Та­ра­са Шев­чен­ка вже всі звик­ли сприй­ма­ти як зна­ко­ву по­стать для ук­раїнської куль­ту­ри, як ви­раз­ни­ка «ду­ху» ук­раїнсько­го на­ро­ду, як пев­ну ем­б­ле­му Ук­раїни. Йо­го фігу­ра настільки впи­са­на в офіційне, куль­тур­не та по­всяк­ден­не жит­тя кож­но­го ук­раїнця, що, зда­ва­ло­ся б, без неї це вже бу­ли б інші ук­раїнська куль­ту­ра та жит­тя. Мож­на пе­ре­фразува­ти відо­ме: як­би Шев­чен­ка не бу­ло, йо­го до­ве­ло­ся б ви­га­да­ти. Ціка­во, чиї іме­на тоді но­си­ли б універ­си­те­ти, те­а­т­ри, премії, площі і т.д.? Чию б тво­р­чість у школі вив­ча­ли б? Біля чиїх пам’ят­ників про­во­ди­ли б най­важ­ливіші уро­чисті події? Та­ку по­всюд­ну і постійну при­сутність по­статі Та­ра­са Шев­чен­ка навіть важ­ко ок­рес­ли­ти сло­вом «сла­ва», це якийсь інший вимір виз­нан­ня.

Од­нак са­ме це сло­во фігу­рує у назві чет­вер­тої ча­с­ти­ни те­т­ра­логії Бог­да­на Стель­ма­ха про Та­ра­са Шев­чен­ка, яку по­ста­вив Сергій Про­скур­ня на сцені Чер­кась­ко­го те­а­т­ру ім. Т. Шев­чен­ка до 150-річчя з дня смерті по­ета. Ви­с­та­ва «Та­рас: Сла­ва», де по­дається період за­слан­ня, звільнен­ня та ос­танніх років жит­тя Шев­чен­ка, є ча­с­ти­ною мас­штаб­но­го про­ек­ту. До 2014 ро­ку пла­ну­ють­ся ще три ви­с­та­ви за інши­ми ча­с­ти­на­ми по­еми Стель­ма­ха, щоб зре­ш­тою до 200-річчя з дня на­ро­д­жен­ня Шев­чен­ка відтво­ри­ти на сцені йо­го біог­рафію у формі ше­с­ти­го­дин­но­го епо­су.

До та­ко­го про­ек­ту йо­го творці та ор­ганіза­то­ри ви­да­ють­ся до­сить підго­тов­ле­ни­ми. По-пер­ше, сце­ну та ко­лек­тив Чер­кась­ко­го те­а­т­ру вже не­од­но­ра­зо­во бу­ло за­лу­че­но до ціка­вих ек­с­пе­ри­ментів: вар­то тільки зга­да­ти Шев­чен­кі­в «Ве­ли­кий льох» Олек­сан­д­ра Дзе­ку­на, ви­с­та­ви Андрія Жол­да­ка чи Дми­т­ра Бо­го­ма­зо­ва. По-дру­ге, Сергій Про­скур­ня вже мав досвід по­ста­нов­ки по­еми Бог­да­на Стель­ма­ха: у Львові на сцені Пер­шо­го ук­раїнсько­го те­а­т­ру для дітей та юнацтва він по­ста­вив перші дві ча­с­ти­ни те­т­ра­логії – про ди­тин­ст­во та юність Та­ра­са. І на­решті, ви­ко­на­вець го­ло­вної ролі ви­с­та­ви «Та­рас: Сла­ва» – ак­тор те­а­т­ру ім. І. Фран­ка Пе­т­ро Пан­чук, яко­му по­стать Шев­чен­ка є ду­же близь­кою, – вже ви­ко­ну­вав цю роль у «Бо­же­ст­венній са­мот­ності» ре­жи­се­ра Олек­сан­д­ра Біло­зу­ба (за п’єсою «Ок­са­на» Олек­сан­д­ра Де­ни­сен­ка).

Так, 9 бе­рез­ня після мен­ше двох місяців ро­бо­ти та два­над­ця­ти ре­пе­тиційних днів публіці показали пер­шу за­ма­ль­ов­ку про­ек­ту. Ме­та­фо­ра ескізу, яку об­ра­ли ре­жи­сер і ху­дож­ни­ки Сергій (ху­дож­ник-по­ста­нов­ник) і На­талія (ху­дож­ник ко­с­тюмів) Рид­ва­нецькі, ви­я­ви­ла­ся до­сить місткою. Во­на вда­ло виз­на­чає ви­с­та­ву як жи­вий про­цес, а не ре­зуль­тат, а особ­ли­во, як­що та за­ду­ма­на як си­с­те­ма на­ни­зу­вань, імпровізацій, до­пов­нень. Ба більше, сце­но­графія тут – як ескіз са­мо­го Шев­чен­ка-ху­дож­ни­ка: Сергій Рид­ва­нець­кий поміщає на ру­хомі по­лот­на ма­люн­ки Шев­чен­ка, ескізи бу­дин­ку, про які той мріяв. У про­цесі ма­лю­ван­ня ескізи ма­ють на­пов­ню­ва­ти­ся фар­ба­ми, але ви­с­та­ва «Та­рас: Сла­ва» за­ли­шається виріше­ною в біло-па­с­тель­них то­нах. Чи не єди­ною ко­ль­о­ро­вою пля­мою тут ви­яв­ляється кар­ти­на Шев­чен­ка «Ка­те­ри­на», яка в кінці ви­с­та­ви про­ек­тується на білу ку­лю-сон­це.

