17 лю­то­го в київсько­му Бу­дин­ку кіно пре­зен­ту­ва­ли те­левізійну стрічку в двох ча­с­ти­нах Люд­ми­ли Ми­ха­ле­вич «Світло Раїси Не­дашківської», що, по суті, в роз­ши­ре­но­му фор­маті про­дов­жує давніший ав­торсь­кий до­ку­мен­таль­ний цикл «Ук­раїнське жіноцтво». Ре­жи­серсь­ка кон­цепція ду­же про­ста й про­зо­ра: в легкій і до­ступній формі гля­да­чам роз­повіда­ють про жит­тя й здо­бут­ки відо­мих ук­раїнок - Марії Зань­ко­вець­кої, Ла­ри­си Ка­доч­ни­ко­вої, Люд­ми­ли Се­микіної та ба­га­ть­ох інших.

Цьо­го ж ра­зу на­го­да для пре­зен­тації ви­па­ла особ­ли­во свят­ко­ва, ад­же так ста­ло­ся, що го­ло­вний пер­со­наж фільму - на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни, відо­ма ак­т­ри­са те­а­т­ру й кіно Раїса Не­дашківська (1943 р.н.) - са­ме свят­ку­ва­ла свій день на­ро­д­жен­ня. Тож по­каз те­лефільму якось при­род­но й май­же ми­мо­волі пе­реріс у ка­мер­ний ак­торсь­кий бе­нефіс.

Раїса Не­дашківська - од­на з не­ба­га­ть­ох ак­торів «шістде­сят­ниць­ко­го» по­коління (в те­а­т­раль­но­му інсти­туті во­на на­вча­ла­ся на од­но­му курсі з Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком та Борисла­вом Брон­ду­ко­вим), хто й досі, по­над півсто­ліття після де­бю­ту, ду­же ак­тив­но за­анґажо­ва­ний у про­фесійне жит­тя. І хоч після Іллєнко­вої «Мо­лит­ви за ге­ть­ма­на Ма­зе­пу» (2002) ак­т­ри­са по­ки що не фігу­ру­ва­ла в яки­хось но­вих ре­зо­нанс­них кінофільмах, але чи не що­ро­ку з'яв­ля­ють­ся її ав­торські мо­но­ви­с­та­ви; ра­до бе­реть­ся во­на й до дра­ма­тич­но­го пе­ре­чи­ту­ван­ня літе­ра­тур­ної кла­си­ки (Та­рас Шев­чен­ко, Ле­ся Ук­раїнка, Федір Тют­чев та ін.); вже три­ва­лий час співпра­цює з ком­по­зи­то­ром Во­ло­ди­ми­ром Гу­бою, ство­рю­ю­чи му­зич­но-дра­ма­тичні но­ме­ри (шма­ток най­новішо­го з та­ких про­ектів - дра­ма­тич­ної версії «Сло­ва о пол­ку Іго­ревім» - гля­дачі змог­ли по­ба­чи­ти й по­чу­ти після пре­зен­тації фільму). Не менш ак­тив­но при­сут­ня во­на і в медійно­му про­сторі - зо­к­ре­ма, як од­не з «об­лич» МКФ «Зо­ло­тий ви­тязь», член журі роз­маїтих кон­курсів, фе­с­ти­валів то­що. Та, крім то­го, Раїса Не­даш­ківська, вже як осо­ба по­за про­фесійним жит­тям, завжди при­вер­тає до се­бе ува­гу. І спра­ва не ли­ше в жіноч­ності й упізна­ваній ек­с­т­ра­ва­гант­ності її по­ста­ви, що в пря­мо­му сенсі сло­ва при­тя­гує по­гля­ди (до речі, більшість ко­с­тюмів і ак­се­су­арів ак­т­ри­си - ав­тор­ст­ва її доб­рої знай­о­мої, ху­дож­ниці й ди­зай­не­ра Люд­ми­ли Се­микіної). Але не мен­шою мірою ідеть­ся і про її, за свідчен­ня­ми чис­лен­них друзів, уважність до лю­дей та особ­ли­ве вміння чу­ти Іншо­го. Тож, ма­буть, і цим не в ос­тан­ню чер­гу мож­на по­яс­ни­ти пе­ре­пов­не­ний зал на по­казі фільму й нескінчен­ну чер­гу тих, хто хотів привіта­ти ак­т­ри­су й вис­ло­ви­ти їй свою по­ша­ну й лю­бов.

