Про фільм Олек­сан­д­ра Міндад­зе, який за­вдя­ки про­дю­сер­ст­ву Оле­га Ко­ха­на репрезентував на цьо­горічно­му Берліна­ле і Ук­раїну, чи­ма­ло го­во­ри­ли ще від лю­то­го. Стрічка, анон­со­ва­на як фільм про перші го­ди­ни після Чор­но­бильсь­кої аварії, не­ви­пад­ко­во вий­ш­ла за декілька місяців до сум­нозвісно­го двад­ця­тип’ятирічно­го «юві­лею». І мар­но потім ре­жи­сер у чис­лен­них інтерв’ю за­стерігав, що гля­да­чам не вар­то сподіва­ти­ся на фільм-ка­та­ст­ро­фу, до­рогі спе­це­фек­ти чи до­ку­мен­таль­не розсліду­ван­ня при­чин і наслідків, ад­же йо­го стрічка про щось зовсім інше – про «один день із жит­тя однієї лю­ди­ни в ек­с­т­ре­мальній си­ту­ації». А гля­дачів, звісно, й далі най­біль­ше інтри­гу­вав Чор­но­биль.

Та без­за­с­те­реж­но віри­ти сло­вам ре­жи­се­ра та­кож не вар­то. Бо цією «фор­му­лою» фільм, во­че­видь, не ви­чер­пу­ється. В ній – ли­ше по­верх­не­ва сю­жет­на кан­ва, що май­же нічо­го не ка­же ані про ре­жи­серсь­ку спе­цифіку, ані зре­ш­тою, про про­бле­ма­ти­ку фільму – по­за сумнівом, універ­сальнішу, ніж ли­ше пси­хо­логія лю­ди­ни в стані за­гро­зи.

Влас­не, Чор­но­биль у стрічці Олек­сан­д­ра Міндад­зе – не аб­ст­ракт­ний, а ду­же навіть кон­крет­ний. Чет­вер­тий енер­гоб­лок і фан­та­с­тич­но­го ко­ль­о­ру за­гра­ва над ним з’яв­ля­ють­ся в кадрі ли­ше декілька разів, та їх при­вид пе­реслідує гля­да­ча (як і всіх пер­со­нажів) впро­довж май­же двох го­дин, аж до­ки будівля зруй­но­ва­но­го ре­ак­то­ра, ніби ве­ле­тенсь­кий монстр, зма­теріалізується над го­ло­вою сон­но­го ге­роя в ос­тан­нь­о­му кадрі. І са­ме цей прикінце­вий кадр і пе­ре­тво­рює стрічку Міндад­зе в май­же філо­софсь­ку прит­чу – прит­чу про не­мож­ливість втечі від влас­но­го стра­ху.

У ви­пад­ку ж Чор­но­би­ля йдеть­ся, звісно, не ли­ше про індивіду­аль­ний страх, а й про ве­ли­чез­ну ко­лек­тив­ну трав­му, що, за слуш­ни­ми спо­с­те­ре­жен­ня­ми аналіти­ка й еко­ло­га Сергія Мир­но­го, має всі оз­на­ки інфо-трав­ми(1). І справ­ді, нині, чверть століття після ка­та­ст­ро­фи, Чор­но­биль і далі за­ли­шається terra incognita. По­при оче­вид­ний на­уко­вий по­ступ, досі три­ва­ють су­пе­реч­ки про вплив на людсь­кий ор­ганізм радіації у ве­ли­ких і ма­лих до­зах. Не існує та­кож і ви­черп­но­го пе­реліку й ста­ти­с­ти­ки хво­роб, спри­чи­не­них радіаційним за­ра­жен­ням. Су­пе­реч­ли­ву інфор­мацію за­сту­па­ють міфи, не­од­но­значні відповіді підміня­ють гіпо­те­за­ми або й фан­тазіями. А паніка в ба­га­ть­ох євро­пейсь­ких країнах після не­що­дав­ньої аварії на японській «Фу­кусімі-1» засвідчує, наскільки гло­баль­ною бу­ла і за­ли­шається радіаційна трав­ма (не­ви­пад­ко­во у світо­вих ЗМІ так ба­га­то го­во­ри­ли про «дру­гий Чор­но­биль»).

