10 бе­рез­ня в Те­а­т­раль­но­му центрі Києво-Мо­ги­лянсь­кої ака­демії «Пасіка» відбу­ла­ся прем'єра майстерні ви­с­та­ви «Во­рон» / «Raven» за од­ной­мен­ним віршем Оле­га Ли­ше­ги. Дво­мов­ну (ан­г­ло-ук­раїнську) по­ста­нов­ку здійсни­ла аме­ри­кансь­ка те­а­т­раль­на ре­жи­сер­ка ук­раїнсько­го по­хо­д­жен­ня Вірля­на Ткач - за­снов­ни­ця й ху­дожній керівник ми­с­тець­кої гру­пи «Яра» при Ек­с­пе­ри­мен­таль­но­му те­атрі Ля Ма­Ма (Нью-Йорк). Як і в по­пе­редніх ро­бо­тах, во­на є і співав­тором пе­ре­кла­ду ук­раїнсько­го тво­ру англійською (спільно з аф­ро­а­ме­ри­кансь­кою по­ете­сою Ван­дою Фиппс, з якою співпра­цює в те­атрі вже ба­га­то років).

Дійство три­ва­ло на сцені за­лед­ве півго­ди­ни, але й цьо­го часу бу­ло цілком до­сить, аби за­ну­ри­ти­ся в си­не­стезійну ат­мо­сфе­ру - ви­с­та­ви ви­с­та­ви, де од­на­ко­во суттєви­ми й, що ще важ­ливіше, рівноз­нач­но задіяни­ми є і текст, і му­зи­ка, й сце­но­графія (свідомо ас­ке­тич­на, ба­зо­ва­на на грі світла-тіні, а та­кож еле­мен­тах відео-інста­ляції та про­екцій фо­то­зо­б­ра­жень на ек­рані), й на­решті гра ак­торів (і тілес­на пла­с­ти­ка, і на­пов­нен­ня сценічно­го про­сто­ру го­ло­сом, і загалом усе те, що вкла­да­ють у по­нят­тя ак­торсь­кої май­стер­ності). І все це діє разом, витворюючи ціліс­ний ми­с­тець­кий твір, на­позір зро­зумілий, але вод­но­час та­кий, в яко­му можна відчи­тува­ти й глибші, за­ко­до­вані в чис­лен­них сим­волічних об­ра­зах, смис­ли.

У «Во­роні» чи не найбільший по­див вик­ли­кає май­стер­на й справді май­же магічна ме­та­мор­фо­за по­етич­но­го тек­с­ту в сценічну ма­терію. І як­би мені до­ве­ло­ся на­во­ди­ти при­кла­ди най­ор­ганічніших форм «пе­ре­кла­ду» з мо­ви од­но­го ми­с­тецтва на мо­ву іншо­го, то в цьо­му пе­реліку, поза сумнівом, знай­ш­ло­ся б і місце для те­а­т­раль­них «про­чи­тань» мо­дер­ної по­езії Вірля­ною Ткач.

Зре­ш­тою, все стає зро­зумілішим, ко­ли при­га­да­ти, що постановниця, крім ре­жи­серсь­кої, має та­кож і літе­ра­тур­ну освіту. І во­че­видь, цим і мож­на по­яс­ни­ти її інте­рес до літе­ра­тур­них текстів як та­ких (зовсім не обовяз­ко­во дра­ма­тич­них). Про сма­ки ж Вірля­ни Ткач в ук­раїнській літе­ра­турі чи­ма­ло свідчить і пе­релік імен, до яких во­на звер­та­ла­ся у своїх про­ек­тах: Ле­ся Ук­раїнка, Пав­ло Ти­чи­на, Лесь Кур­бас (мова про фраґмен­ти йо­го «Що­ден­ни­ка»), На­тал­ка Біло­церківець, Люд­ми­ла Та­ран. І нарешті Олег Ли­ше­га - по­ет, яко­го ба­га­то хто нині вва­жає од­ним із найцікавіших і най­за­гад­ковіших су­час­них ук­раїнських по­етів.

«Во­ро­нові» вже пе­ре­ду­ва­ли три те­а­т­ральні про­ек­ти, пов'язані з тек­с­та­ми цьо­го ав­то­ра. Це - «Вірту­альні душі» (1996/1997) та «Ле­тить біла пти­ця» (1997/1999), ство­рені на ос­нові по­еми «Лебідь» спільно з бу­рятсь­ки­ми ак­то­ра­ми. Обидві, крім те­а­т­ру «Ля Ма­Ма», пре­зен­ту­ва­ли та­кож у Бу­рятсь­ко­му національ­но­му те­атрі в Улан-Уде та на Фе­с­ти­валі ек­с­пе­ри­мен­таль­них те­атрів у Києві. 2003 ро­ку за цією ж по­емою «Яра» зігра­ла в те­атрі «Ля Ма­Ма» і в Гар­варді од­ной­мен­ну те­а­т­раль­ну ви­с­та­ву.

