З усіх брех­ли­вих істин, віка­ми близь­ких лю­дині, ан­ти­те­за «свій-чу­жий», а з нею і ба­жан­ня за­клю­ва­ти чу­жин­ця, - од­на з найстійкіших. З її до­по­мо­гою лег­ко ста­ти сильнішим, пе­ре­жи­ти єднан­ня з со­рат­ни­ка­ми, до­лу­чи­тись до спільної пе­ре­мо­ги. Ця істи­на тріум­фує в ма­лень­ких шко­лах і в дер­жав­них си­с­те­мах, за­хоп­лює уми не­ре­алізо­ва­них негідників і виз­на­них лідерів. Во­на про­ста й оче­вид­на: жи­ти з чу­жин­цем зруч­но - від ньо­го мож­на відсто­ро­ни­тись, йо­го мож­на зне­о­со­би­ти, за­топ­та­ти. Не­о­че­вид­но, не­зруч­но і склад­но інше - роз­ка­за­ти, чо­му не вар­то цьо­го ро­би­ти.

Са­ме цим і зай­няв­ся ре­жи­сер Гаррі Бардін у своєму «Гид­ко­му ка­че­няті», яко­го знімав шість років. Він виз­нає, що но­вий фільм - про­дов­жен­ня йо­го «Адажіо» (2000 рік), яко­му здійсни­ти мрію до кінця не вда­ло­ся: лю­ди не ста­ли добріши­ми од­не до од­но­го, не ста­ли більш тер­пи­ми­ми. Митці - не­ви­правні іде­алісти, їм усе хо­четь­ся віри­ти, що це мож­ли­во: тре­ба тільки на­пи­са­ти «Опу­да­ло», ство­ри­ти «Герніку», зня­ти «Доґвіль»...

І от Півень-хваль­ко по­цу­пив чу­же ве­ли­чез­не яй­це, підклав терп­лячій ма­тері, і в при­зна­че­ний час Гид­ке ка­че­ня ви­хо­дить на сце­ну. Пла­с­тиліно­ве, нез­г­раб­не і зво­ру­ш­ли­ве, з ве­ли­ки­ми ла­па­ми і дзьо­бом, дов­гою шиєю й очи­ма-ґуд­зи­ка­ми. А Пта­ши­ний двір весь у пірєї. В пірєї гу­си й гу­се­ня­та, кач­ки й ка­че­ня­та, ку­ри й кур­ча­та, і навіть Йо­го пта­шиність індик. Дис­по­зиція зро­зуміла вже з пер­ших сцен: з од­но­го бо­ку -всі, з іншо­го - один: «Ма-ма!» - «Я?!» (з жа­хом). Далі конфлікт по­ви­нен роз­ви­ва­ти­ся за кла­сич­ним взірцем: насміхан­ня, зну­щан­ня, щиглі - шлях не­при­ка­я­но­го страж­даль­ця, що терп­ля­че рос­те. Але Бардін вно­сить у фільм но­ве, ду­же гос­тре, жи­ве і ви­с­т­раж­да­не зву­чан­ня. Те, що відрізняє йо­го мультфільм від кла­сич­ної ра­дянсь­кої по­ста­нов­ки Во­ло­ди­ми­ра Дег­тя­рь­о­ва (1956), де ніжна ма­ти-кач­ка го­во­рить важ­ливі сло­ва: «Він не­гар­ний, але в ньо­го до­б­ре сер­це». У світі, в яко­му жи­ве бардінське Гид­ке ка­че­ня, кач­ки та­ких слів не зна­ють. Той світ більше ски­дається на страш­ну кар­тин­ку міщансь­ко­го пек­ла. Гро­теск - ос­нов­ний ме­тод Бардіна, до ньо­го ре­жи­сер звер­тається в кож­но­му ху­дож­нь­о­му за­собі. В му­зиці Чай­ковсь­ко­го, в оз­ву­ченні Гид­ко­го ка­че­ня­ти (Світла­на Степ­чен­ко), у віршах Юлія Кіма. В інтер­пре­тації сю­же­ту. Пта­ши­ний двір Бардіна - підкрес­ле­но то­талітар­ний, ієрархічний, не­до­б­рий і страш­ний сам по собі. Але ре­жи­се­ру цьо­го за­ма­ло - конфлікт із Гид­ким ка­че­ням зу­мис­не за­го­ст­ре­но. Се­ред но­вих сцен - по­ря­ту­нок «та­та» Півня від Ли­са, після яко­го Півень за­чи­няє двері пе­ред но­сом у са­мот­нь­о­го рятівни­ка. Мо­тив пер­шої за­ко­ха­ності в місце­ву кра­су­ню і відчай­душ­на спро­ба бу­ти схо­жим на її об­ранців - аж до сце­ни, в якій ка­че­ня ви­с­ми­кує з хво­с­та оше­ле­ше­но­го бать­ка кілька пірєїн, на­ма­га­ю­чись огор­ну­ти­ся ни­ми.