Ціка­во, що та­ким ескізним, себ­то по­чат­ко­вим, до­ве­ло­ся ста­ти са­ме ос­тан­нь­о­му ета­пові жит­тя по­ета. І дійсно, чи вда­ло­ся йо­му за­бар­ви­ти влас­не жит­тя? Які ко­ль­о­ри мог­ли су­про­во­д­жу­ва­ти Шев­чен­ка під час військо­вої му­ш­т­ри на за­сланні, під час пер­шої за ба­га­то років і вже ос­тан­ньої по­до­рожі на Ук­раїну до зне­до­ле­них ро­дичів, в ос­танні дні пе­ред смер­тю? Йо­го жит­тя на­бу­ває за­вер­ше­ності ли­ше спільно з об­ра­зом Ка­те­ри­ни-Ук­раїни, до яко­го йо­го підно­сять у фіналі і з яким він за­ли­шається не­роз­рив­ним. Та­ка кінцівка ви­дається до­сить па­те­тич­ною, то­му ре­жи­се­ру мож­на справді за­ки­ну­ти підтри­ман­ня мо­ну­мен­таль­ності, хре­с­то­матійності та не­життєвості об­ра­зу Шев­чен­ка, про що йшло­ся у де­я­ких ре­цензіях. Але чи мож­на зро­би­ти міф бу­ден­ним? Чи потрібно ожив­ля­ти пам’ят­ник, як­що він до­б­ре функціонує як та­кий? І тут важ­ли­во збе­рег­ти ме­жу, яка відділяє від па­фо­су та не­щи­рості. Твор­цям ви­с­та­ви це вдається, їхня ме­та, за сло­ва­ми Про­скурні, «ви­со­кий епічний стиль, схо­жий на ан­тич­ний те­атр». А в та­ко­му разі не потрібно ре­аль­ності та жит­тєвості ху­дож­нь­о­го вирішен­ня, діалогів і ак­торсь­кої гри. До­стат­ньо – по­етич­ної, по­за­ча­со­вої де­ко­рації, віршо­ва­ної дра­ми Стель­ма­ха та щи­рої, трагічно-не­ви­му­ше­ної гри Пе­т­ра Пан­чу­ка.

Ре­жи­сер ви­с­та­ви пішов іншим шля­хом, аби ви­с­та­ва про Шев­чен­ка не бу­ла «за­кам’янілою» та тра­диційно-мо­ну­мен­таль­ною. Він вирішив її «осу­час­ни­ти» за до­по­мо­гою новітніх муль­ти­медійних за­собів та двох пер­со­нажів – Доброї та По­га­ної Слав, які репрезентують у ви­с­таві рад­ше до на­ш ча­с бізнес-пе­ре­го­ворів і пре­зен­тацій.

Ви­с­та­ва, крім Слав, на­си­че­на й інши­ми ме­та­фо­рич­ни­ми пер­со­на­жа­ми, як-от До­ля, За­по­ро­жець, Без­та­лан­ня, але во­ни є до­сить не­ви­раз­ни­ми. До­б­ра та По­га­на Сла­ви, які по­всяк­час не­сподіва­но ви­ри­на­ють із за­ли на сце­ну, ви­с­ту­па­ють го­ло­са­ми су­час­ності, з по­зицій якої по­ка­зу­ють жит­тя по­ета, го­ло­са­ми дослідників, які ре­тель­но вив­ча­ють ко­жен факт йо­го жит­тя, го­ло­са­ми гля­дачів, які, з од­но­го бо­ку, прагнуть ба­чи­ти «жи­во­го» та неіде­аль­но­го Шев­чен­ка, а з другого, – вже звик­ли до міфо­логічно-підне­се­но­го об­ра­зу Коб­за­ря. До­б­ра та Погана Сла­ви пи­шуть фло­ма­с­те­ром на дошці ос­новні мо­мен­ти жит­тя по­ета, ті, про які до­б­ре знає ко­жен ук­раїнець: з шко­ли, з те­ле­ба­чен­ня, з кни­жок. По­ряд з кількістю на­пи­са­них віршів і кар­тин, зга­дується і кількість ви­пи­то­го ал­ко­го­лю. Зай­ви­ми ви­да­ють­ся на­пи­си імен пре­зи­дентів Ук­раїни зі сло­ва­ми «хто на­ступ­ний»: не­зро­зуміло, як творці ви­с­та­ви пов’язу­ють ці мо­ти­ви на зло­бу дня з тим, що відбу­вається з Шев­чен­ком у су­час­но­му вимірі. Та­кий хід, без сумніву, пож­вав­лює гля­да­ча, але хіба си­ла ми­с­тецтва в то­му, щоб го­во­ри­ти пря­мо?

На дошці ба­га­то знаків за­пи­тан­ня. І во­ни справді відо­б­ра­жа­ють по­стать Та­ра­са Шев­чен­ка у вимірі сьо­го­ден­ня. Як ужи­ва­ють­ся до­б­ра і зла сла­ва про ньо­го? Який Шев­чен­ко потрібен сьо­годні: як про­ста лю­ди­на чи ге­рой? По­ди­ви­мо­ся, які за­пи­тан­ня постануть у на­ступ­них ви­с­та­вах те­т­ра­логії «Та­рас». А як­що знайдуться відповіді, то які?