У рамках співпраці Центру Курбаса та Інституту Ґротовського в Україні та Польщі відбулися серії лекцій про театр обох країн

Майже рік тому в рамках програми Європейського союзу «Молодь у дії» до Центру Курбаса із Польщі приїхала працювати волонтером Анна Селятицька. Культуролог за професією (скінчила шотландський виш), вона чудово орієнтувалася на театральній мапі своєї країни. Під час знайомства із діяльністю української інституції дівчині одразу запало в душу, що Центр іще в 1996-му намагався налагодити співпрацю із вроцлавським Інститутом ім. Є. Ґротовського. Однак розмова про подальший розвиток творчих взаємин тоді була не на часі… Анна вправно виконувала роботу за планом, брала участь у всіх міжнародних проектах Центру Курбаса, написала текст про польський пошуковий театр у «Курбасівські читання», з її допомогою розпочала роботу польська версія інтернет-сайту Центру. Та основне завдання, яке Аня ставила перед собою, збираючись до Києва, – організувати кінофестиваль польського кіно в Україні – відпало саме собою: у Центрі Курбаса волонтерку випередив Станіслав Сукненко, затіявши міжнародний міні-кінофестиваль «Східно-європейський експрес». Коштів же на те, аби повести українські стрічки та їх авторів до Польщі на серйозний форум, явно бракувало…

Тоді Анна Селятицька і згадала слова Неллі Корнієнко, якими її зустріли в Україні: «Наш Центр не випадково розпочав своє життя саме з партнерства з Інститутом Ґротовського». Мислячи масштабніше за разові акції, волонтерка одразу заходилася налагоджувати дещо затихлу співпрацю між Польщею і Україною. І тут – мушу зізнатися – нас справді підкорив ентузіазм програмного директора Інституту Ґротовського (м. Вроцлав) Даріуша Косинського, який одразу з готовністю відгукнувся на пропозицію відновити контакти.

Так виник проект «ПольськаКультураУкраїна». Титул, як на мене, досить лаконічний, але неоднозначний: напис одним словом, саме в такому порядку натякає на нерозривність наших самобутніх культур.

Перший його етап тривав у Києві, в Центрі Курбаса, щопонеділка протягом вересня. (Уже давно ініціюючи подібні лекції, майсте-класи і дискусії саме у понеділок, Центр намагається «окультурити» традиційно нетеатральний день тижня.) Відбулося п’ять лекцій про польський театр. Першу – вступну – взяла на себе сама Анна Сєлятицька.

Коротко окресливши шлях польського театру у ХХ столітті, його еволюцію, найпринциповіші постаті та події, лекторка детальніше зосередилася на розвиткові сучасного театру. Відзначивши значний вплив на польське культурне сьогодення Кристіана Люпи, вона, однак, не пішла за знаною схемою «батьковбивць» Пйотра Ґрущинського. Відомий театролог – нагадаймо – децентрує польських режисерів на учнів Люпи та решту. Причому визнаючи, що перші кардинально порвали із принципами свого патрона. Анні Сєлятицький виявився ближчим географічний та хронологічний поділ. Саме в таку мапу Польщі вона вписала Кшиштофа Варліковського, Ґжегожа Яжину та інших їхніх колег. Певно, як і кожна типологія, ця схема неідеальна: так, скажімо, до неї не ввійшов Міхал Задара, а менш відомий Ян Клята посів чільне місце. Однак те, що Анна широковисвітлила практично невідоме в Україні ім’я Майї Клєчевської, лише ще раз засвідчило, наскільки викривлені у нас уявлення про сучасний польський театр…

Решту лекцій підготував Інститут Ґротовського із залученням своїх кращих колег. Розпочала вечір доктор Ванда Святковська з Ягелонського університету, яка постійно плідно співпрацює з вроцлавським осередком. Її розповідь була присвячена творчості Юліуша Остерви. Театролог торкнулася усіх періодів театральної діяльності митця. І структури його театру «Редута», і деяких невтілених ідей. Однак, усвідомлюючи, що вона в Україні, дещо довше спинилася на «поневіряннях» митця за межами Польщі – передовсім у Києві. Відповідно пані Святковська не могла оминути сторінки про ймовірну зустріч Остерви із Курбасом. Режисери справді працювали певний час в одному місці, знали про існування один одного – мали всі шанси спілкуватися. На жаль, це не відображено ні в Курбасових записах, ні в щоденнику Остерви, який, до речі, сьогодні звично називають «Київським». Розлогі подробиці про зустріч двох митців подає лише Олександр Дейч у своїх спогадах 60-х років. Тож дослідникам ще належить провести величезну роботу, аби підтвердити чи спростувати подібні здогади.

Інакше побудувала свою лекцію аспірантка Ягелонського університету Марта Куфель. Лише накресливши ключові епізоди з біографії Тадеуша Кантора, дослідниця запропонувала слухачам замислитися над основним терміном, який ми ототожнюємо з режисером. «Театр смерті» – здається, навряд чи можна підшукати влучнішу характеристику для таких вистав, як «Померлий клас» чи «Вєльополє, Вєльополє», що вже стали польською класикою. Однак, на думку пані Куфель, саме у цій висхідній точці криється основна неточність у сприйнятті Кантора польським театрознавством. Адже недаремно режисер наприкінці свого життя «перейменував» Cricot 2 на «Театр любові і смерті». Це лекторка переконливо довела.

