Кож­ний ук­раїнський підра­дянсь­кий фільм, а особ­ли­во сталінської до­би, – іде­о­логічний про­дукт то­го ча­су. Ба більше, кож­ний той фільм за своїм кон­крет­ним по­хо­д­жен­ням і про­хо­д­жен­ням мав кон­крет­но ж і чітко «за­мов­ний» ха­рак­тер – у відповідності з тією чи тією кон’юнк­ту­рою аб­со­лют­но панівної тоді іде­о­логії, кон’юнк­ту­рою біжу­чої бю­ро­кра­тич­но-адміністра­тив­ної си­ту­ації. Кіне­ма­то­графісти ма­ли за обов’язок ли­ше ви­ко­ну­ва­ти те чи те відповідне «за­мов­лен­ня». І ли­ше як особ­ли­вий ес­те­тич­ний за­ли­шок до­вко­ла тієї кон’юнк­ту­ри міг по­ста­ти якийсь індивіду­аль­ний ху­дожній мінімум… Ніби па­родійний відгомін слав­нозвісно­го вис­ло­ву ком­по­зи­то­ра Глінки: му­зи­ку, мов­ляв, ство­рює на­род, а ми ли­ше аран­жуємо її! Всю, ме­та­фо­рич­но ка­жу­чи, «аку­с­ти­ку» то­го­час­но­го кіно ство­рю­ва­ла то­го­час­на вла­да, а кіно­гля­дачі ли­шень слух­ня­но «аран­жу­ва­ли» її у всіх скла­до­вих то­го чи іншо­го фільму.

Отож, історія то­талітар­но­го кіно – це чи не на­сам­пе­ред історія тих чи тих іде­о­логічно-бю­ро­кра­тич­них йо­му за­мов­лень.

Отож, київський фільм «Ма­кар Не­чай». Фільм ви­роб­ництва 1940 ро­ку. Ро­ку, що йо­го наш зем­ляк Ерен­бург тоді ж у відчаї на­звав (звісно, в ду­же при­ватній, ду­же «конспіра­тивній» роз­мові – з на­шою ж зем­ляч­кою Ах­ма­то­вою) фа­таль­ним ро­ком Євро­пи, ос­та­точ­ни­ми її «при­смер­ка­ми». Рік під зна­ком но­во­го всесвітньо­го воєнно­го апо­каліпси­су, рік–зеніт ра­дянсь­ко-німець­ко­го «пак­ту». І вза­галі всьо­го то­го, що із всьо­го цьо­го вип­ли­ва­ло…

Зро­зуміло, що в тій київській кар­тині пітерсь­ко­го ре­жи­се­ра-га­с­т­ро­ле­ра Шмідтго­фа не­ма ані на­тя­ку на ту ес­ха­то­логію-1940. Йдеть­ся в ній про інше: ніби­то про один це­хо­во-фа­хо­вий «герць» двох ан­ти­ге­роїв у ній – прак­ти­ка-се­лекціоне­ра з Ук­раїни Ма­ка­ра Опа­на­со­ви­ча Не­чая (Віктор До­б­ро­вольсь­кий) і мос­ковсь­ко­го се­лекціоне­ра-те­о­ре­ти­ка, зна­но­го у всьо­му світі біоло­га Олексія Пла­то­но­ви­ча Ада­мо­ва (Ва­силь Зай­чи­ков).

Герць, який після чис­лен­них колізій різно­го ро­ду, різно­го ро­ду інци­дентів та не­по­ро­зумінь за­вер­шується – са­ме по­ро­зумінням. Чи не ідилічним. Бла­го­род­ним ком­промісом поміж про­стим, ще до­волі мо­ло­дим ук­раїнським кол­госпним аг­ро­но­мом-ек­с­пе­ри­мен­та­то­ром, ко­т­рий, по­при свою про­сто­ту, наділе­ний ди­во­виж­ною інтуїцією, – і ви­со­ко­го кла­су мос­ковсь­ким гро­с­май­ст­ром у своїй ца­рині.

І рап­том, уже те­пер, гля­дач то­го «фа­хо­во­го» поєдин­ку в ре­жимі «подвійної ек­с­по­зиції» ба­чить: пе­ред на­ми на ек­рані ад­же оче­вид­ний кіне­ма­то­графічний па­ра­фраз то­го­час­но­го про­ти­сто­ян­ня май­бут­нь­о­го «на­род­но­го ака­деміка» Тро­хи­ма Де­ни­со­ви­ча Ли­сен­ка і влас­не ака­деміка – Ми­ко­ли Іва­но­ви­ча Ва­ви­ло­ва! Відповідні про­то­ти­пи про­гля­да­ють у кар­тині більш аніж про­зо­ро.