На ек­рані

Вхо­д­жен­ням у ра­дянсь­кий кіне­ма­то­граф Раїса Не­дашківська за­вдя­чує Вікто­рові Івчен­ку - ре­жи­се­рові, яко­го во­на на­зи­ває своїм го­ло­вним Учи­те­лем. Ад­же са­ме він об­рав її, ще сімнад­ця­тилітню шко­ляр­ку, на той час ли­ше учас­ни­цю кількох твор­чих гуртків київсько­го Па­ла­цу піонерів, на роль Мав­ки в «Лісовій пісні» (1961). Об­рав із-поміж де­сятків про­фесійних ак­т­рис і сам за­про­по­ну­вав зігра­ти цю роль (ще й зму­ше­ний був пе­ре­ко­ну­ва­ти дівчи­ну, щоб во­на по­го­ди­ла­ся).

Тон­енька й чор­но­ко­са кра­су­ня з очи­ма, «на­че в сар­ни», ди­тин­но-чи­с­та й жіноч­но-зваб­ли­ва вод­но­час, - са­ме та­кий об­раз Мав­ки після цьо­го й став «ка­нонічним» для ба­га­ть­ох ре­жи­серів (на­сам­пе­ред те­а­т­раль­них). І са­ме та­ке амп­луа закріпи­ло­ся й за юною Раїсою Не­дашківською, що ба­чи­ла­ся ба­га­ть­ом гля­да­чам ма­ло не втілен­ням грець­кої ка­ло­ка­гатії - гар­монійної єдності етич­ної та ес­те­тич­ної до­с­ко­на­лості. До то­го ж, Не­дашківська належить до тих ак­т­рис, яких на­зи­ва­ють без­за­пе­реч­ни­ми кра­су­ня­ми. Розпізна­ти та­кий ти­паж не­важ­ко: іде­альні ри­си об­лич­чя, мо­дель­на фігу­ра, на­прав­ду магічний по­гляд,- бай­ду­же, го­ло­вна чи дру­го­ряд­на у них роль, во­ни за­пов­ню­ють увесь ек­ран­ний простір однією ли­ше своєю при­сутністю. Такі ак­т­ри­си лег­ко ста­ють обєктом обо­жню­ван­ня (в од­но­му не­дав­нь­о­му інтерв'ю Раїса Не­дашківська роз­повіда­ла, що однією з її «жертв» став і Олег Ян­ковсь­кий, який тільки че­рез де­сят­ки років на­ва­жив­ся зізна­ти­ся їй у своїй мо­ло­дечій при­ст­расті). Ни­ми за­хоп­лю­ють­ся ху­дож­ни­ки (ав­то­ром чи не найвідоміших - аж трьох - пор­т­ретів Не­дашківської є нині вже покійний ук­раїнський послідо­вник «не­о­се­цесії» Віктор За­рець­кий).

Та тре­ба за­ува­жи­ти, що в цьо­му ви­пад­ку зовнішності не до­ве­ло­ся ком­пен­су­ва­ти брак ак­торсь­ко­го та­лан­ту. Після ролі в «Лісовій пісні» на ак­т­ри­су по­си­па­ли­ся де­сят­ки про­по­зицій, а ще 1962 ро­ку на ек­ра­ни вий­ш­ли ро­ман­тичні «По­до­рож у квітень» Ва­ди­ма Дер­беньова та «Те­ле­фоністка» Га­са­на Сеїде­бейлі за її участі. Відо­мо, що Бо­рис Ліва­нов за­про­шу­вав її пра­цю­ва­ти у МХАТ і го­ту­вав для неї го­ловні ролі в ос­нов­них ви­с­та­вах - від че­ховсь­кої «Чай­ки» до шекспірівсько­го «Ко­ро­ля Ліра». Та з різних об­ста­вин Не­дашківська до Моск­ви не пе­реїха­ла, а за­ли­ши­ла­ся пра­цю­ва­ти в Києві, хоч на­далі й чи­ма­ло співпра­цю­ва­ла з російськи­ми ре­жи­се­ра­ми.

