«У нашій країні ре­жи­се­ра Іри­ну Пра­ви­ло, як хлоп­чи­ка в її фільмі, пе­ре­да­ва­ли з рук у ру­ки. Фільм «Кров» - це гру­зинсь­ке кіно - і за внутрішнім рит­мом, і за мен­таліте­том, і за му­зич­ним су­про­во­дом, і за вда­ло підібра­ни­ми ка­д­ра­ми! Як­би мені ска­за­ли, що стрічку зняв досвідче­ний ре­жи­сер, я повірив би. Знаю, як важ­ко (як­що не не­мож­ли­во) сту­ден­тові зня­ти фільм у Грузії: кілька разів ра­зом з опе­ра­то­ром при­во­зи­ти техніку, пра­цю­ва­ти в аб­со­лют­но не­зна­йо­мо­му се­ре­до­вищі (до то­го ж, із не­про­фесійни­ми ак­то­ра­ми - пе­ресічни­ми сільськи­ми людь­ми, які пе­ред ка­ме­рою за­зви­чай не мо­жуть скла­с­ти до­ку­пи і двох слів). Та­лант і шко­ла Іри­ни Пра­ви­ло над­зви­чай­но серй­озні. Важ­ли­во, що в Ук­раїні ця шко­ла не вмер­ла і про­дов­жує свої тра­диції».

Ге­оргій Сігуа, го­ло­ва пред­став­ництва тор­го­во-про­мис­ло­вої па­ла­ти Грузії в Ук­раїні.

-Іри­но, свою дип­лом­ну ро­бо­ту - фільм «Кров» за мо­ти­ва­ми од­ной­мен­но­го оповідан­ня Но­да­ра Дум­бад­зе - історію про 11-літньо­го хлоп­чи­ка, який, ут­ра­тив­ши батьків, по­стає пе­ред ви­бо­ром: жи­ти з ба­бу­сею (ма­миною матір'ю) чи з діду­сем (татовим бать­ком), - ви пре­зен­ту­ва­ли й по­за ме­жа­ми Ук­раїни. Де са­ме?

- У грудні 2010-го відбу­ло­ся дві пре­зен­тації в Києві: в Бу­дин­ку кіно (публічний за­хист моєї дип­лом­ної ро­бо­ти як сту­дент­ки ка­фе­д­ри ре­жи­су­ри те­ле­ба­чен­ня універ­си­те­ту імені Кар­пен­ка-Ка­ро­го) і в по­сольстві Грузії в Ук­раїні. У січні 2011-го про­дю­серсь­ка ком­панія «Kontora Pravylo» по­ка­за­ла стрічку в цен­т­раль­но­му кіно­те­атрі Тбілісі - «Ру­с­та­велі», рай­он­но­му центрі Чо­ха­та­урі та на батьківщині Но­да­ра Дум­бад­зе (для тих, хто не зміг діста­ти­ся до рай­цен­т­ру)- в селі Хідіставі, в му­зеї пись­мен­ни­ка, збу­до­ва­но­му по йо­го смерті. У Тбілісі (в залі на 100 місць) на пе­ре­гляді бу­ли вдо­ва пись­мен­ни­ка На­нулі Дум­бад­зе, йо­го донь­ка з си­ном, там­тешні кіно­к­ри­ти­ки, ре­жи­се­ри.

П'ять пре­зен­тацій - п'ять форм сприй­нят­тя фільму. В Ук­раїні після пе­ре­гля­ду па­ну­вав підне­се­ний настрій, гля­дачі не при­хо­ву­ва­ли щи­ро­го за­хоп­лен­ня пер­со­на­жа­ми (хо­ча більшість із них не читали тво­ру Дум­бад­зе), тоді як у Грузії стрічку ди­ви­ли­ся лю­ди, які до­б­ре зна­ють тво­ри сво­го зем­ля­ка та їх ек­ранізації. Те­ма, яку пись­мен­ник по­ру­шив у «Крові», для них над­зви­чай­но серй­оз­на й ор­ганічна. Во­ни виз­на­ли кар­ти­ну справжнім гру­зинсь­ким фільмом, за­зна­чив­ши, що не «впійма­ли» бо­дай однієї дрібнич­ки, яка засвідчи­ла б: ре­жи­сер - не гру­зин. Та­ке виз­нан­ня ба­га­то ва­жить, оскільки, зніма­ю­чи, я по­бо­ю­ва­ла­ся по­ми­лок, ад­же до­сте­мен­но не знаю тра­дицій, мо­ви гру­зинсь­ко­го на­ро­ду. Пані На­нулі, зо­к­ре­ма, за­ува­жи­ла, що фільм мож­на ди­ви­ти­ся в будь-яко­му ку­точ­ку світу (себ­то йо­го всю­ди зро­зуміють) і що він не так ук­раїнський і не так гру­зинсь­кий, як світо­вий. У Тбілісі ди­ви­ла­ся фільм і Наргіза Долідзе - ви­ко­на­ви­ця го­ло­вної жіно­чої ролі - ба­бусі Юлії).