Ха­рак­те­ро­логічно. Пси­хо­логічно-по­ведінко­во. Су­то біог­рафічно. Та навіть ан­т­ро­понімічно у своїх ек­ран­них іме­нах-псев­донімах. Від «Ва­ви­ло­ва» до «Ада­мо­ва» ад­же всьо­го ли­ше кілька «ме­со­по­тамсь­ких» кроків…

Фільм «Ма­кар Не­чай» з ди­во­виж­ною послідовністю і своєрідною сю­жет­но-подієвою «точністю» відтво­рює си­ту­ацію у ра­дянській біологічній на­уці се­ре­ди­ни 1930-х років (дія йо­го відбу­вається десь 1936-го, як це засвідчує там миттєво відтво­ре­на кіно­ка­ме­рою об­кла­дин­ка ча­со­пи­су «Со­вет­ская бо­та­ни­ка», де Ма­кар Не­чай над­ру­ку­вав свою стат­тю про­ти край­нощів на­уки ге­не­ти­ки…). Фільм відо­б­ра­жає і без­по­се­редні дис­кусії поміж го­ло­вни­ми ге­ро­я­ми, і до­вко­лишній людсь­кий су­провід тих дис­кусій; і те, як по­сту­по­во вірту­оз ге­не­ти­ки, сто­лич­ний про­фе­сор Ада­мов, під ва­гою не­за­пе­реч­них ар­гу­ментів сво­го пе­ри­ферійно­го опо­нен­та, здає йо­му по­зицію за по­зицією. Спо­чат­ку дра­ту­ю­чись, навіть гніва­ю­чись, але по то­му – вже з по­вним ро­зумінням то­го, що кол­госпно-ук­раїнський са­мо­ро­док та­ки має рацію.

Уся подієвість у фільмі чи не до­ку­мен­таль­но ре­зо­нує ре­аліями біо-графій двох про­та­гоністів ра­дянсь­кої «біологічної» дра­ми то­го ча­су. У кар­тині йдеть­ся то про зна­чен­ня «зовнішньо­го» чин­ни­ка у рос­лин­но­му роз­вит­ку, чин­ни­ка, аж гіпер­т­ро­фо­ва­но­го Т. Д. Ли­сен­ком, то про йо­го ж та­ки «че­кан­ку» ба­вов­ни­ку (за­про­по­но­ва­ний ним но­вий аг­ро­технічний засіб), то про «за­кон го­мо­логічних рядів у спад­ко­вості» то­го роз­вит­ку, ви­яв­ле­ний М. І. Ва­ви­ло­вим, та про спеціальні ек­с­по­зиції, що ма­ли по­твер­ди­ти той за­кон (ад­же Ми­ко­ла Ва­ви­лов із ме­тою то­го по­твер­д­жен­ня об’їздив чи не весь світ). Сло­вом, кар­ти­на та – злег­ка за­ма­с­ко­ва­на псев­доніма­ми ек­ранізація зга­да­но­го про­ти­сто­ян­ня на­шо­го зем­ля­ка-са­мо­ука і йо­го ба­га­торічно­го опо­нен­та.

Зро­зуміло, щоб тро­хи роз­ва­жи­ти гля­да­ча, на ек­рані з’яв­ля­ють­ся – то май­же кон­церт­ний но­мер (Ма­кар Не­чай пре­гар­но і дов­го тан­цює «ко­зач­ка» пе­ред аж вра­же­ни­ми ук­раїнським тем­пе­ра­мен­том іно­зем­ни­ми гос­тя­ми міжна­род­ної кон­фе­ренції), то пре­гарні ж дівча­та до­вко­ла го­ло­вних ге­роїв (Ма­ка­ро­ва аси­с­тент­ка і по­дру­га – Ва­лен­ти­на Іва­но­ва, аси­с­тент­ка-аспірант­ка про­фе­со­ра Ада­мо­ва – Ніна Алісо­ва: дві за­галь­но­виз­нані кра­суні то­го­час­но­го ра­дянсь­ко­го кіно). Але як­що Ма­ка­ра Не­чая ото­чу­ють прості і са­мовіддані друзі, то Ада­мо­ва – пер­со­нажі сумнівної мо­ралі і та­кої ж на­уко­вої ре­пу­тації. Один – чи не зрад­ник, не особ­ли­во при­хо­ва­ний «во­рог на­ро­ду», дру­гий – дур­ну­ва­тий фа­на­тик зга­да­них край­нощів.

Але по­спе­ре­чав­шись, ге­рої, всу­пе­реч інтри­га­нам, ор­то­док­саль­ним ге­не­ти­кам, на­решті по­ми­ри­ли­ся. Під кремлівською зіркою, яка з’яв­ляється в ос­тан­нь­о­му кадрі, під аком­па­не­мент сла­во­слов’я про­фе­со­ра Ада­мо­ва вож­деві.

Що про ньо­го не ми­мохіть зга­ду­ва­ло­ся ще пе­ред тим, в епізоді на збо­рах провідних фахівців Со­ю­зу: то­ва­риш Сталін про­по­нує нам, у по­шу­ках істи­ни, спе­ре­ча­ти­ся!

