Президент НаУМА та Ірена Коваль

"Відродження й модернізація української драматургії. Українські утопії - британські кальки" - під такою назвою проходила з 7 по 11 жовтня 2002 року у приміщенні Британської Ради в Києві організована Іреною Коваль за участі НаУКМА та редакції журналу "Кіно-Театр" міжнародна українсько-британська конференція драматургів. Спеціально запрошені з Великої Британії драматурги-інструктори Стів Ґуч, Тоні Крейз, Ребекка Прічард та Еймі Розенталь проводили з українськими колеґами семінари зі стратеґій та майстер-класи з розвитку драматургічних моделей.

Немає потреби казати, що у спілкуванні з британськими професіоналами більшість українських авторів уперше оцінили досвід навчання. Проте спілкування поставило низку власних внутрішніх проблем перед українським театром, яких ніхто ззовні не розв'яже. "

Ірена Коваль, драматург: Коли я брала участь у драматургічному майстер-класі Тоні Крейза 2000 року в лондонському театрі Челсі, виявилося, що Тоні був серед тих, хто проводив драматургічну конференцію в Кракові, яка пройшла успішно. Я запропонувала йому влаштувати подібну акцію у Києві. Він та Стів Ґуч (учасник британської акції у Кракові) погодились, і так з’явилася ідея зібрати драматургів України.

Проект був задуманий так, щоб торкнутися проблеми нестачі в Україні інфраструктури для розвитку інноваційних програм, які займалися б новою драматургією. Створенню нової драми не навчають в українських закладах. Є нагальна потреба в налагодженні механізму, що допомагав би сучасним п’єсам потрапляти до репертуарів українських театрів. Також українські драматурги не мають, чи майже не мають, досвіду оцінки своєї роботи іноземними колеґами.

Перша драматургічна конференція в Україні принесла свої плоди – учасники з ентузіазмом сприйняли різні те-хніки написання п’єс, способи їх практичного застосування. Вони сприйнятливі до імпульсів, ідей, професійних навичок британських драматургів, за плечима яких — давня й багата тради-ція світового театру. Між українськими та британськими драматургами а також між самими українськими драматургами, встановилися особисті зв’язки, які започаткують майбутні взаємообміни.

Діалог між британськими й українськими делегатами визначив основні больові точки: потребу таких майстер-класів, брак коштів та публікацій, що ін-формували б про стан нової драматур-гії. Конкретні рекомендації делегатів щодо наступних дій включали розроблення стратеґії майстер-класів по всіх українських театрах, публікації нових українських п’єс, початок тривалого діалогу між режисерами й драматургами, пожвавлення обміну постановками сучасних п’єс між реґіональними театрами та створення об’єднавчої групи драматургів, яка координуватиме їхні інтереси.

Важливо, що конференція виявила у своєрідному «зрізі» цинізм різних театральних та культурних «фахівців» і науковців, переконаних, що української сучасної драматургії не існує і, більше того, в найближчому майбутньому не існуватиме. Такий руйнівний фронт неґативної енергії поглинає та знищує будь-який творчий процес. У цьому ворожому та безплідному середовищі молоді таланти слабшають і зникають, таким чином підтверджуючи пророцтва критиків.

Театр вважається здоровим, коли він плекає молоде покоління драматургів. Безпосередній обов’язок кожного завліта — вишукувати молодий талант і забезпечувати йому всі можливості для розвитку й освіти, дбаючи про органі-зацію фахових курсів для нього.

Кожен нормальний театр спрямовує всі зусилля на заохочування молодих драматургів, щоб вони писали кілька п’єс щосезону. Зовсім не обов’язково вони мають бути на рівні Шекспіра чи Мольєра, але демонструють здатність драматурга ризикувати. Майбутнє українського театру залежить від здійснення програм для молодих авторів, а не від лементувань та заламування рук циніків. А майбутнє театру, який відгороджується від ризику нових експериментальних постановок, просто жалюгідне.

Богдан Козак, актор, режисер, завкафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ: Семінар поставив ряд завдань перед українськими професіоналами. Перш за все, створити драматургічний часопис. Можливо, на базі Києво-Могилянської Академії. Семінар показав широту молодої драматургії з усіх реґіонів України, і це полегшить завдання упорядників.