По­каз у Чо­ха­та­урі мож­на на­зва­ти сим­волічним. У рай­центрі куль­тур­них подій об­маль, тож із на­шим приїздом за­нед­ба­ний кіно­те­атр (у яко­му навіть за ра­дянсь­ких часів фільми де­мон­ст­ру­ва­ли вря­ди-го­ди) ожив. За спри­ян­ня рай­он­ної адміністрації робітни­ки при­вез­ли ге­не­ра­тор, про­ек­тор, а ав­то­бус (рай­адміністрація і йо­го знай­ш­ла)- меш­канців з око­лиць містеч­ка. Так у залі на 300 місць зібра­ло­ся близь­ко 200 гля­дачів (більше, ніж у Тбілісі). При­сутні бу­ли осо­би­с­то знай­омі з ти­ми, ко­го ба­чи­ли на ек­рані (у фільмі зня­ли­ся не­про­фесійні ак­то­ри), і в перші хви­ли­ни я навіть пе­рей­ма­ла­ся: не­вже впро­довж усієї кар­ти­ни гля­дачі радісно впізна­ва­ти­муть од­но­сельців? Утім, че­рез п'ять хви­лин після по­чат­ку в залі за­па­ну­ва­ла ти­ша...

Хви­лю­вав­ся пе­ред по­ка­зом і Ге­рундій Чігогідзе (син То­ма­за Чігогідзе - дво­юрідно­го бра­та Но­да­ра Дум­бад­зе), ви­ко­на­вець ролі ону­ка («Лом­джарія Но­дарі, яко­го за­пи­са­ли Лом­джарія Надірі - звір» - Н. Дум­бад­зе). Ми приїха­ли в Чо­ха­та­урі за два дні до пе­ре­гля­ду, і він, уг­ледівши нас, по­про­сив диск (волів по­ди­ви­ти­ся фільм спер­шу на са­моті). Я по­яс­ни­ла: це не­мож­ли­во. До за­ли ж Ге­рундій прий­шов із тро­ян­да­ми; а ко­ли на ек­рані з'яви­ли­ся ти­т­ри, зі сво­го місця по­се­ре­дині од­но­го з рядів ви­хо­ром ви­летів на сце­ну, по­да­ру­вав квіти й обійняв ме­не з та­ким за­хоп­лен­ням, від яко­го я аж роз­гу­би­ла­ся. Ніде прав­ди діти, очіку­ю­чи на відгу­ки гру­зинсь­ких гля­дачів, я найбільше хви­лю­ва­ла­ся, як сприй­муть фільм ті, ко­го я за­про­си­ла в ньо­му зня­ти­ся і хто вклав у ньо­го теп­ло своїх сер­дець.

-І як во­ни йо­го сприй­ня­ли?

-І пані Наргіза, і пан За­урі, і Ге­рундій, діля­чись вра­жен­ня­ми від кар­ти­ни, роз­повіда­ли про все, окрім своєї ро­бо­ти в ній. Нас з Оле­ною (Оле­на Пра­ви­ло - про­дю­сер ком­панії «Kontora Pravylo») вра­зи­ли чемність і скромність цих лю­дей. За­урі Сіха­рулідзе (дідусь Кішварді) після пе­ре­гля­ду публічно про­аналізу­вав... мон­таж і за­ува­жив вда­ле му­зич­не вирішен­ня фільму. У стрічці за ка­д­ром лу­на­ють гурійська на­на (гру­зинсь­ке ба­га­то­го­лос­ся) і ду­дук. «На­на» з гру­зинсь­кої - ко­ли­с­ко­ва; в за­пи­сах тріо ду­дукістів - ця са­ма те­ма (із са­мо­го по­чат­ку я за­пла­ну­ва­ла «по­кла­с­ти» оповідан­ня Но­да­ра Дум­бад­зе на ме­лодії ко­ли­с­ко­вої). Під час пе­ре­бу­ван­ня в Гурії (ще до зйо­мок) знай­ш­ла хор... Та ко­ли ми з хо­ри­с­та­ми по­ча­ли за­пи­су­ва­ти звук, з'ясу­ва­ло­ся, що втіли­ти мою ідею в жит­тя не вдасть­ся (за­пис до­ве­ло­ся здійсню­ва­ти в не­при­сто­со­ва­но­му для цьо­го приміщенні, і, зре­ш­тою, зву­ко­опе­ра­тор не зміг при­бра­ти шум кімна­ти, в якій ми пра­цю­ва­ли). Тож я ско­ри­с­та­ла­ся за­пи­са­ми, зроб­ле­ни­ми до ме­не.