І в цьо­му сенсі Олек­сандр Міндад­зе зумів най­важ­ливіше – пе­ре­да­ти відчут­тя не­зри­мої не­без­пе­ки (чим не Бодріяро­ве «про­зо­ре зло»?), що, як відо­мо, завжди трав­ма­тич­ніша, аніж не­без­пе­ка ре­аль­на.

З пер­ших мо­ментів фільму, ко­ли ка­ме­ра в пря­мо­му ро­зумінні пе­реслідує го­ло­вно­го ге­роя по п’ятах (мо­ло­дий парт­функціонер Ва­лерій Ка­биш, чу­до­во зігра­ний Ан­то­ном Шагіним), який, за­хе­ка­но, спо­ти­ка­ю­чись, ку­дись біжить (як зго­дом з’ясо­вується, – дізна­ти­ся, що ж ста­ло­ся в Чор­но­билі), гля­да­ча вво­дять в ат­мо­сфе­ру паніки, що потім змінить­ся без­си­лим жа­хом, лег­ким отупінням чи то апатією і врешті ей­форією на краю бе­зодні (все це та­кож услід за емоціями го­ло­вно­го ге­роя).

Рва­ний ритм ру­ху ка­ме­ри, ледь за­ту­ма­не­на кар­тин­ка (як на­пи­сав хтось із кри­тиків, плівка ніби пла­вить­ся під впли­вом не­ви­ди­мої радіації), спе­цифічна ко­ль­о­ро­ва га­ма (яка див­ним чи­ном і справді асоціюється з ча­сом пізньо­го соціалізму), – ро­бо­та ру­мунсь­ко­го оператора з уже сві­то­вим іме­нем Оле­га Му­ту, за­слу­го­вує най­ви­щих по­хвал. Але, крім то­го, на­ле­жить зга­да­ти й про ре­жи­се­ра, який «відбу­ду­вав» у своїй стрічці Прип’ять зраз­ка 1986 ро­ку (зйом­ки про­ва­ди­ли в Світло­дарсь­ку До­нець­кої об­ласті та Енер­го­дарі За­порізької об­ласті) – зовсім мо­ло­дий на­се­ле­ний пункт із пре­стиж­ним «енер­го­а­том­ним» ста­ту­сом, місто – соціалістич­ну мрію, де навіть у крам­ни­цях бу­ло кра­ще за­без­пе­чен­ня то­ва­ром, аніж у всій решті однієї шостої зем­ної кулі.

І, як не кру­ти, в цьо­му плані Чор­но­биль зно­ву пе­ре­тво­рюється на ме­та­фо­ру – ме­та­фо­ру руй­нації ве­ли­кої утопії, сим­вол по­чат­ку кінця соціалістич­но­го ус­т­рою (прик­мет­но, що й більшість су­час­них істо­риків го­во­рять про цю аварію як про подію, що при­ско­ри­ла «пе­ре­бу­до­ву», а відтак і роз­вал СРСР).

Але є в цій стрічці і ще один важ­ли­вий мо­мент. Це – те, що мож­на б на­зва­ти пси­хо­логією ра­дянсь­кої лю­ди­ни, яку Олек­сан­д­рові Міндад­зе вда­ло­ся ду­же точ­но вло­ви­ти. Як зізна­ла­ся на прес-кон­фе­ренції в Києві німець­кий співпро­дю­сер фільму, західноєвро­пейсь­кий гля­дач ча­с­то не міг зро­зуміти, чо­му го­ло­вний ге­рой діє са­ме так. А не ро­зуміючи, спи­су­вав усе на нез­баг­ненність слав­нозвісної «російської душі».

