Ко­медія, вва­жа­ли німецькі ро­ман­ти­ки,- це ніби інверсія тра­гедії, особ­ли­ва, за своїм ха­рак­те­ром, її ху­дож­ня по­се­с­т­ра. У ве­ли­ко­му ху­дож­нь­о­му часі во­ни сто­ять десь по­руч.

Сміх - пер­шо­ма­терія ко­медії, стихія, яка має вод­но­час чітку мор­фо­логію і особ­ли­ву свою історію в зга­да­но­му часі.

Ми­хай­ло Бахтін у своїй геніальній книзі про сміх Фран­суа Раб­ле цілком по­го­д­жується з про­по­зицією-ідеєю Олек­сан­д­ра Гер­це­на про те, що не зай­ве бу­ло б «на­пи­са­ти історію сміху». Ту свою «історію сміху» Бахтін на­пи­сав у 1930-му, у ку­с­та­найсь­ко­му своєму за­сланні, себ­то в епо­ху, яку він пізніше, у при­ватній роз­мові, сха­рак­те­ри­зу­вав: все бу­ло, ніби пе­ред апо­каліпси­сом...

Отож, ра­дянсь­кий апо­каліпсис 1930-х. Ней­мовірні ге­ка­том­би: ста­ти­с­ти­ка і досі не в змозі зібра­ти, у це­хо­вих її термінах, «ве­ликі чис­ла» тих ге­ка­томб.

Із ди­во­виж­ною послідовністю після кож­но­го те­ро­ри­с­тич­но­го гіпер­спаз­му в суспільстві, за­блу­ка­ло­му на мо­то­ро­шних своїх то­талітар­них манівцях, аж ри­ту­аль­но-об­ря­до­во з'яв­ляється та чи та ра­дянсь­ка кіно­ко­медія. Незрід­ка з ду­же ви­раз­ним ук­раїнським ак­цен­том.

1934-й. Рівно че­рез рік, от­же, після ук­раїнської се­лянсь­кої ге­ка­том­би, на чор­но­морсь­ких око­ли­цях її влас­не ук­раїнської і ку­бансь­кої ге­о­графії з'яв­ля­ють­ся «Ве­се­лые ре­бя­та» Гри­горія Алєксан­д­ро­ва-Мор­мо­нен­ка. Пер­ший кіно­ви­бух то­го­час­но­го ра­дянсь­ко­го кіносміху. Зня­тий са­ме там, де за ви­му­ше­ним виз­нан­ням то­го­час­ної «Боль­шой со­вет­ской эн­цик­ло­пе­дии» (т. 30-й, підпи­са­ний до дру­ку в липні 1936-го): мав місце «особ­ли­во силь­ний кур­кульсь­кий са­бо­таж - на Ку­бані в 1932-1933»). Те­пер уже не тре­ба по­яс­ню­ва­ти-де­ко­ду­ва­ти цей страш­ний ев­фемізм епо­хи... Одеські, київські ак­то­ри, мос­ковсь­ка кіно­де­бю­тант­ка Лю­бов Ор­ло­ва сміють­ся, сміють­ся у цьо­му фільмі: жод­но­го ка­д­ру без посмішки. За кор­до­ном, де кар­ти­на ма­ла ша­ле­ний успіх, во­на вза­галі йде під на­звою «Моск­ва сміється».

А Моск­ва сміється і далі. 1936-й. Щой­но відбу­шу­вав-відбур­хав кількамільйон­ний так зва­ний «кіровсь­кий потік». Оке­ан крові, сліз, нервів, стресів - після за­гад­ко­во­го вбив­ст­ва пітерсь­ко­го сталінсько­го те­т­рар­ха. І в грудні то­го 1936-го прем'єра фільму «Цирк» то­го са­мо­го ре­жи­се­ра. І сміху там зно­ву - без кінця... Себ­то до са­мо­го щас­ли­во­го кінця фільму.