- Чи схва­лив ва­шу ідею ек­ранізу­ва­ти оповідан­ня Дум­бад­зе То­маз Чігогідзе, бать­ко най­мо­лод­шо­го «ак­то­ра» і пись­мен­ни­ків брат?

- Без спри­ян­ня ро­ди­ни То­ма­за фільму вза­галі не бу­ло б. До­ля ве­ла нас до зустрічі з ним і йо­го рідни­ми. Приїхав­ши в Хідіставі впер­ше, ми зустріли 12-річно­го хлоп­чи­ну; ним ви­я­вив­ся Ге­рундій Чігогідзе, та про те, що він - дво­юрідний небіж Но­да­ра Дум­бад­зе і що ми пря­муємо са­ме в ро­ди­ну йо­го бать­ка, я дізна­ла­ся тільки зго­дом. А че­рез два дні, ко­ли ми по­вер­та­ли­ся в Тбілісі, нас про­во­д­жа­ла ... ве­сел­ка. Во­на «опо­ви­ла» все не­бо, і тієї миті я відчу­ла, як якийсь нез­баг­нен­ний по­кров огор­нув наш за­дум.

- По­каз у му­зеї пись­мен­ни­ка був, ска­за­ти б, «най­сим­волічнішим»?

- Так. Він прой­шов в ат­мо­сфері особ­ли­вої (ро­дин­ної) теп­ло­ти. Зібра­ло­ся близь­ко 40 осіб: ті, хто без­по­се­ред­ньо знав пись­мен­ни­ка, виріс на йо­го тво­рах. Че­ка­ли ще на двох пань. Аж рап­том о 13:10 зем­ля здриг­ну­ла­ся, а з нею - і пор­т­ре­ти Но­да­ра Во­ло­ди­ми­ро­ви­ча, які висіли на стіні. То­маз Чігогідзе ска­зав, що це - знак, мов­ляв, Но­дар бла­го­сло­вив і вва­жає: час роз­по­чи­на­ти. Зем­ле­т­рус на­га­дав про се­бе й під час де­мон­ст­рації фільму: як­раз тоді, ко­ли дідусь за­пи­тує ону­ка:

- Про що ду­маєш, онуч­ку?

- Ні про що.

- По­ра вже звик­ну­ти розмірко­ву­ва­ти, по­ра! Час на­став.

Гля­дачі од­ра­зу про­ко­мен­ту­ва­ли, мов­ляв, Но­дар - потіше­ний.

- По­пе­редні міжна­родні про­ек­ти універ­си­те­ту імені Кар­пен­ка-Ка­ро­го ініціюва­ли (за­про­шу­ю­чи ук­раїнських сту­дентів до співпраці) кіне­ма­то­графісти Німеч­чи­ни, інших країн Євро­пи. Ваш фільм - пер­ший влас­ний міжна­род­ний про­ект універ­си­те­ту. Як він до­поміг?

- Універ­си­тет на­дав кіноплівку та спла­тив ви­т­ра­ти на мон­таж і кіно­копію гру­зинсь­кою мо­вою. Спер­шу ми з рідни­ми і Ва­си­лем Пе­т­ро­ви­чем Вітром (ху­дожнім ке­рівни­ком нашого кур­су те­ле­ре­жи­серів) навіть уя­ви­ти не мог­ли, яким чи­ном універ­си­тет мо­же до­лу­чи­ти­ся до «про­ек­ту», по­за­як ор­ганізація зйо­мок в іншій країні тоді нам усім зда­ва­ла­ся спра­вою не­ре­аль­ною. Тож не­вдовзі я сповісти­ла ху­д­ру­ка, що го­то­ва вла­сним ко­ш­том поїха­ти до Грузії, так би мо­ви­ти, «в розвідку».

