«Лихо з ро­зу­му» - п'єса про лю­бов. Хлоп­чик і дівчин­ка ко­ха­ли од­не од­но­го. Потім хлоп­чик на три ро­ки поїхав, за­був дівчин­ку, во­на, об­ра­же­на, за­хо­пи­ла­ся іншим. І все. Жод­них ре­во­люцій. Щой­но те­леплітки по­ши­ри­ли півос­тро­вом ці сло­ва ре­жи­се­ра А. Новіко­ва, в душі здійня­ла­ся три­во­га за до­лю без­смерт­ної ко­медії. Не то­му, що рішен­ня ви­да­ло­ся над­но­ва­торсь­ким. Ні, так Гри­боєдо­ва вже ста­ви­ли. Скажімо, Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко. З ним сво­го ча­су спе­ре­чав­ся Мейєрхольд: як­би йшло­ся про при­ст­расть, пєса на­зи­ва­ла­ся б «Лихо з ко­хан­ня». Для те­о­ре­ти­ка «те­а­т­раль­но­го Жовт­ня» важ­ливішою бу­ла «ре­во­люція».

Та те­а­т­раль­на історія свідчить: на відміну від ре­во­люції, лю­бов на сцені міцно прив'яза­на до тра­диції. Всі ви­с­та­ви за російською кла­си­кою, які до­ве­ло­ся ба­чи­ти ос­таннім ча­сом, бу­ли да­ни­ною пост­мо­дернізму. І всі без ви­нят­ку ви­я­ви­ли­ся вда­ли­ми. Та яке ж ко­хан­ня в пост­мо­дернізмі? Що­найбільше - ієрогліф по­чут­тя. І наскільки пост­мо­дерн - без­про­г­раш­ний варіант, настільки ж тра­диціоналізм - не­без­печ­ний, ледь не про­валь­ний. У пер­шо­му ви­пад­ку се­к­рет успіху про­стий: розділи­ти дра­ма­тургічний ма­теріал на ча­с­ти­ни, до­б­ре їх пе­реміша­ти, до­да­ти тро­хи аб­ст­ракції - ефект га­ран­то­ва­но. В дру­го­му, аби спра­ви­ти вра­жен­ня, не­обхідні знан­ня жит­тя, лю­дей, спо­с­те­реж­ливість, міме­тич­на точність, мо­ти­во­ваність дій - шлях на­ба­га­то ви­т­ратніший. Про­ва­лу на­чеб­то не­ма. Цілко­ви­то­го успіху - та­кож. Та про все по по­ряд­ку.

Де вза­галі міг нині ре­жи­сер по­ба­чи­ти Чаць­ко­го? Ко­ли під кінець «відли­ги» То­в­сто­но­гов ста­вив «Лихо з ро­зу­му», йо­му бу­ло з чо­го ви­би­ра­ти. Ви­с­таві БДТ ап­ло­ду­ва­ли «шістде­сят­ни­ки». В наші дні лег­ше знай­ти Мол­чаліна. Мол­чаліни більше, ніж будь-ко­ли, «бла­жен­ст­ву­ють на сві­ті». Та взя­ти­ся за цьо­го діло­во­го па­на - оз­на­чає за­глиб­лю­ва­ти­ся в при­чи­ни «ре­во­люції», що, як уже ска­за­но, ре­жи­се­ра не ціка­вить. А по­за­як у лю­бовній інтризі цьо­му пер­со­на­жеві відве­де­но служ­бо­ву роль, Мол­чалін (В. Кур­це­ба) ви­я­вив­ся зовсім без­ли­ким.