За до­каз її ак­торсь­кої універ­саль­ності мо­же пра­ви­ти хо­ча б роз­маїття ро­лей та амп­луа в кіно: від Мар­фи у фільмі-опері за М. Римсь­ким-Кор­са­ко­вим «Ца­ре­ва на­ре­че­на» (1965) до зваб­ли­вої та ко­рис­ли­вої се­к­ре­тар­ки-блон­дин­ки Ля­леч­ки Ва­рен­цо­вої в «Га­дюці» (1965) Вікто­ра Івчен­ка; від сільської ху­дож­ниці-са­мо­род­ка Ка­те­ри­ни Біло­кур (фільм «Буй­на» Вікто­ра Ва­си­лен­ка) до бідної єврей­ки з Бер­ди­че­ва, ба­га­тодітної ма­тері Марії (фільм «Комісар» Олек­сан­д­ра Ас­коль­до­ва 1967 ро­ку).

І, до речі, дві ос­танні з на­зва­них ро­лей мож­на вва­жа­ти справді зна­ко­ви­ми для ак­т­ри­си (як і пер­шу роль Мав­ки).

В дво­серійній стрічці В. Ва­си­лен­ка ще до­волі мо­ло­да і, як уже зга­ду­ва­ло­ся, вель­ми кра­си­ва ак­т­ри­са пе­ревтілюється в стар­шу сільську жінку, хи­мер­ну на­род­ну ху­дож­ни­цю, яка, не ма­ю­чи про­фесійної освіти, жод­ної підтрим­ки в своєму ото­ченні й, ба більше, ба­наль­них підруч­них ма­теріалів, ма­лю­ва­ла ней­мовірні на­тюр­мор­ти й квіткові ком­по­зиції, що зго­дом при­нес­ли їй міжна­род­не виз­нан­ня (на жаль, уже по­смерт­не).

Фільм же О. Ас­коль­до­ва, який по­над двад­цять років був за­бо­ро­не­ним і ди­вом уцілів від фізич­но­го зни­щен­ня (по­дей­ку­ють, що вря­ту­вав йо­го осо­би­с­то Сергій Ге­ра­си­мов, схо­вав­ши єди­ну копію у влас­но­му сейфі), на­ле­жить до тих рідкісних явищ ра­дянсь­ко­го кіне­ма­то­гра­фа, які сьо­годні мож­на ди­ви­ти­ся без будь-яких умов­них «призм» (так би мо­ви­ти, зі зниж­кою на заіде­о­логізо­ваність ча­су то­що). А Раїса Не­дашківська тут чу­до­во впи­са­ла­ся в зірко­вий ак­торсь­кий ан­самбль.