1937-й. Іван Пир'єв, ко­лись що­най­ви­що­го кла­су «ру­дий» кло­ун з те­а­т­раль­но­го напівцир­ко­во­го де­бю­ту Ей­зен­штей­на, де­бю­тує відтак як ук­раїнський кіно­ре­жи­сер. Пер­ша ча­с­ти­на йо­го кіно­т­ри­логії - про щас­ли­ве ук­раїнсько-кол­госпне жит­тя. «Ба­га­та на­ре­че­на». Смішно, ду­же смішно.

Сце­нарії пер­ших двох ча­с­тин кіно­т­ри­логії на­пи­сані Ар­кадієм До­б­ро­вольсь­ким десь 1936-го ро­ку. От­же, біля свіжих мо­гил не­дав­ньої відо­мої ге­ка­том­би.

1938-й. «Вол­га-Вол­га». Ре­жи­сер Алєксан­д­ров-Мор­мо­нен­ко (після вже но­во­го мо­ря крові і сліз) знімає фільм про ве­ли­ку російську ріку і її при­то­ки. І про ве­се­ле там жит­тя: на них і до­вко­ла них. Улюб­ле­на кар­ти­на і то­ва­ри­ша Сталіна, і всьо­го йо­го на­ро­ду.

1939-й. Іван Олек­сан­д­ро­вич Пир'єв за­вер­шує вже дру­гу ча­с­ти­ну своєї ук­раїнської кіно­т­ри­логії. «Трак­то­ри­с­ти». Кіноз­на­вець Юрій Ха­нютін, співав­тор сце­нарію «Зви­чай­но­го фа­шиз­му», на­пи­сав у не­кро­лозі ре­жи­се­ра, що той ре­жи­сер ство­рив особ­ли­вий кіне­ма­то­графічний ди­восвіт, де щас­ливі кол­госпни­ки співа­ють і тан­цю­ють, а в ан­т­рак­тах б'ють світові ре­кор­ди аг­рар­но­го ха­рак­те­ру. Са­ме так.

1940-й. «Свет­лый путь». Ре­жи­сер - той са­мий не­втом­ний Алєксан­д­ров-Мор­мо­нен­ко - зби­рав­ся на­зва­ти свою кар­ти­ну щось на зра­зок «Но­ва По­пе­люш­ка», але го­ло­вний кіно­о­гля­дач країни Сталін за­про­по­ну­вав іншу, на­ве­де­ну тут на­зву. Отож, світлий наш шлях 1930-их у су­про­воді то­го май­стер­но­го му­зич­но-кон­церт­но­го жа­н­ро­во­го ше­с­ти­гран­ни­ка. Що йо­го учас­ни­ки всіх цехів і штибів - ре­жи­се­ри, сце­на­ри­с­ти, ак­то­ри, опе­ра­то­ри, ху­дож­ни­ки та ін., ви­тво­рю­ю­чи ту «сек­с­то­логію» (?) чи як її, вповні, по вінця сьорб­ну­ли то­го, чим уго­ща­ють «пе­ред апо­каліпси­сом». Пе­кель­не йо­го ва­ри­во.

Од­но­го - і най­та­ла­но­витішо­го - зі сце­на­ристів «Ве­се­лых ре­бят» Ми­ко­лу Ерд­ма­на за­аре­ш­ту­ва­ли про­сто на знімаль­но­му май­дан­чи­ку. І - на Єнісей. Опе­ра­то­ра Во­ло­ди­ми­ра Нільсе­на за­аре­ш­тову­ва­ли ще раніше. А пер­ший чо­ловік Ор­ло­вої, скром­ний ра­дянсь­кий служ­бо­вець, дав­но вже не ви­хо­дить із тюр­ми.

Та­нок смерті до­вко­ла «Цир­ку». Зга­да­ний Нільсен уже при­ре­че­ний. «Як німець». При­ре­че­ний і Со­ло­мон Міхо­елс, ко­т­рий співає там зі своєю по­дру­гою єврейсь­ку ко­ли­с­ко­ву не­гре­няті. Зро­зуміло. Як єврей. Дістається і ра­дянсь­ким «не­грам», емігран­там із США.

