Ме­та кіно­ко­медій - розсміши­ти гля­да­ча, поліпши­ти йо­го настрій. Цей жанр зявив­ся з по­явою са­мо­го кіне­ма­то­гра­фа і був ду­же по­пу­ляр­ним. Віктор Іва­нов яс­к­ра­вий пред­став­ник жа­н­ру кіно­ко­медії. На відміну від йо­го фільмів, жит­тя ре­жи­се­ра не бу­ло лег­ким. Він прой­шов війну, зазнав відлу­чен­ня від кіно, йо­го зму­шу­ва­ли по кілька років че­ка­ти доз­во­лу зніма­ти. Йо­го не особ­ли­во лю­би­ла кри­ти­ка. Бли­с­ку­чу ко­медію «За дво­ма зай­ця­ми» бу­ло на­зва­но «низь­ким жа­н­ром», хо­ча гля­дач сприй­няв її «на ура». Ще й досі фра­зи з йо­го фільмів до­сить ча­с­то ци­ту­ють.

Шлях у кіно

На­ро­див­ся Віктор Іва­нов 1909 ро­ку в ро­дині фельд­ше­ра Ми­хай­ла Спи­ри­до­но­ви­ча та до­мо­го­с­по­дар­ки Те­тя­ни Андріївни Іва­но­вих. Зро­с­тав май­бутній кіно­ре­жи­сер ра­зом із бра­том і се­с­т­рою в приміщенні залізнич­ної лікарні на ву­лиці Алей­ки, най­б­лиж­чої до залізнич­ної колії та вок­за­лу Ко­зя­ти­на.

На той час, за спо­га­да­ми си­на, кіно­о­пе­ра­то­ра Ми­хай­ла Вікто­ро­ви­ча Іва­но­ва, в то­му од­но­по­вер­хо­во­му приміщенні розміщу­ва­ли­ся лікар­няні па­ла­ти для хво­рих і жит­ло для мед­працівників - двох фельд­шерів та од­но­го ліка­ря. У 1919 році, ко­ли Вікто­ру ви­пов­ни­ло­ся 10 років, під час епідемії ти­фу у Ко­зя­тині, ря­ту­ю­чи хво­рих, пе­ред­час­но по­мер йо­го бать­ко. Період гро­ма­дянсь­кої війни був склад­ний для всіх, а тим па­че для трьох напівсиріт та вдо­ви. 3 1922 ро­ку підліток Віктор, у не­по­вних 13 років, роз­по­чав тру­дову біог­рафію роз­силь­ним. У 1923 - 1925 ро­ках на­вчав­ся у Бер­ди­чівсько­му ремісни­чо­му учи­лищі, а з 1925-го по­ ­1927-й - на залізнич­ни­ка в Жме­ринській залізничній проф­школі. Після її закінчен­ня Вікто­ра Іва­но­ва, спе­ціа­ліста-залізнич­ни­ка з дип­ло­мом помічни­ка ма­шиніста, на­пра­ви­ли на ро­бо­ту до Вязь­ми. У 1929 році він от­ри­мує дип­лом ма­шиніста па­ро­во­за і їде на на­вчан­ня до Моск­ви. В сто­лиці СРСР Віктор Іва­нов до­корінно змінив свою до­лю, всту­пив­ши у ВДІК на ре­жи­серсь­ке відділен­ня, на курс відо­мо­го май­ст­ра кіно Сергія Ей­зен­штей­на. Вру­ча­ю­чи дип­лом Вікто­ру Іва­но­ву, Ей­зен­штейн про­мо­вив : «А ця по­хму­ра лю­ди­на, на­пев­но, зніма­ти­ме ко­медії». Закінчив­ши ви­щий на­вчаль­ний за­клад з відзна­кою, пра­цю­вав на Київській кіно­с­тудії ре­жи­се­ром, аси­с­тен­том ре­жи­се­ра. 3 1941-го по 1942-й пра­цює аси­с­тен­том ре­жи­се­ра в Аш­ха­баді, ку­ди бу­ло ева­куй­о­ва­но Київську кіно­с­тудію, а 1942 ро­ку стає кур­сан­том військо­во­го учи­ли­ща в Таш­кенті.