Аби по­яс­ни­ти, про що мо­ва, до­ве­деть­ся при­га­да­ти при­наймні ча­с­ти­ну фа­бу­ли. Отож, ви­пад­ко­во дізнав­шись про мас­шта­би аварії, Ва­ле­ра, гна­ний при­род­ним інстинк­том са­мо­за­хи­с­ту, тікає. Та, замість то­го, щоб бігти до се­бе до­до­му (за гро­ши­ма? па­с­пор­том?) чи відра­зу на вок­зал, звідки от-от має відбу­ти єди­ний на день поїзд, він ври­вається в гур­то­жи­ток і про­сто з жіно­чо­го ду­шу ви­тя­гує симпатичну Віру (Світла­на Смир­но­ва-Мар­цин­ке­вич), до якої – дізнаємо­ся зго­дом – раніше боявся і підступитися.

Спер­шу та не вірить по­чу­то­му, потім во­ни дов­го біжать яки­мись га­зо­на­ми й ву­ли­ця­ми, де, нічо­го не підо­зрю­ю­чи, гу­ля­ють де­сят­ки лю­дей (суб­ота ж), і врешті, ко­ли во­на зу­пи­няється, аби дорікну­ти йо­му за зла­ма­ний каб­лук, чути стукіт коліс: поїзд щой­но від’їхав від станції.

А далі по­чи­нається най­не­с­подіваніше (ли­ше для західно­го гля­да­ча?): замість шу­ка­ти но­вих шляхів із міста, Віра в крам­ниці дов­го приміряє нові па­ри взут­тя; пішов­ши за па­с­пор­том, во­на за­ли­шається співа­ти на весіллі в ре­с­то­рані зі своїм му­зич­ним гур­том; потім до неї приєднується і Ва­ле­ра. Підмінив­ши п’яно­го удар­ни­ка, він несамовито ви­г­рає со­ло пе­ред хмільною публікою (він, як ви­яв­ляється, та­кож має «хіпівське» ми­ну­ле й навіть прізвись­ко «Джонні»).

Врешті вся ком­панія про­сто на­пи­вається (згідно з од­ним із по­пу­ляр­них після­чор­но­бильсь­ких міфів, ал­ко­голь знешкоджує радіацію(2), і дружні жар­ти по­сту­по­во пе­ре­хо­дять у жор­ст­ку бійку. З’ясо­вується, що й во­на – не без при­чи­ни, ад­же «до­блес­ний» інструк­тор рай­ко­му Ва­ле­ра, став­ши ко­муністом, по­чав пе­ресліду­ва­ти від імені партії ко­лишніх друзів із «ворожи­ми» му­зич­ни­ми інте­ре­са­ми.

При­ми­рен­ня за­ли­ва­ють іще більшою порцією ал­ко­го­лю, і навіть миттєве «про­тве­резіння» на ву­лиці не здат­не вир­ва­ти Ва­ле­ру з цьо­го за­мк­не­но­го ко­ла: він зно­ву не тікає (а ван­таж­ний поїзд на вок­залі з’яв­ляється пе­ред ним мало не як сим­волічний ан­гел-рятівник), а по­вер­тається з но­ви­ми пляш­ка­ми до ком­панії, що­би врешті все скінчи­ло­ся так, як бу­ло зга­да­но спо­чат­ку.

Влас­не, дру­га ча­с­ти­на фільму – весілля в ре­с­то­рані – це та­кий собі danse macabre, апо­каліптич­ний та­нець, де од­на­ко­во при­ре­че­ни­ми є і ті, хто нічо­го не знає (чо­го вар­тує ли­ше сим­волічний об­раз вагітної на­ре­че­ної, що щас­ли­во ле­жить на траві, а її су­д­же­ний по­ряд ди­вується ме­та­ле­во­му при­сма­ку в роті), і ти­ми – хто, як Ва­ле­ра і йо­го друзі, – свідо­мо відмов­ля­ють­ся тіка­ти. Хо­ча, з іншо­го бо­ку, ку­ди тіка­ти? Поїзд пішов. Влас­но­го транс­пор­ту не­ма. Невідо­мо, зре­ш­тою, чи вза­галі є сенс ку­дись їха­ти, ад­же ніхто не знає справжніх мас­штабів аварії. Мо­же, знач­но важ­ливіше – про­жи­ти ос­танні го­ди­ни «на по­вну»?