Смерть без­за­с­те­реж­но аси­с­тує і до­воєнній пир'євській ди­логії. Сте­па­на Ша­гай­ду розстрілю­ють. Сце­на­ри­с­та Ар­кадія До­б­ро­вольсь­ко­го ви­лу­ча­ють не ли­ше з титрів, а й із гро­ма­дянсь­ко­го жит­тя вза­галі (20 років Ко­ли­ми і до­вко­ла неї). Ве­селі хлопці в «Трак­то­ри­с­тах» співа­ють «Роз­пря­гай­те, хлопці, коні...». Український хоровий диригент, керівник капели бандуристів Дми­т­ро Ба­лаць­кий, який ту пісню на­пи­сав, дав­но вже в «ка­зах­стансь­ких» та­бо­рах. Йо­го дру­жи­на го­во­ри­ла ав­то­рові цих рядків: «А мені ска­за­ли, що чо­ловіка мо­го розстріля­ли». Хва­ла Бо­гові, ви­жив. Бо­ри­са ж Андрєєва за­су­ди­ли до смерт­ної ка­ри че­рез розстріл пізніше, 1942-го (підняв ру­ку на ге­не­ра­ла держ­без­пе­ки). Хва­ла Бо­гові, теж ви­жив.

Ав­то­ри му­зи­ки до фільму, бра­ти По­кра­си - пи­томі ки­я­ни. Стар­ший їхній брат, ав­тор слав­нозвісної мар­шо­вої «От тай­ги до бри­тан­ских мо­рей Крас­ная ар­мия всех силь­ней» по­ми­рає то­го ро­ку, ко­ли вий­ш­ли «Трак­то­ри­с­ти». Але, хва­ла Бо­гові, не на Ко­лимі, а в Нью-Йор­ку, на еміграції.

Го­ло­вну ге­роїню «Трак­то­ристів» сце­на­ри­с­ти, во­че­видь, на­зва­ли на честь на­шо­го сла­вет­но­го по­ета - Мар'яна Ба­жан. Се­с­т­ра слав­нозвісно­го по­ета - ав­то­рові цих рядків: «Са­ме в рік по­яви кар­ти­ни в йо­го квар­тирі ра­но-вранці про­лу­нав те­ле­фон­ний дзвінок. Ми­ко­ла Пла­то­но­вич бе­ре слу­хав­ку - і біліє як стіна. Кла­де слу­хав­ку. Ма­ти си­нові: «Ми­ко­ло, ор­дер?» Син ма­тері: «Ор­ден» (Сталін ніби­то був у за­хоп­ленні від «Трак­то­ристів»).

Як ро­зуміти цей кіно­ко­медійний се­анс 1930-х? Оче­вид­но, що, ре­цен­зу­ю­чи йо­го, на­ле­жить ди­фе­ренціюва­ти стра­тегію «про­дю­серів» то­го кіно - і по­ведінку стоп'ят­де­ся­тимільйон­ної ау­ди­торії то­го кіно­се­ан­су.

Зро­зуміло, зви­чай­но, що ті фільми - пря­ме бю­ро­кра­тич­не похідне від за­мов­лен­ня кремлівсько­го агітпро­пу. Так. Не­ви­пад­ко­во аб­со­лют­ний тоді роз­по­ряд­ник ра­дянсь­ко­го кіно Шум'яць­кий у роз­мові з «без­робітним» на той час Ей­зен­штей­ном ка­те­го­рич­но: «До­по­можіть Алєксан­д­ро­ву ви­вез­ти Ве­се­лых ре­бят». Ей­зен­штейн ка­же: «Я не слу­жу в асенізаційно­му обозі».