Одним із до­ка­зів особ­ли­вої «лю­бові» між те­а­т­ром і літе­ра­ту­рою в «Ярі» є «ек­с­пе­ри­мен­таль­ний» пе­ре­кла­даць­кий підхід Вірля­ни Ткач і Ван­ди Фиппс. Бе­ру­чись за спільний пе­ре­клад, во­ни прагнуть не про­сто вит­лу­ма­чи­ти зміст тек­с­ту іншою мо­вою, а й намагаються ство­ри­ти та­ку мо­ву, «яка б до­б­ре зву­ча­ла зі сце­ни й бу­ла зро­зумілою без до­дат­ко­вих по­яс­нень»; для цьо­го во­ни пе­ре­кла­да­ють у сце­нічній прак­тиці - «чи­та­ють уго­лос, до­да­ю­чи та зміню­ю­чи сло­ва, до­по­ки пе­ре­клад не за­зву­чить са­ме так, як тре­ба»(1). І, мо­же, са­ме за­вдя­ки такій ку­с­тарній ме­то­диці їхні ан­г­ло­мовні пе­ре­кла­ди ук­раїнської по­езії нині вва­жа­ють­ся од­ни­ми з найв­даліших і навіть відзна­чені спеціаль­ни­ми пе­ре­кла­даць­ки­ми на­го­ро­да­ми.

До ба­зо­вих еле­ментів те­а­т­ру Вірля­ни Ткач на­ле­жить і фоль­к­лор, який, нарівні з літе­ра­ту­рою та му­зи­кою, є ще одним важ­ли­вим склад­ником її по­ста­но­вок. При цьо­му, апе­лює ре­жи­сер­ка до зовсім різних національ­них тра­дицій. У «Во­роні», крім му­зи­ки су­час­ної ук­раїнської ком­по­зи­тор­ки Ал­ли За­гай­ке­вич, ви­ко­ри­с­та­но еле­мен­ти ал­бансь­кої му­зи­ки й мо­ли­тов­них піснеспівів, різні тра­диційні пісні (го­ло­сові партії ви­ко­на­ли Ав­релія Шрен­кер та Єва Саліна При­мак, ос­тан­ня - та­кож ак­тор­ка ви­с­та­ви).

Та поєднан­ня та­ко­го роз­маїто­го му­зич­но­го ма­теріалу зовсім поз­бав­ле­не ек­лек­ти­ки, ад­же все зга­да­не споріднює принаймні одне най­о­че­видніше - умов­но й, мо­же, не над­то вда­ло на­зву це «ар­хаїчністю».

Власне, Вірля­ну Ткач ціка­вить у фоль­к­лорі (й не ли­ше му­зич­но­му) якраз те най­г­либ­ше та най­універ­сальніше, що в ньо­му є. І що, до речі, й споріднює традиції, здавалося, нічим між со­бою не пов'язані. Це - спро­би різних куль­тур у най­при­родніший для се­бе спосіб (із тільки цьо­му на­ро­дові вла­с­ти­ви­ми ме­ло­сом, рит­мом і врешті влас­ною ме­ло­ди­кою мо­ви) підсту­пи­ти­ся до го­ловних ек­зи­с­тенційних пи­тань - про сенс людсь­ко­го жит­тя, таємниці лю­бові й не­на­висті, смерті й на­ро­д­жен­ня то­що. А це май­же іден­тич­но зву­чить у кожній куль­турі, хоча жод­на з них, вочевидь, не має на ці запитання ос­та­точ­них відповідей.

Та й са­ма те­а­т­раль­на гру­па «Яра» існує на пе­ре­тині різ­них куль­тур­них тра­дицій. Ак­то­ри - го­ло­вним чи­ном аме­ри­канці (також із різни­ми етнічни­ми ко­ре­ня­ми) - ча­с­то співпра­цю­ють тут із ак­то­ра­ми та мит­ця­ми з інших країн (до­сить при­га­да­ти успіх спільних фоль­к­лор­но-те­а­т­раль­них про­ектів на ос­нові тра­диційних об­ря­до­вих цик­лів, ви­с­та­ви за участі Мар'яни Са­довсь­кої, Ніни Матвієнко та ін.).

У «Во­рон» (міжна­род­ний про­ект, ре­алізо­ва­ний в Ук­раїні за спри­ян­ня про­гра­ми Фул­б­рай­та) за­лу­чи­ли, крім учас­ни­ка «Яри» Ен­д­рю Кол­то (він єди­ний грає англійською), трьох ук­раїнських ак­торів: Ла­ри­су Рус­нак (із Національ­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка), Вікторію Шупіко­ву (з те­а­т­раль­но­го цен­т­ру На­УК­МА) і Ми­ко­лу Шка­ра­ба­на (ук­раїнський ак­тор і ре­жи­сер, який співпра­цює з «Ярою» з по­чат­ку 1990-х).

