Розум та почуття - дві протилежні, але невіддільні речі, які надають цьому світу амбівалентності та, разом з тим, цілісності. Навіть у найбільш раціональну епоху Просвітництва з її культом розуму також зростає і роль сентиментальності та емоцій, що найбільш помітно в художній літературі. Як відомо, почуття завжди оживлюють розум, а розум просвітлює почуття. Тож досить органічною видається і на сторінках роману Нікоса Казандзакіса, і на сцені театру ім. І. Франка дружба зануреного в книжки письменника Нікоса та відданого життю авантюриста Алексіса Зорби. Щоправда, рівновага розуму та почуттів тут зміщується на користь останнього.

Цю історію, яка перетворилася на справжній бенефіс Анатолія Хостікоєва, взявся ставити режисер Віталій Малахов. Співпраця цих двох осіб, важливих для українського театрального процесу, завжди була ефективною. Згадаймо «Отелло» у тому ж театрі ім. І. Франка або «Про мишей та людей», що отримала Шевченківську премію. Премєра вистави «Грек Зорба» відбулася на початку нового театрального сезону, у вересні, й викликала сподівання, що вона ймовірно матиме довге життя в репертуарі театру.

Незважаючи на те, що вистава триває понад три години, вона досить динамічна, чому сприяють цікавий літературний матеріал, майстерна акторська гра, як завжди добре організовані у франківців масові сцени, а також грецька музика танку «Сіртакі» Мікіса Теодоракіса та рухлива конструкція на сцені, яка переносить акторів та глядачів у різні локуси дійства.

Вистава, як і роман, розгортається у формі оповіді Нікоса (Юрій Сак), якому пощастило зустріти у своєму житті людину, котру він може вважати своїм гуру. Сам він перечитав безліч книг, філософських праць, але для такої ролі обирає саме Зорбу - старого грека, блукача світом, який допомагає Нікосу в організації роботи шахти, що дісталася йому в спадок. На тлі їхньої історії перебування в критському селі розгортається ціла філософія Зорбиного життя, яка, посилена акторською майстерністю та харизмою Анатолія Хостікоєва, видається ще яскравішою. Він називає Нікоса хазяїном, але при цьому вважає себе абсолютно вільною людиною. Він ніколи не розлучається зі своєю сандурою (музичний інструмент). Вважає найбільшим гріхом для чоловіка не зробити жінку щасливою, однак шлюб для нього - найбільша каторга. Єдине, у чому він непорушний, - це у бажанні свободи. Розум для Зорби - ворог свободи, тому що завжди залишає якісь сумніви, привязує до чогось. Важливо ж ловити кожну хвилину життя, і робити в цю хвилину те, що хочеш, щоразу дивитися на ті самі речі, ніби вперше. Така епікурейська філософія просочується через взагалі притаманну ще стародавнім грекам і їхній культурі дитячість у сенсі безпосередності, допитливості, що теж характеризують Зорбу. Анатолій Хостікоєв насолоджується своїм ексцентричним, емоційним персонажем, повністю віддається ролі, влучно імпровізує, одне слово, відчуває себе «господарем» сцени.

Яскравий Зорба, втілений не менш яскравим Хостікоєвим, відтіняє інших персонажів. Виважений та стриманий Нікос у виконанні Юрія Сака здається аж надто мяким та рівним у грі. Хоча цей образ теж неспокійний: він шукає, змінюється, переживає. Він сам ставить собі перепони, звільнитися від яких навчає його Зорба. І все-таки розуміє всі радощі земного життя, потрапивши в обійми Вдови (Наталія Ненужна), яка від першої зустрічі не давала йому спокою у снах. Цей епізодичний момент (Вдову потім убивають селяни) є чи то закріпленням, чи то підтвердженням «уроків» Зорби - вміти безоглядно віддаватися життю.

Ще одним контрастним до Зорби є образ Гортензії, яку зіграла Наталія Сумська, - втомленої насиченим життям і чоловіками французької співачки, що зрештою опинилася на острові і має свій невеличкий готель, де й зупинилися Нікос та Зорба. Але цей персонаж контрастний в іншому розумінні, ніж два згадані герої. На противагу психологічній та динамічній грі Хостікоєва, Сумська втілює образ з якоюсь неочікуваною умовністю, настільки неочікуваною, що актрису не одразу і впізнаєш за тремтячим голосом, псевдофранцузьким акцентом, злегка зігнутою поставою та непевною ходою. І хоча з її минулого залишилися лише платівка з французькими піснями і золота монета від генерала, у Гортензії все ж угадуєш колишню красу, чарівність, чого не міг не помітити і поціновувач жінок Зорба. Образ Бубуліни, як він називав Гортензію, викликає найбільший щем, оскільки вказує на тлінність та минущість тих земних благ, якими закликає насолоджуватися Зорба. І це чомусь надає ще більшої переконливості його позиції.

Зрештою, канатна дорога, над якою з таким ентузіазмом та запалом працював Зорба, небезпечно розвалюється. Шахта вже не працюватиме. Нікос та Алексіс прощаються назавжди. Емоції та почуття - це часом і руйнівна сила. А свобода у розумінні героя - як непривязаність ні до чого, як розчинення розуму в емоціях - заманлива пастка. Або - пустка, в яку перетворюється життя без такого безумства. Ось чому вистава з усім її життєствердним пафосом все ж залишає двояке відчуття. Утім, мистецтво і не має давати остаточних відповідей.