Ра­зом із се­с­т­рою (Оле­ною) ми виріши­ли знай­ти зем­ляків Но­да­ра Дум­бад­зе в сто­лиці Ук­раїни. І пер­шим ав­тен­тич­ним гру­зи­ном, із яким ми по­знай­о­ми­ли­ся в Києві, був Георгій Сігуа (го­ло­ва пред­став­ництва тор­го­во-про­мис­ло­вої па­ла­ти Грузії в Ук­раїні). Я за­про­си­ла йо­го на ви­с­та­ву на­шо­го кур­су «Як за­ги­нув Гу­с­ка» за Ми­ко­лою Кулішем, яку ми ма­ли гра­ти в бе­резні 2009-го в Центрі імені Ле­ся Кур­ба­са. Після прем'єри пан Ге­оргій не при­хо­ву­вав сво­го за­хоп­лен­ня спек­так­лем: навіть порівню­вав по­ба­че­не з яко­юсь особ­ли­во зво­ру­ш­ли­вою по­ста­нов­кою, пе­ре­гля­ну­тою в Італії... Так по­ча­ло­ся на­ше твор­че спілку­ван­ня. І якось, вис­лу­хав­ши мою ідею про зйом­ки фільму «Кров» у Грузії, він, зди­ву­вав­шись, за­пи­тав: «Чи усвідо­млюєте ви, у що волієте всту­пи­ти?».

- Ви по­про­си­ли гро­шей?

- За­га­лом на по­шу­ки лю­дей, спро­мож­них фінан­са­ми чи в інший спосіб нас підтри­ма­ти, ми ви­т­ра­ти­ли чи­ма­ло зу­силь і ча­су. Втім, ба­га­то хто далі слів не пішов. «У роз­відку» до Грузії ми з'їзди­ли вла­сним ко­ш­том. У Тбілісі ж небіж Ге­оргія Сігуа впро­довж тиж­ня во­зив нас Грузією. Тоді ми впер­ше відвіда­ли Хідіставі, по­знай­о­ми­ли­ся з бра­том пись­мен­ни­ка То­ма­зом Чігогідзе, знай­ш­ли дві го­ловні ло­кації, май­бут­нь­о­го го­ло­вно­го ге­роя - ону­ка (Ге­рундія Чігогідзе), а та­кож «ак­то­ра» на роль діду­ся Кішварді.

- Про­во­ди­ли ка­с­тинг?

- Спи­сок по­тенційних «ви­ко­навців» ролі діду­ся склав пан То­маз. Ми відвіда­ли всіх шістьох: кож­но­го про­си­ли про­чи­та­ти кілька реплік на на­шу ци­ф­ро­ву ка­ме­ру (в Києві я підго­ту­ва­ла текст сце­нарію гру­зинсь­кою). За­урі Сіха­рулідзе од­ра­зу впав мені в око, що­прав­да, я за­ува­жи­ла: для ролі він має замолодий вигляд (су­хор­ля­ва ста­ту­ра, ре­тель­но ви­го­ле­не об­лич­чя). «Про­ба» па­на За­урі ме­не вдо­воль­ни­ла, і я по­про­си­ла йо­го відро­с­ти­ти бо­ро­ду. «Ак­тор» відповів, що спро­бує. Ідея зня­ти фільм за оповідан­ням «Кров» йо­му од­ра­зу спо­до­ба­ла­ся, і він по­го­див­ся зніма­ти­ся. До то­го ж, у мо­ло­дості пан Сіха­рулідзе, як з'ясу­ва­ло­ся, грав у са­модіяль­но­му те­атрі.