Те­пер про Чаць­ко­го. Ска­за­ти: грай за­ко­ха­но­го хлоп­чи­ка - оз­на­чає ки­ну­ти ак­то­ра на по­та­лу долі. Врешті-решт, навіть у Ро­мео є якась біог­рафія. Хто ж ви­нен, що в біог­рафії Чаць­ко­го та­ким зна­чи­мим є соціаль­ний мо­мент? Ге­рой за­ли­шається у ви­с­таві осо­бою не до кінця про­яс­не­ною. В ньо­му бе­ре го­ру то юнаць­кий мак­си­малізм, то іронія. За­гор­та­ю­чись в уяв­ний плащ, він пер­шим го­то­вий сміяти­ся над ро­ман­ти­ком-фра­зе­ром. Пушкін, як відо­мо, не вва­жав Чаць­ко­го ро­зум­ним: «Пер­ша оз­на­ка ро­зум­ної лю­ди­ни - з пер­шо­го по­гля­ду зна­ти, з ким маєш спра­ву, й не роз­си­па­ти пер­ли пе­ред Ре­пе­ти­ло­ви­ми й схо­жи­ми на них». Су­час­ний Чаць­кий точ­но не по­ро­зумнішав і зовсім не рветь­ся в бій. Хіба вже зовсім поч­нуть діста­ва­ти, мов­ляв, «не слу­жить ...але за­хо­чеш ... шко­да, ду­же шко­да...», то ог­риз­неть­ся: «А чи не мож­на по­шко­ду­ва­ти за ки­мось іншим?». Та навіть як­би за при­кла­дом Мол­чаліна він пе­ре­став вис­лов­лю­ва­ти­ся на публіці, йо­му все-од­но від неї діста­ло­ся б. За те, що інак­ший. Чаць­кий (О. Со­ло­во­нюк) інтелігент­ний (чес­но­та, яку ні в житті, ні на сцені не­мож­ли­во зігра­ти) і справді ро­зум­ний. Не за­нуд­но, але жи­во й ве­се­ло. В цьо­го Чаць­ко­го за ду­шею точ­но більше, ніж три­с­та-чо­ти­ри­с­та кріпаків. На­че зу­мис­не, те­атр, що й так підко­ро­тив йо­му язи­ка, поз­ба­вив­ши цілої низ­ки реплік, періодич­но вза­галі ви­во­дить ге­роя з гри. У фіналі, ко­ли він у повній те­м­ряві слу­хає роз­мо­ву Мол­чаліна з Софією та Лізою, по­чи­наєш кру­ти­ти го­ло­вою в по­шу­ках освітлю­ва­ча: «Та де ж ти? Та посвіти на ньо­го хо­ча б ки­шень­ко­вим ліхта­ри­ком!» Стільки уяв­лен­ня про те­а­т­раль­ну умовність, що­би здо­га­да­ти­ся: «Во­ни йо­го не ба­чать», те­пер уже має ко­жен.

У наші дні Чаць­кий знає, що та­ке ком­проміс, і нерідко по­го­д­жується на фа­мусівське то­ва­ри­ст­во. Проте во­но не по­ча­ло лю­би­ти йо­го більше. То­ва­ри­ст­во вже по­ро­зумніша­ло, з пер­шо­го по­гля­ду ро­зуміє, з ким має спра­ву, і, не че­ка­ю­чи насмішок на свою ад­ре­су, єди­ним фрон­том ви­с­ту­пає про­ти ро­зум­ни­ка. І в п'єсі, і у ви­с­таві найбільше вби­ває чи­сель­на пе­ре­ва­га фа­мусівців. Гон­ча­ров, що­прав­да, ка­зав: «І один у полі воїн, як­що він Чаць­кий». Ні, Іва­не Олек­сан­д­ро­ви­чу, доз­воль­те не по­го­ди­ти­ся. В наш час все вирішу­ють партії, об'єднан­ня, со­ю­зи, сам Чаць­кий нічо­го не вдіє. Та й по­ра­ди йо­го нині ви­да­ють­ся да­ле­кою від жит­тя спо­ку­сою. Та хто би, чес­но ка­жу­чи, не пе­ре­став «вис­лу­жу­ва­ти­ся», не за­мк­нув­ся в селі, не «вту­пив» у на­уки «ро­зум, жадібний до знань», як­би мав маєтності, більші за шість со­ток?