На все це у дво­ру є ли­ше од­на відпраць­о­ва­на відповідь:

Ну сколь­ко мож­но объ­яс­нять,

Что не бы­ва­ет та­ких уро­дов

Сре­ди нор­маль­ных уток и гу­сей!

Наївне, нез­г­раб­не та смішне, Гид­ке ка­че­ня тільки те й ро­бить, що співає «Ось тоді во­ни і зро­зуміють, / Як я люб­лю їх, /Як го­то­вий на все за­ра­ди своїх друзів». З йо­го очей од­на за од­ною ко­тять­ся сльо­зи. І це в світі, де хо­дять па­ра­дом пе­ред Йо­го пта­шиністю і хо­ром співа­ють:

Ут­ки, ут­ки - где еще та­кие ут­ки,

Ку­ры, ку­ры - глаз не от­ве­с­ти.

Прин­ци­по­вим еле­мен­том гро­те­с­ку стає те, що у фільмі не­має жод­но­го пер­со­на­жа, який був би близь­ким або зро­бив спро­бу на­бли­зи­ти­ся до ка­че­ня­ти. У казці Ан­дер­се­на такі пер­со­нажі ма­ли місце (се­ля­нин, який підібрав змерз­ле пта­ше­ня, ба­бу­ся, що за­ли­ши­ла йо­го в хаті), і те, що відбу­ва­ло­ся з ка­че­ням, бу­ло не­щас­ли­вою до­лею, що да­ва­ла не­прості уро­ки до­б­ро­ти та са­мот­ності. На цьо­му ж Пта­ши­но­му дворі при­хильні до ньо­го ли­ше ав­тор-оповідач (не­да­рем­но йо­го оз­ву­чу­вав сам Бардін) та но­вий по­за­сю­жет­ний пер­со­наж - Черв'як (Ко­с­тян­тин Райкін). Черв'як - пер­со­наж комічний, але важ­ли­вий. У пер­шо­му кадрі він у відчаї кри­чить: «Який жах! Як страш­но жи­ти! Ко­ли все це закінчить­ся!» - так у зни­женій формі смішно вис­лов­люється дум­ка, яка на Пта­ши­но­му дворі ви­яв­ляється аб­со­лют­ною прав­дою.

Злісний Пта­ши­ний двір тричі ви­ки­дає Ка­че­ня за пар­кан - у ве­ли­кий хо­лод­ний світ. Там во­но по-ди­тя­чо­му на­ма­гається насліду­ва­ти ме­те­ли­ка, вря­ту­ва­ти­ся від ли­са, пе­ре­но­чу­ва­ти са­мо­му. Йо­му відчай­душ­но ляч­но - особ­ли­во тоді, ко­ли во­но ба­чить смерть ди­ких гу­сей, бать­ка та си­на (бардінська інтер­пре­тація гу­сей Ан­дер­се­на). Там, за пар­ка­ном, во­но впер­ше ба­чить кра­сенів ле­бедів.

Там во­но са­ме стає Ле­бе­дем. Од­на з найбільших знахідок Бардіна - фіна­ль­на сце­на пе­ре­тво­рен­ня та по­льо­ту но­во­го Ле­бе­дя за зграєю. Її пси­хо­логічна гли­би­на та вірогідність вра­жа­ють: ма­лень­ке ка­че­ня в тілі пре­крас­но­го Ле­бе­дя, яке звик­ло па­да­ти та на­би­ва­ти ґулі, яке не вірить жод­но­му ди­ву, ле­тить - на­ма­ль­о­ва­не - по­ряд, і в мо­мент по­льо­ту їхні фігу­ри зли­ва­ють­ся. Во­ни ле­тять, су­про­во­д­жу­вані гли­бо­ким го­ло­сом їхньо­го ав­то­ра: «Ми про­щаємо­ся з на­шим ге­роєм, сподіва­ю­чись, що в кож­но­му гид­ко­му ка­че­няті жи­ве пре­крас­ний лебідь. Бо інак­ше - навіщо жи­ти?».

Вісім ти­сяч гля­дачів у Ло­кар­но, які стійко ди­ви­ли­ся де­бют­ний фільм під зли­вою, бу­ли ще­д­ро ви­на­го­ро­д­жені і зустріли ре­жи­се­ра оваціями. Бардіну вда­ло­ся роз­повісти про те, якою гіркою мо­же бу­ти людсь­ка са­мотність, про те, що не мож­на діли­ти світ на своїх та чу­жих, на нор­маль­них та не­нор­маль­них, і ніко­ли не мож­на в імя сво­го ро­зуміння світу зне­ва­жа­ти, ути­с­ка­ти та пригнічу­ва­ти іншо­го. Оби­ра­ю­чи цей шлях, мож­на і не поміти­ти, що Лебідь тут зовсім не ти.