– Інно, в червні ви разом з колегами-«франківцями» гастролювали в Севастополі і грали на сцені Севастопольського театру імені Луначарського. Які враження від гастролей?

– Цьогорічні – вже п’яті – севастопольські гастролі стали, за словами колег, чи не найуспішнішими. Я ж на цій сцені працювала вдруге. Глядачі сприймали наші нові роботи з неабияким захопленням: щовечора зала була заповнена вщерть. Ми показали п’ять вистав: «Кайдашева сім’я», «Легенда про Фауста», «Едіт Піаф. Життя в кредит», «Дві квітки кольору індиго», «Лев і Левиця». Жителі міста й гості були вдячні за те, що їм привезли такі різні роботи. Я грала тільки одну роль – Мадлен Ассо в «Едіт Піаф. Життя в кредит» Юрія Рибчинського і Вікторії Васалатій.

Крім того, саме під час гастролей мені вдалося переглянути одну з останніх прем’єр нашого театру, яку я не змогла подивитися вдома, – «Легенду про Фауста». Щоправда, всю виставу я… простояла. Жодного зайвого місця: так багато було глядачів.

– У театрі нині у вас ролей мало…

– У театрі я зайнята вкрай скромно. З цього приводу жартую: 1995-го отримала Гран-прі за кращу жіночу роль на кінофестивалі «Стожари» (фільм «Вишневі ночі» за однойменною повістю Бориса Харчука, режисера Аркадія Микульського) – щезли кіноролі, 2000-го отримала звання – щезли ролі театральні (вистави, в яких упродовж перших десяти років грала практично 30 днів на місяць, якраз зняли).

Два роки тому я сама попросила керівництво зняти мене з ролі Хави у виставі «Тев’є-Тевель». 42-річна жінка прив’язує собі косички, тоді як двадцятирічні чекають бодай маленьких ролей… «Ти в хорошій формі, маєш гарний вигляд!» – сказав Богдан Сильвестрович. «Знаю, але ж…». Художній керівник мене по-людськи зрозумів. Так я вийшла з вистави, роль у якій – моя найулюбленіша в театрі. Двадцять років цей спектакль збирає повну залу. Жодна вистава так довго і так повнокровно не жила на нашій сцені. Відтоді раз на рік теперішня виконавиця ролі Хави звертається до мене з проханням її підмінити. І того одного вечора, коли виходжу на сцену як Хава, граю з особливою насолодою, не переймаючись, що, можливо, займаю чиєсь місце.

Зрештою, такий вчинок не означає, що я не хочу грати – хочу грати інше… Наразі переживаю перехідний театральний вік.

– Про моновиставу не мрієте?

– Мабуть, я не докладаю належних зусиль, щоб знайти хороший матеріал. Зрештою, моновистава – річ досить небезпечна, і я побоююся, що, коли буду на сцені сама, то не почуватимуся комфортно; мені потрібен партнер.

– У виставі «Цар Едип», яку поставив Роберт Стуруа, у вас – маленька роль у масовці. А сама масовка досить незвичайна: у ній Людмила Смородіна, Ірина Дорошенко…

– Роберт Стуруа свідомо запропонував ці невеличкі ролі (ми зображали жіночий хор) тим, із ким планував працювати і надалі. Він – геніальний режисер: граючи в масовці, я почувалася як виконавиця головної ролі. Певна, таке трапляється тоді, коли режисер любить акторів, з якими працює.

– Для актриси багато важить і любов оператора: перейдімо на кінополе…

– Авжеж. Кілька років тому я знімалася в картині Володимира Артеменка «Інше життя, або Втеча з того світу». Проте презентували цю стрічку надзвичайно тихо, думаю, її побачили одиниці. Таке ставлення до нашого, українського, кіно неприпустиме. Навіть коли картину знято на «свої», надзвичайно скромні кошти, її все одно треба показувати людям. До того ж, хто такий Микола Федорович Яковченко, якому, власне, присвячено фільм, гадаю, серед загалу мало хто знає.

Під час зйомок я почувалася комфортно, оскільки в групі було чимало знайомих, а оператором працював Віталій Зимовець. Він подарував мені надзвичайний кадр: моя героїня йде по полю з букетом квітів… П’ятнадцять років тому фактично такий кадр зі мною він зняв у фільмі «Дорога на Січ». Думаю, що цього у Віри Мельник, автора сценарію «Іншого життя», не було: Віталій Андрійович «зробив» кадр спеціально для мене.

– Чи траплялося чути докори на свою адресу: «Знімаєшся в серіалі?!»

– Робота у двох серіалах стала для мене корисною нагодою пригадати свій досвід у кіно, адже до цього впродовж десяти років я не знімалася взагалі. Коли люди говорять мені теплі, добрі слова про «П’ять хвилин», хіба я маю відповідати, мовляв, навіщо ви ті серіали дивитеся? У загалу є певне уявлення про акторів як особливих людей, і часто ми навіть зобов’язані плекати ту приємну ілюзію, яка полегшує боротьбу із сірим, буденним життям. Людина, як на мене, взагалі повинна вірити в романтику, казки. А моя професія – реальна казка. Зрештою, і в серіалах може бути щось цікаве – те, що затримує глядача біля екрана. Гадаю, не варто стверджувати: серіали – цілковита порожнеча.

– Олег Бійма знімав серіали, щоправда, за яким матеріалом! Скажімо, «Злочин із багатьма невідомими», де ви зіграли молоду Олімпію Торську.

– Олег Іванович знімав інтелігентне ненудне гідне українське кіно. Так, як він, Франка не прочитав і не читає ніхто. Образливо, що його фільми повторюють тільки зрідка. Глядачі, знайомі не раз говорили: «Інно, хороша роль у вас у „Злочині”». Справді, режисер її розширив, розкидавши спогади отця Нестора про молоду графиню практично по всіх серіях.

– Окрім театру і кіно, ви працюєте ще і як педагог?

– Так, в університеті імені Карпенка-Карого викладаю акторську майстерність студентам Бориса Савченка (курс кінорежисерів). Щиро кажучи, для мене професія «кінорежисер» – це щось незбагненне (кілька професій в одній). Вдячна Борисові Івановичу, бо спочатку я сумнівалася: «Чи зможу? Чи хочу?». Навіть поставила умову: «Я спробую. Якщо робота припаде до душі – вестиму цих студентів далі». Нині я вдоволена результатами: цього року кожен із моїх десяти студентів після завершення четвертого курсу, здаючи іспит із режисури, зняв своє невеличке кіно. Бачили б ви ці роботи! Усі – різні, цікаві! Попри те, що іспит з акторської майстерності молоді люди склали рік тому і я могла б спокійно попрощатися з ними, напризволяще їх не кинула: допомагала підбирати виконавців, навчала любити акторів.

– Вашим творчим наставником була Валентина Іванівна Зимня. Згадували її педагогічну майстерність?

– Досі періодично ходжу на курси, які Валентина Іванівна веде. Намагаюся збагнути її вміння відчути навіть не так хист людини, як імовірність того, реалізує людина цей хист чи ні. Валентина Іванівна в професії вже більш як сорок років і її досвід – унікальний.

Мабуть, головне в педагогіці – вміння допомогти студентові виразити його здібності, розвинути їх, а не нав’язувати «своє».