У вірші «Во­рон» ли­ше з ве­ли­кою мірою умов­ності мож­на го­во­ри­ти про фа­бу­лу, хо­ча є еле­мен­ти кількох фа­буль­них ліній, повяза­них на­ст­роєво і пе­ре­дусім по­стат­тю го­ло­вно­го лірич­но­го суб'єкта. Та оче­вид­но, що вибір по­езії Оле­га Ли­ше­ги аж ніяк не повяза­ний з «сю­же­том». Ри­зик­ну при­пу­с­ти­ти, що в Ли­шезі ­ - і не тільки в цій виставі ­- Вірля­ну Ткач при­ваб­лює якраз ця умов­но мною ок­рес­ле­на ка­те­горія «ар­хаїчності».

Той, хто чи­тав тек­с­ти Ли­ше­ги, мо­же по­твер­ди­ти, що як­раз такі най­ар­хаїчніші - а влас­не, най­універ­сальніші - по­нят­тя й ка­те­горії цікав­лять йо­го найбільше. Не ви­пад­ко­во так часто апе­лює він до по­нят­тя ар­хе­типів, а та­кож до стихій во­гню, во­ди, повітря. Також гли­ну і сніг Ли­ше­га на­зи­ває стихіями.

По­ема «Во­рон» об'єдна­на спільною для всіх мікро­фа­бул ат­мо­сфе­рою все­при­сут­ності смерті: від мо­мен­ту, ко­ли у вікні Ла­в­ри з'яв­ляється ма­ло не апо­каліптич­ний си­лу­ет чор­но­го пта­ха (він так «грудь­ми впер­ся.. / аж вга­тив­ся у шкло.. / так, ніби вже впа­ло не­бо») й до прикінце­вої сце­ни по­вер­нен­ня двох друзів із лісу (в од­но­го з них на­пе­ре­додні по­мер­ла дру­жи­на), ко­ли на гру­дях «оповіда­ча» «відпо­чи­ває» «той му­д­рий без­жаль­ний птах».

Утім, слуш­но за­ува­жує Во­ло­ди­мир Дібро­ва(2), смерть у цьо­му вірші не нагнітається, а рад­ше на­впа­ки, - «по­зи­тив­но» знімається. І, як­що на по­чат­ку во­рон - ця містич­на істо­та -ще вик­ли­кає в лірич­но­го суб'єкта (у ви­с­таві йо­го на­зва­но «Тим, хто зустрічає во­ро­на») не до кінця зро­зумілий страх, то на­прикінці він уже від ньо­го повністю звільняється і ли­ше відчу­ває «гордість» за істо­ту, що при­летіла «Десь аж звідти, де знов на волі / Бро­дять біблійні звірі».

Цю на­ст­роєву зміну - як і знач­но тон­шу гра­дацію на­строїв - пе­ре­да­но дуже ви­раз­но (я вже зга­ду­ва­ла про особ­ли­ву роль му­зи­ки, що ба­га­то в чо­му й ви­тво­рює емоційну ат­мо­сфе­ру). Та, зре­ш­тою, «Во­ро­на» тре­ба про­сто ди­ви­ти­ся, а спро­би словами пе­ре­повісти сценічне дійство, де такими важливими є гра світла-тіні, музика й тілесна пластика, зда­ють­ся поз­бав­ле­ни­ми сен­су.

Звісно, най­а­дек­ватнішим ре­ципієнтом «Во­ро­на» бу­де гля­дач, який ро­зуміти­ме текст як ук­раїнською, так і англійською. Втім, ок­ремі йо­го фраґ­мен­ти по­вто­рю­ють­ся по­чер­го­во дво­ма мо­ва­ми; крім то­го, пе­ред по­чат­ком ви­с­та­ви гля­дачів за­кли­ка­ли про­чи­та­ти - або й пе­ре­чи­та­ти - спеціаль­но для цьо­го ро­з­д­ру­ко­ва­ний твір Оле­га Ли­ше­ги (тре­ба за­ува­жи­ти, ма­ло при­дат­ний до «швидкісно­го» чи­тан­ня, а рад­ше роз­ра­хо­ва­ний на спокійні й вдум­ливі ме­ди­тації над кож­ним ряд­ком).

І все ж і для «од­но­мов­но­го» гля­да­ча ви­с­та­ва мо­же ста­ти ціка­вою - або й не­по­втор­ною інте­лек­ту­аль­ною та емо­ційною - при­го­дою, адже не­зро­зумілу мову можна цілком сприймати як найдивовижнішу з мелодій.

1 Ткач. В. По­езія як текст для те­а­т­ру // В іншо­му світі: Ан­то­логія ук­раїнської літе­ра­ту­ри в ан­г­ло­мов­них пе­ре­кла­дах Вірля­ни Ткач і Ван­ди Фиппс та в те­а­т­раль­них дійствах ми­с­тець­кої гру­пи «Яра». Львів: Срібне сло­во, 2008. С. 27.

2 Див.: Дібро­ва В. Рятівна ано­малія // Кри­ти­ка. 2005. Ч. 4