Микола Француженко

Микола Француженко — радіожурналіст, письменник. Працював спочатку (1957–1962) на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.

1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Виступав як автор радіоскриптів, редактор новин, редактор програм, диктор, виховував дикторів, виконував обов’язки керівника відділу. Останніх вісім років був заступником керівника відділу, а потім ще два роки керівником.

Сьогодні Микола Олександрович працює вдома. Пише спогади, художні твори, публікує статті, рецензії, виступає з доповідями. Упорядковує власний архів.

В 1997 році у видавництві «Смолоскип» вийшла книжка під псевдонімом Микола Вірний (поезія, оповідання, драма). А в 1998 році видавничий комплекс П.Ф. Діва (Рівне) видав монографію Миколи Вірного «Портрет поета», присвячену Василю Барці.

Спочатку я думала вибудувати наш діалог з паном Миколою, адаптуючи його до журналу «Кіно-Театр», тобто мене цікавила його акторська практика в театрі, коли він перебував у таборі для військовополонених українців (Ріміні, 1945–1947), а також його спілкування в 50-х роках з кінорежисером світової слави Євгеном Деславом. Але зрозуміла, що цим розмова не обмежиться. Як людині, за плечима якої насичене життя і яка переповнена враженнями, йому було затісно в рамках конкретних питань. Тому вийшла розповідь про пережите. І я вирішила подати діалог (точніше, монолог) таким, яким він склався.

—Ви, пані Ларисо, цікавитесь театром. Я й мої побратими цікавились театром ще перед тим, як стали військовополоненими. Одначе створити театр вдалося тільки після війни. Мені мої зверхники в штабі Дивізії просто сказали: «Робіть все, щоб врятувати людей». Театр і відповідні поезії, оповідання, статті, спогади в Ріміні мали магічний вплив на психічний стан військовополонених.

В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.

Надходила весна, і диригент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо диригент погодиться». Диригент з радістю привітав ідею.

Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.

Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор С.Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!

І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.

Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».

Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.

З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».

Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...

Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективності. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.

Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Белярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...

Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...

Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.

Виступав у ролі радянського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до вій-ськової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!

Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматчики ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..

Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеги, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».

Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніг і вирізав кишеньковим ножем свої ініціали на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніг. Не пошкодуєте!».

Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.

Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріалізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.

В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.

Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?

Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СРСР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВС Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.

А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...

До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.

Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...

Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».

Даруйте за це відхилення. Адже вас цікавить моє знайомство з Євгеном Деславом. Вважаю, що знайомство з цією світової слави людиною було, як і все інше в моєму житті, не випадковістю, а фактом, що змушував до самовдосконалення.

У Ріміні, як ви, напевно, знаєте, нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.

Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло».