«Криниця» то ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні і прагматичні інвективи свого часу. Це був фільм, від якого міг би поїхати дах у світового кіна.

Це була моя персональна коліївщина. Мій бунт. У тих, хто мій фільм побачив і пережив у 1965 році (і повірив у нього), дах таки поїхав. Але дивитися його треба було саме в тому часі, коли я його зробив (у 1965-му), коли його заборонило ЦК, а не півстоліття потому. Зараз він ніби потойбічне (трансцендентне) відлуння чужих голосів, яких, насправді, саме він навчив співати.

Отар Іоселіані прислав мені відкриту листівку з аеропорту Ростова-на-Дону, де їх посадили, бо Тбілісі не приймав. Може, в Тбілісі в той день був перебір з геніями, от і не приймав Тбілісі. Отар нашкрябав на листівці:

Сонечку! Твой фільм запал мне в душу. Храни тебя Господь.

У душу Отар нікого не допускав, чужі фільми - й поготів.

Коли фільм 22 роки потому, як його заборонили, нарешті, добувся Сан-Франциського кінофестивалю, на попередньому перегляді для міжнародної преси, що була акредитована на фестивалі, зал (близько 200 знавців світового кіна) аплодував фільму стоячи.

Погодьтеся, Петре, що десять хвилин шквальної овації - замала компенсація за двадцять два роки відсутності в кінопросторі, за довічне ув'язнення.

А через п'ять хвилин по овації, кореспондент московської газети «Ізвестія» Кічін публічно звинуватив мене, що епізод, коли стара дружина діда Левка в його спогадах обертається на юнку, я дослівно вкрав у Тарковського з фільму «Дзеркало». Я хотів затопити по пиці Кічіну, мене, в буквальному смислі, втримав за руку кореспондент «Лос-Анджелес Таймс» Томас Кевін.

Дійсно, та серія кадрів з «Криниці» і з фільму «Дзеркало» разюче збігалася.

Літня жінка зі старим, зморшкуватим, як печене яблуко, обличчям, зачерпує долонями воду з цеберка, що стоїть на цямринах дідової криниці. Її руки, щоб зачерпнути води, розштовхують стиглі яблука, що нападали (за ніч) у цеберко. Вона вмиває своє старече порепане обличчя тією водою. Коли вона вдруге зачерпує воду, по чорному колу криничної води кружляють пелюстки яблуневого цвіту. (Час пішов зворотною ходою). І коли вона омиває обличчя вдруге, то зявляється з-під її порепаних долонь її молода краса. Перед дідом постає його молода красуня-наречена.

У Тарковського було майже таке саме, лише актриси в нас були різні. В мене пара - Алісова - Кадочникова (до речі, реальні мати і донька), в Андрія - його улюблена Терехова і, прізвище старшої, на жаль, не пам'ятаю.

У Кічіна, як у піддослідного пацюка Павлова, спрацювала часова послідовність появи тих двох фільмів у колі його пацюкової свідомості. Спершу «Дзеркало» Тарковського, через п'ятнадцять років «Криниця для спраглих», які вона всі ці п'ятнадцять років лежала на полиці.

От Кічін і бовкнув, що я вкрав у Андрія найкращий епізод. Насправді, коли я знімав той епізод, то «Дзеркала» в Андрія не було навіть у проекті. «Дзеркало» з'явилося через, здається, вісім років після «Криниці».

У Соренто я запитав у Андрія напряму, як сталося, що його епізод повністю збігається з моїм. Андрій забожився, що «Криниці» не бачив, але чув від свого батька його дивний сон, який і переклав на кіномову.

Я з батьком Андрія, поетом Арсенієм Тарковським, знайомий не був і читав (тоді) дуже мало його віршів. Такого вірша, про два обличчя любові, не читав у нього напевне. Потім, із часом, перечитав усе, що знайшов з його поезій. Такого вірша немає в Арсенія Тарковського.

А в Андрія є.

Все-таки варто було б набити морду Кічіну.

Юрка Іллєнка доповідна Апостолові Петру. Роман-хараман у трьох книгах.- Тернопіль: Богдан.- 2008. - Книга 1. С. 633-635).

Корисні статті для Вас:
 
Український кіноекран-2017: що запам’яталось?2017-03-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01