Рідне кіно у кожного своє - не підвладне критиці, воно є сферою глибоко індивідуального, навіть інтимного сприйняття, що викликає нас на тактильний контакт. Знайти цей імпульс спроможний не кожен хто заміряється на творення кіно, бо це потребує дещо більшого, ніж ідеалізований дар геніального бачення. Таким рідкісним хистом володів Леонід Биков - актор і режисер, котрий залишається безсумнівним уособленням «рідного кіно» для кількох поколінь кіноаудиторії на просторах всього колишнього СРСР. Його екранні образи,- серед яких Максим Перепелиця і комісар Титаренко, мабуть, найбільш хрестоматійні, - наснажують не проминути кожної, бодай фрагментарної ролі Леоніда Бикова навіть тоді, коли вона виглядає єдиним надбанням фільму. Попри таку популярність, Леонід Биков є «terra incognita» для кінознавства: його творчі методи надто безпосередні, щоб заохочувати спеціалістів «розгадувати» їх, з іншого боку, вони змушують зачіпати «незручний» для аналітиків морально-духовний аспект. Разом з тим, існує чимало банальних прогалин у біографії Леоніда Бикова, що дає привід розростанню спекуляцій і чуток, перетворюючи його життєпис в один з улюблених нині жанрів масмедійної белетристики. Така реальність ставить на часі всебічне - фактографічно-документальне, художньо-аналітичне - вивчення творчості Леоніда Бикова. Нова монографія Лариси Брюховецької належить до перших спроб комплексно відповісти на цю проблему. Подібно як у попередніх розвідках: про Леоніда Осику (1999), Івана Миколайчука (2004), Юрія Іллєнка (2006), авторка вкотре повертає нас до рідного кіно, дозволяючи побачити його через призму особистості - особистості близької, але на диво малознаної. Це лише одна з причин, чому книга зможе зацікавити найширше коло читачів. Очевидно, вона також не пройде непоміченою серед кінознавців, позаяк розкриває нові факти з життя Леоніда Бикова, віднайдені у фондах Державного музею-архіву літератури і мистецтва, Музею Національної кіностудії ім. О. Довженка, Київського музею театру, музики і кіно, Центральному державному архіві кінофотофонодокументів ім. Пшеничного, в Музеї історії міста Краматорська, а також записані зі спогадів харківських та київських колег і друзів актора. Їх оприлюднення якісно доповнює біографію Леоніда Бикова та спростовує «перекази», навіювані останнім часом у ЗМІ. Книга вирізняється і в тій частині, де йдеться про творчість Леоніда Бикова, що, як правило, оцінена у зв'язку із воєнно-патріотичною темою радянського кінематографа. Натомість, Лариса Брюховецька у своїй монографії змістила акценти і сфокусувалася на тих аспектах, з яких вибудовується акторський і режисерський феномен її героя, відтак як авторка вона розширила рамки мистецтвознавчого аналізу, завдяки чому змогла показати Леоніда Бикова у більш багатогранному амплуа. Цим, власне, й розпочинається книга - перші три частини: «До питання про природу актора» - «Країна інтенсивного кіно» - «Ars longa, vita brevis», поступово виводять феномен Бикова із мотивацій, повязаних з акторською професією, далі - із часом, у якому довелось працювати та, зрештою - з творчим кредо. Тут подибуємо ряд нових інтерпретацій творчості Бикова, серед яких особливу увагу привертає трактування дилогії «В бій ідуть тільки «старики» й «Ати-бати, йшли солдати», що прочитується у контексті питань християнської віри та релігії (Див: С. 30-31).

Наступні - біографічні - розділи висвітлюють маловідомі сторінки життя Леоніда Бикова до його появи на кіноекрані: родовід та дитячі роки у Краматорську і харківський період, що поєднує навчання у театральному інституті та перші кроки на професійній сцені місцевого театру. Основну ж частину книги становлять матеріали, присвячені діяльності Леоніда Бикова в кіно, подані в хронологічній послідовності, вони водночас структуровані за тематикою акторських робіт та режисерського доробку - як здійснених, так і нереалізованих задумів. Завершується книга статтями, виступами, листами Леоніда Бикова та додатками у вигляді біографічної довідки з переліком його театральних ролей, фільмографії та списком джерел.

Насамкінець зауважу, що розглянута книга не переобтяжена специфічною термінологією, завдяки чому є доступною для прочитання, однак вибагливий читач може закинути їй деяку емпіричність викладу. Насправді, коли йдеться про Леоніда Бикова цього важко уникнути - його феномен має надто душевну матерію, яка за своєю природою не піддається виміру категоріями раціонального осмислення. Образно кажучи, про це можна писати в манері імпресіонізму, але не класицизму чи конструктивізму, інакше зникне Музика - альфа і омега нашого життя, почути яку закликав герой цієї історії.