Влас­не, «Комісар» - цю май­же філо­софсь­ку прит­чу про людсь­ке по­ро­зуміння та універ­сальність го­ло­вних людсь­ких бід і ра­до­с­тей - зня­то за оповідан­ням Ва­си­ля Гросс­ма­на «В місті Бер­ди­чеві». Сю­жет до­вко­ла бідаць­кої ро­ди­ни єврея-бля­ха­ря Єфи­ма (Ро­лан Би­ков), яку «потісни­ли», підсе­лив­ши вагітну жінку-коміса­ра (Нон­на Мор­дю­ко­ва), по­сту­по­во пе­ре­хо­дить із рівня тра­диційних оповідок про єврейські ро­ди­ни (ти­пові анек­до­тичні пер­со­нажі: глу­ху­ва­та ма­ма, ліню­ху­ва­тий син із невісткою і ку­пою го­лих-бо­сих ку­че­ря­вих дітей, ко­ло­ритні афо­ри­с­тичні репліки то­що) до з'ясу­ван­ня ціло­го ря­ду ду­же склад­них про­блем. Про­блем пси­хо­логічних (як зна­хо­дять по­ро­зуміння й врешті ста­ють рідни­ми лю­ди з зовсім різних куль­тур, се­ре­до­вищ і, зре­ш­тою, з різни­ми си­с­те­ма­ми цінно­с­тей; як по­чу­вається вагітна жінка, що втра­ти­ла ко­ха­но­го й має на­ро­д­жу­ва­ти й ви­хо­ву­ва­ти ди­ти­ну без бать­ка; як, за­леж­но від об­ста­вин, відбу­вається інверсія суспільної ієрархії; як інстинкт ма­тері бо­реть­ся з «інстинк­том» ра­дянсь­ко­го коміса­ра - ви­ни­щу­ва­ча «шкідників» то­що). А та­кож про­блем істо­рич­них (і справді ду­же вже ан­ти­ра­дянсь­ким є па­фос фільму, бо якось ми­мо­волі ви­хо­дить, що всі «за­войов­ни­ки» - від більшо­виків до «білих і пет­люрівців», як ска­же Єфим,- на­справді нічим між со­бою не різнять­ся) і врешті національ­них (скажімо, ок­ремі єврейські ак­цен­ти фільму справ­ля­ють знач­но сильніше вра­жен­ня, ніж зу­мис­на ме­ло­дра­ма­тичність всесвітньо по­пу­ляр­но­го «Спи­с­­ку Шинд­ле­ра» Спілберґа).

Сце­на ж у підвалі, де всі во­ни хо­ва­ють­ся від при­хо­ду «но­вої вла­ди» й від пострілів, які чу­ють­ся десь зго­ри, діти по­чи­на­ють го­ло­сно пла­ка­ти, а Єфим за­спо­коює їх, за­во­дя­чи якийсь ве­се­лий єврейсь­кий та­нок (ви­хо­дить та­кий собі ри­ту­аль­ний dance macabre), десь пе­ре­гу­кується з гу­цульсь­ки­ми по­хо­валь­ни­ми ігри­ща­ми з прикінце­вих сцен «Тіней за­бу­тих предків». Що вже ка­за­ти про та­ла­но­ви­ту опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту Ва­лерія Ґінзбурґа, що місця­ми зму­шує при­га­да­ти де­які ка­д­ри До­вжен­ко­го «Ар­се­на­лу» (зо­к­ре­ма, за­вдя­ки ек­с­пресіоністич­ності людсь­ких по­став і ви­разів об­лич то­що), а ча­сом про­сто за­во­ро­жує своїми ве­ли­ки­ми пла­на­ми.

Не ви­пад­ко­во й відра­зу після по­нов­ної «по­яви» (1988) фільм відзна­чи­ли де­сят­ка­ми міжна­род­них на­го­род (у то­му числі, й берлінським «Срібним вед­ме­дем»). Раїса Не­дашківська ж от­ри­ма­ла від російської Кіно­а­ка­демії «Ніку-88» - на­го­ро­ду за роль дру­го­го пла­ну в цьо­му фільмі.

За­га­лом у кіно- й те­левізійно­му до­роб­ку Раїси Не­дашківської - близь­ко со­ро­ка ро­лей. А се­ред її відзнак - премія ім. С. Бон­дар­чу­ка за вне­сок у ми­с­тецтво на МКФ «Зо­ло­тий ви­тязь» (1998), ук­раїнський ор­ден кня­гині Оль­ги ІІІ сту­пе­ня (1998), зван­ня за­слу­же­ної ар­ти­ст­ки УРСР (1969), а зго­дом і на­род­ної ар­ти­ст­ки Ук­раїни (1993). Та­кож 1994 ро­ку ак­т­ри­са от­ри­ма­ла ґран-прі за най­кра­щу жіно­чу роль у фільмі «Го­лос тра­ви» (за Ва­лерієм Шев­чу­ком) на ак­торсь­ко­му фе­с­ти­валі «Сузір'я».