Справжній три­бун те­пер - Фа­му­сов (А. Но­ви­ков). Свій спосіб жит­тя він про­па­гує з по­чут­тям і ро­зу­мом, мо­же, навіть надмірни­ми. Та й справді: хто нині кри­чить про не­лю­бов до вче­ності й тур­бо­ту про рідну лю­динку? Але й не люб­лять, і піклу­ють­ся так, що нерідні ма­со­во ви­ру­ша­ють у ман­д­ри, з яких їх на­вряд чи до­че­ка­ти­ся: на чу­жині чаць­ким лег­ше слу­жи­ти справі. Чи­ма­ло своїх ду­мок Фа­му­сов уза­галі міг би ду­ма­ти про се­бе, а про­го­ло­шу­ва­ти крас­но­мов­ни­ми по­гля­да­ми й пошепки із яки­хось ди­наміків у залі. Все, що ка­же Чаць­кий, для ньо­го - ди­тя­че бель­котіння. Ба­рин при­ду­рюється, ко­ли сто­гне, нарікає, за­кри­ває ву­ха. На­справді Пав­ло Афа­насійо­вич не боїться жод­них про­мов, йо­му про­сто бра­кує то­ле­рант­ності. Та­ко­го Фа­му­со­ва, який охо­ро­няє інте­ре­си кор­по­ра­тив­ної більшості, мож­на зустріти в будь-якій ор­ганізації. Ніби для за­пе­ре­чен­ня на­род­ної му­д­рості, він не хо­че з ро­зум­ним не те що втра­ча­ти, а й зна­хо­ди­ти: ро­зум на­пру­жує, з дур­нем спокійніше. Ре­жи­сер А. Но­ви­ков, звісно, не по­мер у Фа­му­сові, але це, мож­ли­во, най­кра­ща йо­го роль.

Інший упізна­ва­ний пер­со­наж - Ска­ло­зуб (Д. Кун­д­рюць­кий). Жо­ден істо­рич­ний ко­с­тюм не при­хо­ває в ньо­му ге­роя на­шо­го ча­су. Бе­ру­чи до ува­ги «зо­ло­тий мішок» і про­бле­ми з ге­раль­ди­кою («А ким для вас є Ана­с­тасія Ми­ко­лаївна?» - «Ми з нею ра­зом не слу­жи­ли»), літе­ра­ту­роз­навці та­кож підо­зрю­ють, що Ска­ло­зуб - «но­вий росія­нин», із відкуп­ників. На жаль, за­до­во­лен­ня від роз­мо­ви цих «знай­о­мих не­знай­омців» зіпсу­то аб­сурд­ною де­таллю - гор­щи­ком з квіткою, якою во­ни що­ра­зу по­чер­го­во за­ню­ху­ють ча­роч­ку горілки. (Ре­жи­сер воліє не ри­зи­ку­ва­ти зі сти­лем, оби­рає ек­лек­ти­ку). Інший привіт від пост­мо­дернізму з йо­го прин­ци­пом «смерті ав­то­ра» - при­хо­ва­на-оче­вид­на ци­та­та з мень­ши­ковсь­ко­го «Лиха з ро­зу­му» в сцені ба­лу.

Бал цей, влас­не ка­жу­чи,- ма­с­ка­рад. Один ли­ше За­го­рець­кий (В. Юр­чен­ко) прий­шов сю­ди у своїй живій людській при­род­ності, всі ж ре­ш­та - князь і кня­ги­ня Ту­го­уховські (Н. Не­чаєв і В. Мілієнко), Хльо­с­то­ва (С. Ку­че­рен­ко), Го­рич (О. Ано­сов) - напівма­с­ки. Ча­сом ка­ри­ка­турні. Гра­фи­ня-ба­бу­ся (С. Кал­га­но­ва) і гра­фи­ня-внуч­ка (Л. Мо­ги­ль­о­ва) чо­мусь по­ста­ли ро­вес­ни­ця­ми. Бо­ю­ся ли­шень, гля­да­чеві не вдасть­ся зро­зуміти сіль цьо­го жар­ту: па­ра вий­ш­ла не так смішна, як ди­ва­ку­ва­та. Та най­не­с­подіваніша ме­та­мор­фо­за ста­ла­ся з На­талією Дмитрівною (Т. Пав­ло­ва). Хто у Гри­боєдо­ва ця да­ма? - «Бра­те, од­ру­жиш­ся, тоді ме­не спом'яни!». Ка­жу­чи сло­ва­ми Че­хо­ва, «дру­жи­на є дру­жи­на». Ти­по­ва. Пев­но, не найгірша. На сцені, на­томість, зви­вається змія-спо­кус­ни­ця, па­родія на інфе­раль­ниць До­стоєвсько­го.

