофестивалі «Золотий витязь» у Росії та приз за найкращий документальний фільм на Міжнародному аудіовізуальному фестивалі в Баку, творчі шляхи братів Валентина та Максима Васяновичів розійшлися. Валентин продовжив роботу над короткометражними фільмами «Проти сонця» (2005) та «Лінія» (2006). 2008 року обидва брати спробували свої сили в повнометражному кіно на одній і тій же студії «Гармата-фільм». Валентин вирішив звернутися до ігрового кіно – фільм під робочою назвою «А Ви граєте в шахи?» ще не завершено. Максим же залишився в документальному кіно, його повнометражна робота, випущена 2009 року, називається «Мама померла в суботу на кухні».

Цей фільм не про матір режисера, як можна було б подумати з його назви, а про батька – заслуженого діяча мистецтв України, диригента Миколу Васяновича. Фільм побудовано навколо видатної події в житті головного героя – останнього концерту під його керівництвом після десятирічної творчої перерви. З закадрової розповіді ми дізнаємося, що метою всього життя батька було стати відомим диригентом, але можливість поїхати з провінційного міста до Москви на стажування, де були реальні перспективи для справжньої творчої реалізації, випала на його долю аж у 40 років. У цей час у нього вже була сім’я, і поїздка до нового міста без дружини та двох малих дітей видавалася неможливою. Тому Микола Васянович залишився. Далі його кар’єра на посаді художнього керівника Житомирської обласної філармонії протікала без особливих змін. Символом цього життя є довгий темний коридор, показаний у перших кадрах фільму, коридор, яким батько щодня ходив на роботу впродовж 20-ти років. Батькові музичні амбіції не знаходили достатнього задоволення в межах Житомирської філармонії, він перестав давати концерти, його розрадою стали колекція старих платівок із записами європейських оркестрів і відеозаписи відомих диригентів. Смерть дружини посилила його самотність, її образ присутній у фільмі в давніх чорно-білих любительських кадрах. Це обличчя з посмішкою, образ із минулого, ніби витає над усією подальшою долею головного героя, як і спогади, що зображені в чорно-білих документальних кадрах, чи то з батькового власного минулого, чи то з виступів відомих радянських диригентів. Як говорить за кадром сам режисер: «Це фільм про мого батька, який так і не став знаменитим». Однак доля батька є тут радше як загальний символ невдалого життя, батько тут – уособлення всіх творчих амбітних людей, які не мали змоги реалізувати свої прагнення. Причини цього режисер не шукає в соціальних чи політичних обставинах, вони радше особисті та випадкові. Людина має свободу вибору, але не в змозі передбачити наслідки того чи того вибору. Невідомо, який вплив справить на наше життя те, що ми вважаємо доцільним зараз. Вибір Миколи Васяновича залишитися в Україні був морально виправданий його турботою про свою родину. Неможливо назвати його неправильним, але водночас саме він став визначальним у життєвій невдачі батька. Мати, яка означала альтернативний вибір приватного, не пов’язаного з кар’єрою щастя, несподівано вмирає (в суботу на кухні, коли готувала млинці), залишаючи головного героя без будь-якої надії. Саме для того, щоб притлумити це відчуття безнадійності, її обличчя періодично з’являється у фільмі, ніби навіть після смерті вона спостерігає за долею свого чоловіка. Максим Васянович говорить за кадром: «Більш за все я боявся скінчити, як батько, десь у провінції». Це страх того, що талант та ентузіазм не є вирішальними в досягненні мети, що поворотні моменти в житті не передбачувані, виринають зненацька, і є зовсім небагато часу на роздуми для того, щоб зробити життєво необхідний вибір. Наслідки цього вибору можуть стати явними лише в ретроспективі, наприклад, у біографічному документальному фільмі – «знімаючи кіно, я зможу зрозуміти життя», – каже режисер.

Проблема непевності особистого вибору постає у фільмі також у тісному зв’язку із загальною проблематикою документального кіно. Ще на початку режисер розповідає про суперечку з оператором довкола ситуації, коли в документальному фільмі старі жінки тягнуть вагон. Оператор наполягає, що не став би знімати це, а кинувся б допомагати їм. Спостерігати чи діяти? Можливо, це питання залишилося б суто умоглядним, якби не реальний випадок, що відбувся під час зйомок, коли у Миколи Васяновича стався інсульт. Максим так само розмірковує над цією ситуацією в ракурсі вибору: «нам доведеться знімати батька за крок до смерті, а я матиму менше хвилини, щоб зробити вибір». Цей вибір є етичним і в особистому, і в кінематографічному вимірі. Врешті камера опинилася під рукою, і плівка закарбувала батька, який напівпаралізований намагається накреслити в повітрі диригентську фігуру. Розповідаючи про це у фіналі фільму, режисер іронізує, що «це міг би бути найдраматичніший кадр фільму з такою драматичною назвою», але кадр так і не потрапив у фільм, натомість він завершується фрагментами з фінального концерту батька. Етичну суперечність між суб’єктивним, особистим ставленням до батька та об’єктивним, безстороннім ставленням до героя фільму врешті, щоправда, не без деяких сумнівів, режисер вирішує на користь першого.

Натомість більш загальне питання, поставлене цим випадком, щодо специфіки документального кіно тут тим самим компромісно усувається: знімати все, але показувати вибірково. Саме тому документальне кіно часто ставлять під сумнів як окремий жанр кінематографа – монтаж дає змогу відтворити на екрані певний задум, певну ідею, а документальність зйомки може означати лише використання непрофесійних акторів. Історія нереалізованої людини, незважаючи на увиразнений натуралізм її кінематографічного зображення, – виявляється сконструйованою (хоча й на основі реального матеріалу), в якій батько радше грає самого себе, як типовий приклад, – коли в неї вривається справжній нещасний випадок, та сама непередбачуваність життя, що викликає страх і непевність, руйнує задуми та зводить нанівець зусилля. Задум передбачав, що буденні події будуть організовані навколо фінального концерту, тоді як раптовий інсульт не вкладається в цей план, а тому залишається за кадром. Подібні фільми називають такими, що перебувають на межі документального та ігрового кіно, і одним з їх невідворотних завдань є встановлення таких меж або гра з уже наявними. Фільм «Мама померла в суботу на кухні» гостро порушує ці проблеми: розриву між реальністю життєвою та кінематографічною, можливості їх поєднання в документальному кіно та меж достовірності. Може, подальші роботи наблизять режисера до чіткішого концептуального їх вирішення.