Проблемний принцип застосував у своїй лекції і давній соратник Єжи Ґротовського, а тепер архівіст інституту його імені Бруно Хояк. На моє глибоке переконання, розвідка «Кінодокумент як засіб аналітичного дослідження спектаклю Єжи Ґротовського „Стійкий принц”» – це своєрідний посібник для дослідника театру. Вона може бути зразком коректної методології при роботі із будь-яким документом. Особливо ж, коли перед тобою стоїть надскладне завдання реконструкції вистави – цієї швидкоплинної «тканини», що відбувається тут і зараз, адекватно передати атмосферу якої не може навіть камера. Тому не дивно, що розповідь Бруна Хояка спровокувала переаншлаг у залі Центру Курбаса. Прикро, але решті лекцій не вдалося удостоїтися такої аудиторії (як правило, вона сягала близько 30 чоловік). Ясно, що постать Ґротовського найбільш знана в Україні, однак дивує інше: «Лекціям про польський театр» вдавалося зібрати студентів «Могилянки», практиків театру, людей «з вулиці», що захоплюються мистецтвом, проте зацікавити юних театрознавців практично не вдалося. Питання про, можливо, недостатній рівень когось із доповідачів я знімаю автоматично: у Київ прибули кращі фахівці із заявлених тем, відібрані Центром Курбаса та Інститутом Ґротовського з викладачів знаменитого Ягелонського університету!..

Черговий раз переконатися у цьому можна було на останній лекції. Театрознавець Малґожата Яблонська проаналізувала у своїй доповіді пошуковий польський театр «після Ґротовського». Зупинилася на здобутках осередку театральних практик Влодзімєжа Станєвського «Ґардзєніце» та його послідовників, що, як ми вже знаємо, часто стають «батьковбивцями». Для означення явища «тренінгового» театру, де основну роль відіграють голосові та музично-пластичні акторські практики, пані Яблонська послуговується терміном Даріуша Косинського «театр музичності». Проявами саме такого театру, доводить театрознавець, є «Zar», «Chorea» і «Piesn Kozla». Прокоментую тільки, що певні аспекти роботи Театру ім. Курбаса, Наталки Половинки та гурту «Даха Браха» в театрі «Дах» досі не знайшли свого визначення у вітчизняному театрознавстві…

Однак спинятися лише не «порушенні проблеми» Центр Курбаса не збирався.

По-перше, услід лекціям відбулася дискусія «Польський театр очима українських дослідників». У ній взяли участь провідні сучасні «полоністи» – критики, культурологи та театрознавці (Сергій Васильєв, Ганна Веселовська, Ірина Волицька, Неллі Корнієнко, Надія Соколенко, Тетяна Фруктова, Марія Ясінська). Модератором виступила Анна Селятицька. Значну частину розмови було присвячено впливу Ґротовського на український театр. Театрознавець та режисер Ірина Волицька навіть висловила припущення, що кінець ХХ століття у вітчизняному сценічному мистецтві минув «під знаком Ґротовського». Чи не найбільш влучно про сучасний польський театр висловився Сергій Васильєв: «Якщо проаналізувати те, що відбувається в сьогоднішньому європейському театрі, і в польському зокрема, то ми бачимо: лінія інсталяційного, візуального театру, театру образу, метафори і безпосередньо інсталяції, почала перемагати. Польський театр у другій половині ХХ століття мав два міцні джерела цієї театральної енергії (маю на увазі Є. Ґротовського і Т. Кантора), і, гадаю, в кращих виставах помітний цей вплив. Це стосується і К. Люпи, і його учнів, приміром, К. Варліковського і Г. Яжини. Ті вистави, які пам’ятаю я, об’єднує абсолютно вільне володіння сценічною формою і дуже вимогливий погляд на світ, на людину, на її віру, на її стосунки із суспільством, на стосунки людини з історією».

Зрештою, в останні дні осені делегація Центру Курбаса поїхала до Вроцлава, де 30 листопада в Інституті Ґротовського відбулася «дзеркальна» наукова сесія з лекціями про український театр. Розпочалося засідання з розповіді про українсько-польські театральні зв’язки від найдавніших часів до початку ХХ століття в інтерпретації відомого історика театру Ростислава Пилипчука. Естафета перейшла до лекції директора Центру Курбаса Неллі Корнієнко «Лесь Курбас: репетиція майбутнього. Фрагмент». Після обідньої перерви сесію продовжила доктор мистецтвознавства Ганна Веселовська з презентацією сучасного українського театру. А завершила засідання театральний критик Ольга Островерх із розвідкою про школу української сценографії. На жаль, хвороба не дозволила прибути до Вроцлава усім лекторам (не була присутньою Неллі Корнієнко, а в останній момент доповідь Ірини Волицької довелося замінити на текст Ростислава Пилипчука), однак усі заявлені теми було виголошено: перекладач Марта Кацьвін зачитала лекції відсутніх одразу польською мовою.

Денний час буднього дня автоматично відторгнув частину слухачів, зацікавлених в українській культурі, які мусили у цей час перебувати на роботі або на навчанні. Однак зала театру «Лабораторіум» Ґротовського все ж не була порожньою – і приємно було бачити не лише фахівців, а й допитливу молодь, а ще, що кожна лекція заманювала своюаудиторію, яка щоразу змінювалася. Судячи із запитань, у Польщі знають значно менше про український театр, ніж у нас – про польський. І все ж: наше вітчизняне мистецтво викликає у польських дослідників досить жвавий інтерес.

Тож, схоже, проект Анни Селятицької «ПольськаКультураУкраїна» вдався. А хто не встиг почути захопливих лекцій, що їх Неллі Корнієнко вже вдало нарекла «науковими детективами», матиме унікальну нагоду ознайомитися з ними у польсько-українській збірці статей, що побачить світ у лютому. Сподіваємося: вона теж стане «бестселером»!

P. S. …І в театрі, і в житті нічого не стається випадково, а проторені тобою перехрестя обов’язково виводять на правильний шлях. Завдяки своїй «божевільній» українській ідеї Анна Селятицька сьогодні працює в Інституті Ґротовського!