Софія (О. Ци­пи­ль­о­ва) про­ста­ку­ва­та. Але та­кою во­на мо­же бу­ти ли­ше з Мол­чаліним, а в то­ва­ристві Чаць­ко­го їй на­ле­жить бу­ти ней­мовірною, виблискувати до­тепністю й ви­нахідливістю. З «дівчин­кою» все зро­зуміло. Во­на об­ра­зи­ла­ся на сво­го дру­га, як об­ра­жа­ють­ся ли­ше в юності. «В нас (тоб­то зі мною!) йо­му бу­ло нуд­но...» - не­стерп­на для мо­ло­дої па­нян­ки дум­ка. Про її лю­бов до Мол­чаліна Чаць­кий ска­зав точ­но: «Бог знает, за него что выдумали вы, / Чем голова его ввек не была набита. / Быть может ка­честв ваших тьму, / Любуясь им, вы придали ему». Як ча­с­то трап­ляється, Софія три­ва­лий час са­ма не знає, ко­го ко­хає. Не ви­пад­ко­во ка­зав тол­стовсь­кий Фе­дя Про­та­сов: «Най­кра­ща та лю­бов, про яку не знаєш». Ли­ше на­прикінці дру­гої дії ге­роїня по­чи­нає ро­зуміти, що оз­на­чає для неї Чаць­кий, і тільки з цьо­го мо­мен­ту (прав­ду ка­жу­чи, запізно) по­чи­нається її внутрішнє жит­тя у ви­с­таві. Без­сумнівно чу­дові слу­ги - Пе­т­руш­ка (А. Пав­лов), обидві Лізи - про­сто ву­лич­на дівчи­на у К. Зай­це­вої і рафіно­ваніша в Ю. Ос­т­ровсь­кої (те, що ця Ліза про­во­дить ночі з книж­кою, анітро­хи не ди­вує). З часів «Ма­с­ка­ра­ду» про­бле­мою ли­шається для те­а­т­ру віршо­ва­на мо­ва. Не для то­го стільки по­колінь ак­торів об­жи­ва­ло гри­боєдівський вірш, аби йо­го зно­ву по­ча­ли підви­ва­ти. Най­простіше від цієї ва­ди поз­бу­ти­ся «Чаць­ко­му»: до­сить декілька разів зігра­ти се­бе в за­про­по­но­ва­них об­ста­ви­нах. А потім не за­бу­ти по­вер­ну­ти­ся до по­став­ле­но­го над­зав­дан­ня: не ви­пад­ко­во ж, во­че­видь, те­атр (не наш пер­ший, не наш ос­танній) на­го­ро­див ге­роя гри­боє­дівськи­ми оку­ля­ра­ми. Втім, тієї ж честі (здається, впер­ше) удо­с­тоїли і Фа­му­со­ва.

Хоч би скільки му­д­ру­вав ре­жи­сер, йо­му, звісно, не вда­ло­ся проігно­ру­ва­ти в «Лихові з ро­зу­му» ко­медію ха­рак­терів. Так уже вла­ш­то­ва­на ця п'єса. Від її не­про­ми­наль­ної ак­ту­аль­ності віє навіть якось без­надією. Та цього разу об­на­діює історія лю­бов­на. Став­ши свідком нічної сце­ни, Чаць­кий, як і на­ле­жить за­ко­ха­но­му, впа­дає не в ме­лан­холію, а в лють. Та «ми­лим свар­ка - лиш потіха». Фа­му­сов має рацію, їм не довіря­ю­чи: «Бра­те, не кру­ти, оду­ри­ти се­бе не дам». Йо­го ге­роєві у фіналі відве­де­но роль піфії-про­ро­чиці. По­гро­жу­ю­чи доньці за­слан­ням і за­бо­ро­ня­ю­чи Чаць­ко­му провіду­ва­ти її в са­ра­товській глу­шині, Фа­му­сов ніби про­го­ло­шує по­даль­ший хід подій. Розвяз­ка вий­ш­ла май­же за Сал­ти­ко­вим-Щедріним: Олек­сандр Андрі­йо­вич «та­ки од­ру­жив­ся на Софії Павлівні, та ж і який-бо за­до­во­ле­ний був!»