Оце, на­пев­не, і є ключ до са­мо­го фак­ту по­яви цьо­го фільму. Зро­зуміло, що по­леміка Ли­сен­ка–Ва­ви­ло­ва ма­ла не ли­ше ака­демічний ха­рак­тер. Йшло­ся про са­му аг­рар­ну стра­тегію над­країни. Від тієї по­леміки, зре­ш­тою, за­ле­жа­ло, як ту країну на­го­ду­ва­ти і одяг­ти. Вождь у своєму кремлівсько­му Ельсінорі сво­го ро­ду Гам­ле­том ре­флек­су­вав: бу­ти чи не бу­ти тій чи тій про­по­но­ваній йо­му аг­рарній стра­тегії.

Якоїсь хви­ли­ни він схи­ляв­ся до ком­промісу поміж дво­ма гіпер­про­по­зиціями – і в Києві чи не бли­с­ка­вич­но ство­ри­ли фільм у на­прямі цьо­го ком­промісу. Чу­до­ва опе­ра­торсь­ка ро­бо­та Олексія Мішуріна, до­б­ра му­зи­ка Юлія Мей­ту­са, пісня на сло­ва Андрія Ма­лиш­ка, яка, схо­же, ли­ше за по­даль­ших воєнних об­ста­вин, не встиг­ла ста­ти «хітом».

…Але не той був той світ, щоб у ньо­му справді ма­ли б місце ті чи ті ком­проміси.

…Че­рез півро­ку після по­яви фільму, у Львові, до ака­деміка Ми­ко­ли Ва­ви­ло­ва, який там пе­ре­бу­вав у відря­д­женні, підійшли два мо­ло­ди­ки в об­ря­до­во-од­на­ко­вих пла­щах. Че­рез два ро­ки ака­демік по­ми­рає – від го­ло­ду – у са­ра­товській пе­ре­сильній тюрмі. По­ми­рає після без­чис­лен­них до­питів слідчо­го НКВС – дур­ну­ва­то­го лей­те­нан­та Хор­ва­та («Ти ака­демік? Ні, ти не ака­демік. Ти – ку­па лай­на». Це із про­то­колів тих до­питів).

Де­ся­тиріччя по то­му. До­б­родій Пре­зент – пра­ва ру­ка Ли­сен­ка, – за­снув­ши на якійсь кон­фе­ренції, уві сні, на всю ака­демічну за­лу: «Нет, это не мы уби­ли ака­де­ми­ка Ва­ви­ло­ва!!!».

Уби­ли во­ни. Всі ра­зом. Вся си­с­те­ма. Від «ко­ри­фея ра­дянсь­кої каз­ки», як за­зви­чай іме­ну­ва­ли тоді Сталіна в ака­демії на­ук, до то­го «на­род­но­го ака­деміка».

А фільм той – наївна кіне­ма­то­графічна віха на шля­ху вер­хов­ної кремлівської ре­флексії: вби­ти чи не вби­ти. Вирішив – уби­ти. Кінець фільму.

А все інше – про­дов­жу­ва­ло­ся. Аж до слав­нозвісної сесії «ВАСХ­НИЛ»-1948, на якій на­решті відбу­ла­ся «гро­ма­дянсь­ка стра­та» ра­дянсь­кої ге­не­ти­ки, по­вний її роз­г­ром. І по­вне тор­же­ст­во «на­род­но­го ака­деміка».

І – до­вко­ла са­мих ге­роїв. Ак­тор Ва­силь Зай­чи­ков ледь ус­тиг зігра­ти у то­му фільмі, як був ре­пре­со­ва­ний і стра­че­ний ве­ли­кий йо­го на­вчи­тель – Все­во­лод Мейєрхольд.

А про­то­тип дру­жи­ни «на­род­но­го» ака­деміка, у фільмі – чарівна на­ша зем­ляч­ка, «франківка», Ва­лен­ти­на Се­менівна Іва­шо­ва? Сер­деш­на, за­ли­ши­ла­ся під час війни на оку­по­ваній те­ри­торії, бу­ла де­пор­то­ва­на на Захід, у Німеч­чи­ну. Прий­ш­ли ту­ди «виз­во­ли­телі». Во­на від них, зро­зуміло, втіка­ла. За нею гнав­ся, (за вла­сним виз­нан­ням, за до­ру­чен­ням СМЕР­Шу) май­бутній ви­ко­ну­ю­чий обов’яз­ки кла­си­ка ук­раїнської ра­дянсь­кої літе­ра­ту­ри, з пісто­ле­том у ру­ках. На до­розі – стру­мок. Жінка пе­ре­плиг­ну­ла ру­чай – і втек­ла. А май­бутній кла­сик, за вла­сним виз­нан­ням, не за­хотів псу­ва­ти у воді свої че­ре­ви­ки.

«Історія – кош­мар, від яко­го я хо­чу про­ки­ну­ти­ся» (Дж. Джойс. «Улліс»).

«Ма­кар Не­чай» – то ли­ше за­бу­тий нині кіне­ма­то­графічний се­анс-кадр то­го кош­ма­ру.