Уд­ру­ге ми приїха­ли до Грузії на Ве­лик­день 2010-го: пла­ну­ва­ли роз­по­ча­ти підго­тов­чий період. Та се­ред меш­канців Хідіставі (за тра­дицією гру­зи­ни цьо­го дня зби­ра­ють­ся на кла­до­вищі, щоб ви­пи­ти ви­на «ра­зом» зі своїми ро­ди­ча­ми, котрі вже по­ли­ши­ли цей світ) я не по­ба­чи­ла па­на За­урі. Ме­не сповісти­ли, що він трав­му­вав­ся (аж до пе­ре­ла­му кісток)... І це на­пе­ре­додні зйо­мок! Я ки­ну­ла­ся до йо­го по­меш­кан­ня й по­ба­чи­ла там са­ме то­го Кішварді, яко­го хотіла зніма­ти: в ліжку ле­жав дідусь (із бо­ро­дою й не­уш­ко­д­же­ни­ми кістка­ми) і три­мав у ру­ках за­му­со­лені (во­че­видь, чи­тані-пе­ре­чи­тані) ар­куші сце­нарію ... Я обійня­ла йо­го, а він, вра­же­ний не­сподіва­ною зустріччю, відка­зав: «Моя вну­чеч­ка приїха­ла! Вну­чеч­ка!». Тоді я вко­т­ре відчу­ла: ми ру­хаємо­ся в пра­виль­но­му на­прям­ку.

- Які епізо­ди да­ва­ли­ся най­важ­че?

- Ігрові, особ­ли­во перші ка­д­ри. До то­го ж, ло­кація в бу­дин­ку ба­бусі Юлії ви­я­ви­ла­ся за­леж­ною від світла; тінь пе­ре­хо­ди­ла над­то швид­ко, й усім до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти в поспіху, і це тоді, ко­ли ре­пе­тиціями тре­ба бу­ло «шліфу­ва­ти» ак­торсь­ку ро­бо­ту. В ок­ре­мих сце­нах ми відпраць­о­ву­ва­ли чи­ма­ло ре­пе­тицій, а потім - зніма­ли чи­ма­ло дублів. На третій день зйо­мок вий­ш­ли на стабільний ритм ро­бо­ти, і про­цес по­чав на­си­чу­ва­ти­ся імпровізаціями. Так я наміти­ла зня­ти щой­но на­ро­д­же­не те­лят­ко в гос­по­дарстві діду­ся Кішварді, про­те тільна ко­ро­ва, яку ми об­ра­ли для цієї сце­ни, чо­мусь не поспіша­ла відда­ва­ти світові сво­є ди­тин­ча. Я на­до­ку­ча­ла її ха­зяйці за­пи­тан­ня­ми: «Марійко, ко­ли во­на оте­лить­ся?». Оте­ли­ла­ся во­на за день до за­вер­шен­ня зйо­мок, ко­ли плівки за­ли­ши­ло­ся бук­валь­но на один (од­нак вель­ми важ­ли­вий) епізод, і я ска­за­ла: «Це свя­те! Зніма­ти­ме­мо пер­ший день жит­тя те­ля­ти!».

- Чи з'явить­ся фільм у про­каті і чи зацікав­лені ви в цьо­му?

- На­разі є здо­ро­вий інтерес до фільму. Тож пла­нуємо ор­ганізу­ва­ти по­каз в од­но­му зі сто­лич­них кіно­те­атрів, а та­кож участь у кіно­фе­с­ти­ва­лях. Га­даю, ком­панія «Kontora Pravylo» зо­се­ре­дить зу­сил­ля на на­ступ­них за­ду­мах, а по­то­му - по­ка­же у про­каті кілька фільмів, се­ред яких бу­де й 29-хви­лин­на «Кров».

- Якось ви ска­за­ли, що ро­ди­на «влізла» в бор­ги за­ра­ди ва­шо­го де­бю­ту.

- Так. Ко­ли на­став час вирішу­ва­ти: зніма­ти чи ні, мої близькі за­ра­ди то­го, щоб донь­ка ство­ри­ла свій пер­ший фільм, зібра­ли потрібні ко­ш­ти. Над­зви­чай­но вдяч­на їм. Вис­лов­люю по­дя­ку й По­соль­ст­ву Грузії в Ук­раїні - в особі над­зви­чай­но­го й по­вно­важ­но­го по­сла Грузії в Ук­раїні па­на Гри­го­ла Ка­та­мад­зе. По­тенційні інве­с­то­ри не ба­жа­ють об­го­во­рю­ва­ти мож­ли­вість співпраці з тим ре­жи­се­ром, у яко­го ще не має «візит­ної карт­ки». Маю надію, що фільм «Кров» ста­не моєю «візит­кою».

Нині за­ба­га­то зніма­ють про не­га­тив­ний бік жит­тя, я ж пев­на, що світлі й добрі історії спо­ну­ка­ють лю­дей за­мис­лю­ва­ти­ся, відкри­ва­ти свої сер­ця, до­росліша­ти. Го­ло­вне - щоб фільм був ціка­вий гля­да­чеві.

Київ, січень 2011