«Цирк» же за своєю гіпе­роп­тимістич­ною се­ман­ти­кою мав до­пов­ни­ти ат­мо­сфе­ру ка­зен­но­го оп­тимізму, ство­ре­ну на­пе­ре­додні прий­нят­тя - «най­де­мо­кра­тичнішої із будь-ко­ли ство­ре­них люд­ст­вом» - «бу­харінської» кон­сти­туції. Ко­т­ра відра­зу, ра­зом з ка­та­ст­ро­фою її ав­то­ра, ста­ла «ста­лінською»...

Ук­раїнсько-кол­госпна ж ди­логія Пир'єва ма­ла у своїх ве­се­ло­щах при­тлу­ми­ти національ­ну і за­галь­но­людсь­ку память про ук­раїнську ка­та­ст­ро­фу-1933. «Свет­лый путь» - то до краю, до дав­нь­о­го сю­же­ту Сандрільйо­ни-По­пе­люш­ки, іде­алізо­ва­ний ме­та­мор­фоз міща­ноч­ки-се­ля­ноч­ки у зраз­ко­ву про­ле­тар­ку. Зі зро­зумілим про­пу­с­ком усь­о­го ре­аль­но­го дра­ма­тиз­му, всієї тра­гедійності цьо­го пе­ре­тво­рен­ня (як­раз на­пе­ре­додні по­яви то­го фільму відбу­ло­ся фак­тич­не покріпа­чен­ня робітни­чо­го кла­су, відтак адмі­ністра­тив­но-бю­ро­кра­тич­но без­просвітно прикріпле­но­го до місця ро­бо­ти!).

Все так. Але ж півто­ра­с­та мільйонів кіно­гля­дачів пе­ре­бу­ва­ли у зовсім іншо­му вимірі своєї кіно­ре­цепції. Аніскільки не за­мис­лю­ю­чись над співвідно­шен­ням над­ве­се­лої «се­ман­ти­ки» тих фільмів і ре­аль­но­го пер­шозмісту ре­аль­ної, аж тор­ту­ро­ва­ної, дійсності, во­ни сміяли­ся на то­му кіно­се­ансі - і тим пси­хо­логічно ря­ту­ва­ли­ся. Ре­к­ре­ація в умо­вах ре­акції. Аб­со­лют­ної.

Звідси аб­со­лют­на ж ре­пу­тація тієї «сек­с­то­логії» у ма­совій ра­дянській свідо­мості, ре­пу­тація, яка інерційно збе­ре­гла­ся і в такій же свідо­мості по­ст­ра­дянській. Ре­пу­тація, яку не змог­ли по­руй­ну­ва­ти ні «відли­гові» ре­фор­ма­то­ри (Хру­щов фільми Мар­ле­на Хуцієва ла­яв, але ж фільми Пирєва про­сто-та­ки не­на­видів), ані «пе­ре­бу­довні» лібе­ра­ли-кіно­ко­мен­та­то­ри.

Си­ту­а­тив­но - пе­ред на­ми сю­жет, от­же чи не ан­т­ро­по­логічний. Поєднан­ня жа­ху і смішно­го. Те, що про­сту­пає з безлічі відповідних син­тез у безлічі ри­ту­алів, на­гро­ма­д­же­них об­ря­довістю ще пер­шо­люд­ст­ва. Те, що по то­му ес­те­тич­но-ху­дож­ньо най­сильніше най­пе­ре­кон­ливіше офо­р­­­мив у світовій літе­ра­турі ве­ли­кий ук­раїнець Ми­ко­ла Го­голь. Який, се­ред іншо­го, ніби пе­ред­чу­вав те про­ти­поєднан­ня. «Співвітчиз­ни­ки, страш­но»,- пи­сав він не­за­дов­го до смерті

Страш­но - і справді смішно.

Що ж. У світовій історії бу­ва­ють го­ди­ни, ко­ли має місце по­вна «де­мобілізація» люд­ст­ва пе­ред об­лич­чям Зла, але ра­зом з тим за­ли­шається - бо­дай по­ча­с­ти - ро­до­ва си­ла сміху.

І от в історії кіно- теж.