Всі драматурги прагнуть практичних занять і семінарів, навіть якби їх проводили українські фахівці. Останні роки це не робилося. Я думаю, що ці пропозиції потрібно подати і в СПУ, і в Міністерство культури. Потрібні семінари, конференції, що проводилися б на базі театру, а також неофіційно, між самими авторами. Як викладач університету я хочу ввести курс викладання написання драми.

Моє особисте враження від семінару. Оскільки я працюю актором, режисером та викладаю акторську майстерність у Львівському університеті, скажу: нас навчили, що в кожній справі повинна бути структура. Це те, до чого ми ніяк не можемо звикнути. Ми повинні зрозуміти, що фінанси не замикаються на міністерс-тві. Революційність програми розвитку сучасної драматургії має полягати в тому, щоб реґіональні театри були зобов’язані співпрацювати з драматургами, інакше кошти переходять до іншого театру.

Ганна Веселовська, театрознавець: 2002 рік у Києві виявився роком драматургії. Адже почався він з читань німецької драматургії у театрі Російської драми, потім було півроку читань сучасної української драматургії у театрі ім.І.Франка, зустріч з петербурзьким театрознавцем О.Алексєєвою, присвячена сучасній російській драматургії. Семінар британських драматургів підвів риску. Наша драматургія не виробляє власних стратеґій розвитку. Є багато людей з різних реґіонів, і кожен щось пописує. Я думаю, що це справа самих драматургів — об’єднатися. І зробити так, щоб їх знали по театрах. Є величезна кількість театрів по всій Україні, а ми вважаємо, що театр починається у Києві і в Києві закінчується. Театрознавці переконані, що драматурги не знають теорії драми, і мені дуже при-ємно було почути тут, що вони врешті самі це усвідомили. Потрібно було, щоб приїхали люди ззовні, які пояснили, що треба бути обізнаними з азами теорії драми. І це потрібно зробити тут — силами тих же театрознавців.

Василь Фольварочний, письменник: Ми в Україні зробили тільки першу спробу: нещодавно при Національному київському університеті відкрито відділення літературної творчості. Я читаю курс «Теорія й практика написання драматичного твору». Мої студенти охоче відвідували заняття британців. Можу з відповідальністю ґарантувати, що талановитих українських драматургів віднині постачатиме університет.

Артем Вишневський, драматург (Рівне): Стіву Ґучу вистачило двох годин, щоб я зрозумів основні закони драматургії, Тоні Крейзу — щоб у кожного сформувався грунт для письменницької роботи на декілька місяців, а Ребецці та Еймі — щоб навчити нас шукати необхідне в собі.

Орест Огородник, актор і режисер (Львів): Вмотивування мого приїзду на конференцію: я хотів подивитися, скільки в Україні є драматургів. Подивився. Нарахував чоловік двадцять. Один драматург на десять мільйонів населення. А в Британії їх 400. І кожен випускає п’єсукожні 5 років.

Хочу сказати про хиби майстер-класу. Жодне з занять не було завершене. Оскільки паралельно проводилися заняття з драматургії та технологій, не вдавалося закінчити тексти. І робіт, написаних під час конференції, практично ніхто не зачитував. У мене закрадається підозра: може, ніхто з драматургів нічого не писав? Але драматург, що боїться читати свої речі вголос, — похоронений драматург. Однак це стимулювало творчу енергію — у мене з’явилося п’ять задумів п’єс.

Сергій Щученко, драматург: Заняття були дуже корисними для мене. Як автора, що має досвід постановок, мене особливо зацікавила лекція Тоні Крейза про «шлюб» режисера й драматурга. У нас частіше відбувається навпаки — зґвалтування драматурга режисером. У мене був досвід участі у британському драматургічному проекті в Росії, у Москві, 1999 року. Там це відбувалося на базі театру, і тексти, написані на заняттях, одразу у театрі ставилися — самими драматургами. Кожен був і автором, і режисером, і актором. Хотілося б, щоб наступна конференція мала стосунок до театру.

Олександр Мірошниченко, режисер: Я один з небагатьох українських режи-се-рів, хто цікавиться сучасною драматургією й реально ставить її.Цікавим було знайомство з сучасною ситуацією в драматургії — її ієрархією, її успіхами і проблемами, стосунками з театром. Адже тепершіня англійська драматургічна територія.