До­ро­га­ми війни

На війні Віктор Іва­нов був ко­ман­ди­ром взво­ду 105-ої ок­ре­мої во­гне­мет­ної ро­ти, яка бра­ла участь у кри­ва­вих бо­ях в обо­роні Сталінгра­да. У 1943 - 1945 ро­ках ко­ман­дир 21-го ок­ре­мо­го во­гне­мет­но­го ба­тальй­о­ну та помічник на­чаль­ни­ка шта­бу I та II Ук­раїнських фронтів. Фор­су­вав Дніпро, брав участь у битві на Бу­к­ринсь­ко­му плац­дармі, виз­во­ляв Київ і Київську кіно­с­тудію від фа­шистів. На декілька днів був при­зна­че­ний ко­мен­дан­том студії. Дістав важ­ку кон­тузію, був двічі по­ра­не­ний. У 1945 році комісо­ва­ний за ста­ном здо­ров'я. Мав ор­ден Чер­во­ної зірки та ме­даль «За відва­гу» за обо­ро­ну Сталінгра­да, але по­вер­ну­ти­ся до улюб­ле­ної ро­бо­ти не зміг. То­го­час­ний ди­рек­тор кіно­с­тудії ска­зав: «Аси­с­тен­ти ре­жи­се­ра, а тим па­че, інваліди, нам не потрібні». Та все ж, по­каліче­ний війною, з 1945-го до 1947-го ро­ки він пра­цю­вав ре­жи­се­ром на рідній кіно­с­тудії. У 1947 - 1948 ро­ках Віктор Іва­нов стає ре­жи­се­ром Сверд­ловсь­кої кіно­с­тудії, у 1948- 1949 ро­ках знімає «Дот 9/1», «Ма­як».

У 1949-1950 ро­ках був ре­жи­се­ром, ху­дожнім керівни­ком Ли­товсь­кої кіно­с­тудії. А з 1950 і до кінця жит­тя (по­мер 1981 ро­ку) ре­жи­се­ром Київської кіно­с­тудії ім. Олек­сан­д­ра До­вжен­ка, де по­ста­вив 13 фільмів.

3 1952 ро­ку Віктор Іва­нов пи­ше ди­тячі тво­ри. Ви­хо­дять дру­ком збірки «Про на­шу На­та­шу» (1953) та «Доріжка» (1958). Йо­го прий­ма­ють до Спілки пись­мен­ників.

Війна для Вікто­ра Іва­но­ва роз­по­ча­ла­ся з бом­бар­ду­ван­ня за­во­ду «Більшо­вик», по­руч із яким він меш­кав, із чер­гу­вань на да­ху ве­ли­ко­го павільйо­ну Київської кіно­с­тудії, де він пра­цю­вав.

Ко­ли у 1942 році Віктор Іва­нов по­тра­пив на фронт, опи­нив­шись у самісінько­му пеклі бит­ви за Сталінград, на ек­ра­ни уже вий­ш­ли фільми, зняті за йо­го сце­наріями, ко­рот­ко­ме­т­раж­ки для фрон­то­вих кінозбірників: «Три танкісти на фронті» (з улюб­ле­ни­ми ак­то­ра­ми - Бо­ри­сом Ан­д­реєвим, Ми­ко­лою Крюч­ко­вим, Мар­ком Бер­не­сом). До то­го ча­су на всі про­хан­ня відпра­ви­ти йо­го на фронт от­ри­му­вав відповідь: «Фільми про­ти Гітле­ра - це та­кож війна». Ра­зом із Олек­сан­д­ром До­вжен­ком, з ко­т­рим то­ва­ри­шу­вав ще з до­воєнних років, приїхав до Моск­ви. Тут Олек­сандр Пе­т­ро­вич дістав при­зна­чен­ня в діючу армію політпрацівни­ком. «Він за­про­по­ну­вав мені ви­ру­ши­ти за ним,- пи­ше у своїх спо­га­дах В.Іва­нов.- А я прий­няв рішен­ня йти на фронт, але не як ад'ютант чи ком­паньй­он пол­ков­ни­ка, а як сол­дат, що ближ­че па­сує до мо­го прізви­ща й не­обхідніше мо­ло­до­му ху­дож­ни­кові. Олек­сандр Пе­т­ро­вич бла­го­сло­вив ме­не на добрі спра­ви. Вру­чив то­в­стий зо­шит і по­ра­див за­пи­су­ва­ти ту­ди, «як го­во­рять лю­ди на війні» (цей зо­шит залишився десь на ко­лиш­нь­о­му Пе­ре­я­славсь­ко­му плац­дармі в уро­чищі Во­ро­но­ве, біля се­ла Щу­чин­ка, на пра­во­му бе­резі Дніпра, за­си­па­ний зем­лею, в ямі, з якої ви­тяг­ли йо­го, по­ра­не­но­го). До зо­ши­та бу­ли по­кла­дені турк­менські в'язані шкар­пет­ки. Ска­зав Олек­сандр Пе­т­ро­вич на про­щан­ня сло­ва, спов­нені гли­бо­ко­го по­чут­тя. Так ко­лись за­по­розь­кий ко­зак міг бла­го­сло­ви­ти си­на в похід».