І по­ведінка го­ло­вно­го ге­роя десь так і сприй­мається – як відчай­душ­на спро­ба відчу­ти справжні емоції, на­со­ло­ди­ти­ся своїм існу­ван­ням, хоч би скільки йо­го ли­ша­ло­ся.

Інша спра­ва, що після цьо­го ми­мо­волі по­стає ще од­не ри­то­рич­не за­пи­тан­ня: а мо­же, «російська ду­ша» і здат­на жи­ти на по­вну й по-справжнь­о­му тільки в такій си­ту­ації на краю прірви? З усіма по­даль­ши­ми вис­нов­ка­ми в ми­ну­лу й май­бут­ню пер­спек­ти­ви. І, здається, ре­жи­сер і сам аж ніяк не про­ти та­кої інтер­пре­тації.

До речі, не­ви­пад­ко­во ка­жу тут про «російську ду­шу». Міндад­зе в різних інтерв’ю й сам ра­до опе­рує цим по­нят­тям, во­че­видь, став­ля­чи знак рівності між ра­дянсь­ким і російським. І для ньо­го Чор­но­биль – це й справді «ро­сійська» ка­та­ст­ро­фа, як і йо­го Ва­ле­ра – ра­дянсь­ка лю­ди­на з «російською ду­шею»(3).

Та чи справді не існує відмінності між, умов­но ка­жу­чи, російською, ук­раїнською та біло­русь­кою «ду­ша­ми» і, ще важ­ливіше – між ци­ми трьо­ма чор­но­бильсь­ки­ми трав­ма­ми? Ад­же, зре­ш­тою, го­ло­вний тя­гар відповідаль­ності за наслідки аварії – аж ніяк не на Росії, а та­ки на Ук­раїні (наскільки усвідо­мле­но на­ша дер­жа­ва до цьо­го ста­вить­ся – це вже інша річ). А країною, що по­ст­раж­да­ла най­більше є, зно­ву ж, не Росія і навіть не Ук­раїна, а Біло­русь. І про ці речі та­кож на­ле­жить пам’ята­ти.

Втім, фільм Олек­сан­д­ра Міндад­зе – не про це. І, во­че­видь, не­ма сен­су доріка­ти ре­жи­се­рові не­уважністю до різних геополітич­них чи історичних «ню­ансів». Тим па­че, жанр стрічки (пси­хо­логічна, чи то пак навіть, ек­зи­с­тенційна дра­ма з еле­мен­та­ми філо­софсь­кої притчі) дає йо­му змо­гу лег­ко обійти ці «слизькі» мо­мен­ти, не спе­ку­лю­ю­чи і, влас­не, нічо­го над­то не ви­к­рив­лю­ю­чи. Ос­мис­лю­ва­ти ж Чор­но­биль із ук­раїнської чи біло­русь­кої пер­спек­ти­ви – це вже спра­ва, во­че­видь, не російсько­го ре­жи­се­ра.

1 Див.: Мирний С. Чорнобиль як інфо-травма // Критика. – № 3–4 (149–150). – 2010.

2 Про це, йдеться, зокрема, і в одному з інтерв’ю, вміщеному в збірнику Світлани Алексієвич, яке перекладе свого часу з білоруської О. Забужко. Див.: Світлана Алексієвич. Чорнобиль: Хроніка майбутнього. – К.: Факт, 1998.

3 Див. розшифровані коментарі режисера до фільму // http://seance.ru/blog/chernobyl/