Лінія долі – це зміщення акцентів від творчості до творця, від акторства до долі. Сюжет його життя багато в чому прописано у чеховській «Чайці», бо в ньому і свої «сто пудів кохання», і «вміння нести свій хрест». Гринько грав у «Чайці» Дорна. Всі мотиви прочитуються в його долі з пронизливими «сибірськими миттєвостями», пов’язаними із самопізнанням, з усвідомленням себе в світі й світу в собі. «Академія» в Сибіру (так він називав своє перебування там) звела його з людьми, які відкривали нові для нього імена поетів, філософів, теософів, людей великої жертовної долі. Мабуть, вони навчили Олександра Боніфатійовича не тільки ставити запитання самому собі, а й підключати інших до своєї високої духовної напруги, дати їм зрозуміти, що можна змінити хід колеса буття. Якось, згадуючи ці роки, він сказав наче про себе: розлука – це повільне відмирання, як і для чого було жити там, в Сибіру, коли ти в розлуці з тою, без якої немає життя. І ще: треба, треба вміти кохати, бо ми всі невічні, й біля Врат вічності постане питання – будемо ми самотні чи все-таки кохані. Співаю осанну Оксані Дмитрівні, дружині пана Олександра, яка стільки років чекала й чекала кохаючи. Світла їй пам’ять!

Коли я прийшла до театру імені Марії Заньковецької, його ядро становили люди освічені, інтелігентні, чиї театральні пошуки спиралися на традиції українського психологічного театру та на курбасівську віру в мудрого актора-Арлекіна, які тяжіли до магічного реалізму з внутрішнім світлом, добром, стрімким дотиком до незвіданих тем.

Інтелігентами були ті, хто відчував особисту відповідальність перед суспільством, хто мав свою громадянську позицію. Борис Тягно, Борис Романицький, Доміан Козачківський, Леся Кривицька, Олександр Гай, Володимир Аркушенко, Надія Доценко, Богдан Кох, Богдан Антків... У театрі імені Марії Заньковецької нуртували ідеї Леся Курбаса, Єжи Гротовського, Пітера Брука, Костянтина Станіславського.

Як неможливо звичайними словами переповісти поезію, так само важко знайти слова, щоб змалювати людський і творчий портрет Олександра Гринька. Щоб творити добро, треба мати спокій і тепло в душі. А цього сповна було у Боніфатійовича (так він дозволив мені називати себе). Я це відчувала у постійному спілкуванні з ним, у його творчій і небайдужій підтримці в усьому, в його глибоко пронизливому відчутті дисгармонії сучасного світу, в його організації власного театрального космосу. Мужньо гарний зовні, з прекрасним співочим голосом, він наче самою природою був призначений бути епіцентром товариства, але внутрішня делікатність, духовний аристократизм, душевна інтелігентність ніколи не дозволяли йому цим користуватися на зло іншим. Актор рідкісного обдаровання, з першої появи на сцені Гринько притягує увагу до себе. Все, що він робить, надзвичайно переконливе, він завжди знає, що хоче сказати. Для нього театр – середовище, з якого все росте в цьому житті, це територія з родовими якостями синтетизму, з життєбудівничою філософією. В його акторстві присутній не тільки власний стиль, а й висока культура у ставленні до професії. Його не можна уявити актором, який розважає публіку дешевими трюками, він – актор безмежно зрозумілий і чесний, який коректно визначає царину, де перетинаються інтереси драматурга й актора. Завжди й передусім – жива людина з правдивими пристрастями.

Таким був Олександр Гринько у виставі «Кафедра» за п’єсою В.Врублевської. Спектакль динамічний, щільний, без порожнечі й зайвини, в постановці режисера А.Бабенко мав ясний людський сенс буття. Олександр Боніфатійович, граючи головну роль, вносив не тільки живу енергію думки, а й свій художній сенс сили, влади: «тварь я тремтлива чи маю право», ні – я вважаю всіх нулями, а себе одиницею. Звідси – виняткова перевага амбіційної корисливості у всьому. Це був шлях до самовбивчого божевілля. І я, працюючи поряд на сцені (грала роль Солі), вкотре пересвідчувалася у фальшивості постулату Ліона Фейхтвангера, який порівнював бажання панувати над людьми з «живильним і стійким вогнем». Основний художній мотив, що об’єднує сценічних героїв Гринька: зачарованість театром, відчуття реального життя, «уміння нести свій хрест», віра в Людину, світло й любов до Людини. І смак до Слова, глибинне відчуття українського Слова й пошук відповіді на вічні питання людства. Його делікатності й манерам могли б позаздрити дипломати. Нині він – представник театрального художнього аристократизму сценічного мистецтва. І це я відчувала, граючи донну Анну з Командором-Гриньком у «Камінному господарі» за п’єсою Лесі Українки – виставі мудрого провидця Сергія Данченка. Тиша й бунт, стриманість кохання й безумство пристрасті, гордість душі й діонісійський вибух почуттів.