«Уже на фронті я от­ри­му­вав від Олек­сан­д­ра Пе­т­ро­ви­ча три­кут­ни­ки... Він пи­сав, ніби був цілком упев­не­ним у то­му, що ми з ним зустріне­мо­ся. Кож­но­го ли­с­та за­вер­шу­вав сло­ва­ми: «До близь­кої зустрічі в Києві». Ли­с­ти роз­по­чи­на­ли­ся звер­нен­ням: «До­ро­гий воїне і пе­ре­мож­цю німець­ких за­гарб­ників, Вікто­ре Київський!»

Во­ни зустріли­ся в ли­с­то­паді 1943 ро­ку вже у виз­во­ле­но­му Києві. Зі своїм во­гне­мет­ним ба­тальй­о­ном Віктор Іва­нов пер­шим увійшов на те­ри­торію Київської кіно­с­тудії і на ра­до­щах роз­пи­сав­ся на її залізних во­ро­тах, але не крей­дою чи шмат­ком вугілля, а ав­то­мат­но­го чер­гою. «За Київ во­ю­вав, - пи­сав у листі своєму кіно­о­пе­ра­то­ру Олек­сан­д­ру Мішуріну,- і повір, що зовсім інше по­чут­тя - би­ти­ся за своє рідне місто, ніж за­ли­ша­ти йо­го. За­памятай (і не­хай дех­то за­пам'ятає), що в ККС (Київська кіно­с­тудія) я ввійшов пер­шим, і не як-не­будь, а в ши­нелі. У ме­не вий­ш­ло, як у моєму сце­нарії «Дот 9/1».

«Зі своїми бійця­ми до­ве­ло­ся про­хо­ди­ти на Бор­щагівку по 1-й Дачній, а ву­ли­цю бу­ло за­ва­ле­но улам­ка­ми за­во­ду «Більшо­вик», ви­са­д­же­но­го в повітря німця­ми, то прохід був че­рез подвір'я мо­го бу­дин­ку. Да­ли са­лют з ав­то­матів, а потім на­ка­за­ли розмісти­ти­ся до ран­ку тут. Я спав зі своїми бійця­ми в своїй кімнаті й за­пов­нив ни­ми кімна­ти ко­лишніх сусідів. Із усь­о­го мо­го «ба­гат­ст­ва» знай­шов ли­ше фо­то­графію си­на Миш­ка, що вва­жаю чу­до­вою оз­на­кою» Та­ко­го по­во­ро­ту долі не ви­га­дає навіть най­мудріший кінос­це­на­рист.

Війну Віктор Іва­нов закінчив у Ру­мунії. Тяж­ке по­ра­нен­ня, госпіталь, зно­ву Київ. Квар­ти­ру, де він меш­кав до війни, зай­ня­ла лю­ди­на, ко­т­ра вміла успішно вла­ш­то­ву­ва­ти­ся і при німцях, і при «ра­дах». Віктор Іва­нов ви­т­ри­мав бит­ву з фа­ши­с­та­ми, але здо­ла­ти бю­ро­кратів не міг... Ось чо­му йо­го пер­ший фільм «При­го­ди з піджа­ком Та­ра­пунь­ки» бу­ло зня­то ли­ше в 1955 році.