На сцені

Хоч на найвідомішу за­галь­но­со­юз­ну сце­ну ак­т­ри­са не по­тра­пи­ла, та від те­а­т­раль­ної кар'єри во­на аж ніяк не відмо­ви­ла­ся. Після інсти­ту­ту Не­дашківська пев­ний час гра­ла в Те­атрі кіно­ак­то­ра. За­хо­пив­шись творчістю Фе­деріко Ґарсії Лор­ки (яко­го обо­жнює і досі, й навіть цьо­го ра­зу на ве­чорі чи­та­ла йо­го вірш у су­про­воді іспансь­кої гіта­ри), во­на ще в мо­лоді ро­ки ство­ри­ла влас­ну мо­но­ви­с­та­ву «Кан­те хон­до», про яку, відо­мо, схваль­но відгу­ку­вав­ся Іван Ми­ко­лай­чук (хоч і не ли­ше він).

Три­над­цять років гра­ла Раїса Не­дашківська в Мо­лодіжно­му (нині - Мо­ло­до­му) те­атрі, де її улюб­ле­ною ста­ла роль у «Сіра­но де Бер­же­ра­ку» Вікто­ра Шу­ла­ко­ва - ре­жи­се­ра, про співпра­цю з яким ак­т­ри­са досі зга­дує з ве­ли­чез­ним теп­лом і вдячністю. З-поміж її відо­мих ро­лей у цей період є і роль у ви­с­таві «За дво­ма зай­ця­ми».

Ма­ю­чи особ­ли­вий підхід до ак­торсь­кої гри (як Не­дашківська зізнається, во­на вірить у вплив енер­ге­ти­ки ролі й са­мо­го тво­ру - бай­ду­же, фільму, ви­с­та­ви чи книж­ки - на жит­тя, і не ли­ше влас­не), во­на сво­го ча­су цілко­ви­то відмо­ви­ла­ся гра­ти в мо­раль­но важ­ких для неї ви­с­та­вах, як-от у «По­льоті над гніздом зо­зулі» за Ке­ном Кізі. Зго­дом же відійшла во­на й від Мо­лодіжно­го те­а­т­ру, на де­я­кий час пе­рей­шов­ши до «Те­а­т­ру під зо­ря­ним не­бом» у київсько­му пла­не­тарії. Та врешті ак­т­ри­са об­ра­ла мож­ли­вість «вільної» гри «не за про­пи­с­кою». Так і ста­ло­ся, що свої чис­ленні мо­но­ви­с­та­ви та му­зич­но-дра­ма­тичні по­ста­нов­ки Раїса Не­дашківська пре­зен­тує на різних сце­нах (і не тільки Києва). Се­ред них - і мо­но­ви­с­та­ва «Лісо­ва піс­ня», по­став­ле­на п'ять років то­му з на­го­ди 135-річчя Лесі Ук­раїнки на сцені Київсько­го ака­демічно­го те­а­т­ру опе­ри і ба­ле­ту для дітей та юнацтва; і літе­ра­тур­но-му­зич­на ком­по­зиція за тво­ра­ми Шев­чен­ка «Не пи­тай­те свою до­лю» ре­жи­се­ра Оле­га Раєнка; й «Ан­гел мой, ты ви­дишь ме­ня?» (за Ф. Тют­че­вим), му­зи­ку до якої на­пи­сав Во­ло­ди­мир Гу­ба; й ба­га­то-ба­га­то інших.

Нині Раїса Не­дашківська, як і раніше, спов­не­на планів та амбіцій, пра­цює над но­ви­ми ро­ля­ми й го­то­ва до ро­бо­ти над іще їй не відо­ми­ми за­ду­ма­ми. Аби ли­ше бу­ли цікаві. І, мож­ли­во, за якісь років де­сять з'явить­ся на­го­да зніма­ти ще один до­ку­мен­таль­ний фільм про її нові здо­бут­ки.