У його Карпові («Суєта» І.Карпенка-Карого, режисер О.Ріпко, художник М.Кіпріян) – життєво-побутовому, правдиво-психологічному – звучали струни романтизму і лірики, зігріті людською сутністю, людським теплом. Він звертався до совісті людини. Як казав А.Ефрос: «Життя на сцені повинно бути трохи піднесене».

Олександр Боніфатійович – актор, який вміє серйозно говорити про спільні для людства речі. У царині театру він не імітатор. Питання: людино, де ти? хто ти? – для нього основні в сценічному бутті. Його Лір («Король Лір» Шекспіра, режисер М.Гіляровський, художник М.Кіпріян) поєднував правдивість психологічного існування з істинністю втілення трагічного жанру. Я грала наймолодшу доньку Ліра – Корделію і не можу забути в сцені бурі його широко розплющених очей, сповнених жаху; фіксований, витягнений вперед рух руки, дивовижної природної ліпки, зігнуті ноги й крик болю від усвідомлення зради доньок і одвічному пошуку людського в людині. Як писав Рудольф Штайнер: «Він хотів висловити те найглибше, що може розігруватися в душі людини».

Треба сказати ще одне: Олександр Гринько – плоть від плоті актор міста Львова з його мінливими архітектурними формами, вітражами, ґратами, скульптурами, бруківкою, з його мудрими традиціями живописної, керамічної шкіл і школами ткацтва, скла, з його потужним літературним духом і театральними спогадами про великих попередників: Леся Курбаса, Амвросія Бучму, Леона Шіллера, Соломію Крушельницьку, Івана Франка.

Нині Олександр Боніфатійович працює в Національному театрі ім. Марії Заньковецької. Національний театр – це коли, використовуючи досвід сучасного світового театру, зберігають ідею національної культури. Національна театральна ідея – це не реставрація традицій, а пошук їх розвитку в сучасному мистецькому процесі. Національна театральна традиція – це руйнація штампів, інертності мислення в ім’я правди, переосмислення великих світових театральних ідей задля глядацької співтворчості, задля провокації публіки до роздумів, задля виявлення больових точок життя. У наш час, нестабільний та ентропічний, зі «свіжою» ненормативною лексикою, руйнацією сексуальних табу, важливо, полемізуючи з традицією, шукаючи радикальних художніх вирішень класики, вміти слухати автора, вміти чути попередника високої культури й задумів. Національний театр – це театр інтелектуальної творчості, театр високої духовної культури.

Чи можеш своє власне життя в просторі й часі зробити контрапунктом до пристрастей людських? Чи можеш прорахувати фатум, перевірити гармонією творчість актора? Чи не гине те неповторне, унікальне, з великим потенціалом самооновлення в українському театрі? Чому, згадуючи роки творчого й людського спілкування з Олександром Боніфатійовичем, в душі розливається святість, віра й бажання бути кращою, глибшою душевно, мудрішою в своїй творчій енергії? Чому виникає культурна рефлексія, коли думаєш про його творчий доробок, який вже перебуває в просторі історичної ієрархії українського театру. Його театральний досвід нині – це шанс для сучасних молодих акторів не залишитися глухими, німими та сліпими, шанс не віддалитися від самих себе, від сенсу речей, від святого трепету перед Природою, шанс приєднатися до могутньої культурної традиції українського театру. Користуйтеся цим, люди театру! Коли існують такі творчі особистості, народжується почуття національної гордості.

Я знаю, що життя – це біль і радість, трагічна безвихідь і найніжніша іронія, і я приймаю це. Я баную за глибоким дитинством, коли поняття добра і зла були невідомі, коли легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому просто перетиналися реальність і візуальна емоція. Єдине, з чим ніколи не змирюся, – з байдужістю! І цьому я навчилася у вас, Олександре Боніфатійовичу.