9 трав­ня 1975-го, че­рез три де­ся­тиліття, ра­зом із си­ном поїхав до Щу­чин­ки, щоб по­ди­ви­ти­ся на місця боїв, при­га­да­ти ті страшні дні, своїх за­гиб­лих друзів. Але бу­ла в ньо­го ще од­на за­повітна ме­та - спро­бу­ва­ти роз­шу­ка­ти свій фрон­то­вий що­ден­ник, за­си­па­ний зем­лею зо­шит, який дав йо­му Олек­сандр До­вжен­ко. Знай­шов те місце, той окоп, але там бу­ли ли­ше іржаві па­тро­ни. Віктор Іва­нов мріяв зня­ти фільм про війну, про лю­дей, з ко­т­ри­ми до­ве­ло­ся во­ю­ва­ти. Але не су­ди­ло­ся.

«За дво­ма зай­ця­ми»

«За дво­ма зай­ця­ми» (1961) - ко­медія за од­ной­мен­ною п'єсою М. Ста­риць­ко­го. Го­ло­вну роль у фільмі (Сви­рида Пе­т­ро­вича Голохвастова) зіграв Олег Бо­ри­сов. Роль Про­ні Про­копівни діста­ла­ся Мар­га­риті Кри­ни­циній.Таїсія Лит­ви­не­но зігра­ла Хим­ку. На­талія На­умбу­ла Га­лею. Бать­ка Проні, Сірка, втілив Ми­ко­ла Яков­чен­ко. Нон­на Ко­пер­жинсь­ка зігра­ла роль тітки Сек­ле­ти. Опе­ра­то­ром був Ва­дим Іллєнко, а сце­на­ри­с­том - сам Іва­нов. В оригіналі фільм бу­ло зня­то ук­раїнською мо­вою, дуб­лю­ва­ли і на російську. Ку­ди зник­ла ук­раїно­мов­на версія - досі невідо­мо.

Віктор Іва­нов мав до­ве­с­ти, що фільм «за­пу­с­ка­ти» вар­то. І за­хи­щав йо­го у відділі куль­ту­ри ЦК Ком­партії Ук­раїни. Він зумів пе­ре­ко­на­ти керівництво, що фільм цей - «на зло­бу дня», що за­вдя­ки об­ра­зу че­пу­ру­на Го­ло­хва­с­то­ва бу­де висміяно то­го­час­них сти­ляг. Як зга­дує син ре­жи­се­ра Ми­хай­ло, в Го­ло­хва­с­то­ва був ре­аль­ний про­то­тип - сти­ля­га То­ля, що жив не­по­далік. Віктор Ми­хай­ло­вич ста­вив­ся до ньо­го з ве­ли­кою сим­патією. Ча­с­то пе­ред зйом­ка­ми ре­жи­сер хо­див по кухні, насліду­ю­чи хо­ду, ма­не­ри тієї лю­ди­ни, щоб, прий­шов­ши на знімаль­ний май­дан­чик, точ­но по­ка­за­ти, яко­го ефек­ту потрібно до­би­ти­ся в кадрі. У Вікто­ра Ми­хай­ло­ви­ча бу­ла важ­ли­ва для ре­жи­се­ра ри­са - спо­с­те­реж­ливість. У лю­дях він умів зна­хо­ди­ти цікаві ха­рак­те­ри, об­ра­зи, а в бу­ден­но­му - до­теп­не. Так бу­ло, на­при­­клад, з ва­га­ми, на які зіпер­ла­ся ліктя­ми Про­ня, на­ма­га­ю­чись при­ку­ри­ти в Го­ло­хва­с­то­ва.

Ду­же «тіши­ла» Вікто­ра Ми­хай­ло­ви­ча та об­ста­ви­на, що чи­нов­ни­ки та кіноз­навці не зна­ють ук­раїнської кла­си­ки. В на­пи­са­но­му ним сце­нарії бу­ло чи­ма­ло «відсе­бе­нь­ок»: «ляг­ли і про­сють», «я вам не як-не­будь що, а що-не­будь як», «фи­гу­ра тіла», «дасть Бог, по­мре­мо - тільки во­на раніше, а я пізніше», «а то шквар­ча­ла ва­ша папірос­ка». Всі ці ви­ра­зи при­ду­мав Іва­нов. Нев­га­мов­на фан­тазія вирізня­ла йо­го і в по­всяк­ден­но­му житті - постійні не­о­логізми, ка­лам­бу­ри, жар­ти на­ро­д­жу­ва­ли­ся у ньо­го на­про­чуд лег­ко.

Спер­шу на роль Го­ло­хва­с­то­ва пла­ну­ва­ло­ся за­про­си­ти Ми­ко­лу Гри­цен­ка, але він ра­зом з те­а­т­ром мав їха­ти на га­с­т­ролі: те­атр Вах­тан­го­ва впер­ше ви­ру­шав до Франції. Як­би не ті га­с­т­ролі, то гля­дачі по­ба­чи­ли б зовсім інак­шо­го Го­ло­хва­с­то­ва. Бу­ла на роль Го­ло­хва­с­то­ва ще од­на кан­ди­да­ту­ра - Юрій Ти­мо­шен­ко, на­род­ний улюб­ле­нець Та­ра­пунь­ка, але йо­му за­ва­див жор­ст­кий га­с­т­роль­ний графік. Ко­ли фільм вий­шов на ек­ра­ни, успіх у гля­дачів був не­очіку­ва­ним.

Фільм, який при­му­шує сміяти­ся вже кілька по­колінь, знімав­ся дов­го й важ­ко. Творчі су­пе­реч­ки нагніта­ли ат­мо­сфе­ру так, що на май­дан­чик вик­ли­ка­ли «швид­ку». Опе­ра­тор Ва­дим Іллєнко зга­дує фан­та­с­тич­ну ви­мог­ливість ре­жи­се­ра. Ак­т­ри­са, що гра­ла Про­ню, ри­да­ла ма­ло не щод­ня. «Він її ча­с­то до­во­див до сліз. Ри­та тіка­ла за де­ко­рації вип­ла­ку­ва­ти­ся. Він її шу­кав, зна­хо­див, про­сив про­ба­чен­ня. І во­на про­дов­жу­ва­ла пра­цю­ва­ти».

Олег Бо­ри­сов після чер­го­вої су­пе­реч­ки з ре­жи­се­ром зу­пи­нив про­цес зйо­мок: «Я зніма­ти­ся більше не бу­ду!» - і на­пи­сав за­яву про те, що він відмов­ляється від зйо­мок. Ви­ник скан­дал. Знімаль­на гру­па жи­ла, як на вул­кані. І ма­ло хто здо­га­ду­вав­ся, що оз­на­чає цей фільм для ре­жи­се­ра. Йо­му, ви­пу­ск­ни­кові ВДІКу, та­ла­но­ви­то­му уч­неві Ей­зен­штей­на, потрібно бу­ло зро­би­ти все без­до­ган­но, ад­же зніма­ти да­ва­ли ду­же рідко.

Таїсія Лит­ви­нен­ко (Хим­ка) зга­ду­ва­ла, що Іва­нов знай­шов своєрідний ритм фільму. Нині при­ма Львівсько­го те­а­т­ру ім. Марії Зань­ко­вець­кої, Таїсія Лит­ви­нен­ко тоді, в 61-му, відмо­ви­ла­ся гра­ти Про­ню. Га­да­ла, що зніма­ють прохідну ко­медію, і ви­б­ра­ла роль служ­ниці Хим­ки. Ця дру­го­ряд­на роль ста­ла для неї чи не най­кра­щою в кіно. Фільм вза­галі ба­га­ть­ох зро­бив зірка­ми. А то­го, хто їх «за­па­лив», навіть не по­хва­ли­ли. Гля­дачі штур­му­ва­ли кіно­за­ли, а кри­ти­ки виз­на­ли кар­ти­ну найгіршим фільмом 61-го ро­ку!

Іва­но­ва ме­то­дич­но витісня­ли з кіне­ма­то­гра­фа. Так і не зняв­ши давно за­ду­ма­них фільмів, він пе­реніс два інфарк­ти і по­мер. А йо­го ко­медія «За дво­ма зай­ця­ми» 1999 ро­ку, че­рез 40 літ після ви­хо­ду в про­кат, от­ри­має Дер­жав­ну премію Ук­раїни ім. О. До­вжен­ка. Її удо­с­тоєні: Віктор Іва­нов (по­смерт­но), Ва­дим Іллєнко, Мар­га­ри­та Кри­ни­ци­на, На­та­ля На­ум та Олег Бо­ри­сов (по­смерт­но). Ко­медія «За дво­ма зай­ця­ми» про­дов­жує сміши­ти й тіши­ти лю­дей. На жаль, інші ро­бо­ти Вікто­ра Іва­но­ва за­ли­ши­ли­ся по­за ува­гою гля­да­ча.