На малій сцені Харківсько­го ака­демічно­го те­а­т­ру ім. Т.Г. Шев­чен­ка відбув­ся ре­жи­серсь­кий де­бют Сергія Бе­реж­ка. На суд гля­дачів ви­не­се­но прем’єру ви­с­та­ви «Ма­ленькі по­дружні зло­чи­ни» за п’єсою мод­но­го фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка і дра­ма­тур­га Еріка-Ем­ма­ну­е­ля Шмітта

До­слу­хаймо­ся до вче­них-філо­логів, які ствер­д­жу­ють, що у світовій літе­ра­турі існує тільки 40 сю­жет­них ліній, на ос­нові яких на­ро­д­жується ве­ли­чез­на кіль-кість різно­манітних фа­бул. Отож, од­ну й та са­му п’єсу різні ре­жи­се­ри не мо­жуть по­ста­ви­ти як кілька од­на­ко­вих ви­с­тав. На ща­с­тя, сенс цьо­го май­же дво­го­дин­но­го дійства вда­ло до­пов­не­ний оригіна­ль­ним по­ста­но­воч­ним за­ду­мом. Ре­жи­сер по­ста­рав­ся по­вною мірою відповіда­ти да­ле­ко не іде­аль­но­му пер­шо­д­же­ре­лу, на­ма­га­ю­чись ви­прав­да­ти за­про­по­но­вані об­ста­ви­ни з по­зиції дослівно­го підпо­ряд­ку­ван­ня не тек­с­ту, а йо­го пла­с­тич­но­му ви­ра­жен­ню.

Сю­жет «Ма­лень­ких по­дружніх зло­чинів» до­сить по­ши­ре­ний, а йо­го зміст мож­на зве­с­ти до однієї шекспірівської фра­зи: «Що ім’я? Тро­ян­да пах­не тро­ян­дою, хоч тро­ян­дою на­зви її, хоч ні…»

Ліза (ар­ти­ст­ка Те­тя­на Гри­ник) і Жиль (ар­тист Сергій Бе­реж­ко) тривалий час перебувають у шлюбі, який став не­стерп­ним для дру­жи­ни і зовсім стер­ся з го­ло­ви чо­ловіка, котрий пи­ше на та­ку ж те­му пси­хо­логічні ро­ма­ни. Інши­ми сло­ва­ми, Жиль са­мо­ви­ра­жається за дру­карсь­кою ма­шин­кою, а дру­жи­на ря­тується ал­ко­го­лем і спо­га­да­ми про той щас­ли­вий час, ко­ли во­ни мог­ли відда­ва­ти­ся лю­бов­ним утіхам всю­ди, де тільки охоп­лю­ва­ла їх при­ст­расть. Врешті-решт роз­хи­тані Лізині нерви да­ють­ся взна­ки, і во­на, влу­чив­ши мо­мент, опу­­с­кає на го­ло­ву зосеред­женого на роботі чо­ловіка важ­кий пред­мет. Жиль втра­чає свідомість, а потім і пам’ять. У лікарні по­ста­ви­ли за­гад­ко­вий діаг­ноз – ам­незія.

Про цю зво­ру­ш­ли­ву історію ми дізнаємо­ся вже після то­го, як на­гра­но-тур­бо­тли­ва дру­жи­на по­вер­ну­ла чо­ловіка, ко­т­рий нічо­го не пам’ятає, до ро­дин­них про­блем. До­сить оригіна­ль­ний хід для то­го, аби по­ча­ти но­ве жит­тя, не­мов з пер­шої зустрічі. Схо­же на тривіаль­ний сю­жет, не­од­но­ра­зо­во пе­респіва­ний у сот­нях мек­си­кансь­ких те­ле­серіа­лів. Про­те Сергій Бе­реж­ко вра­ху­вав усі мож­ливі об­ста­ви­ни, підво­дя­чи їх до го­ло­вно­го конфлікту, який ви­хо­дить да­ле­ко за межі взаємин двох при­ват­них осіб, та­ким чи­ном оз­на­чив ще й соціаль­не тло, на яко­му роз­гор­тається сімей­на дра­ма Лізи і Жи­ля.

Ви­с­та­ва па­ра­док­саль­на не­пе­ред­ба­чу­ва­ною зміною тем­по­рит­му, який три­має нас у постійно­му на­пру­женні, а, от­же, за­хоп­лює ак­торсь­ки­ми ро­бо­та­ми, ви­бу­ду­ва­ни­ми за прин­ци­пом швид­кої зміни на­ст­роїв. За­плу­та­ний ву­зол пси­хо­логічної інтри­ги май­стер­но ло­калізо­ва­ний ре­жи­се­ром у кульмінаційній точці, ко­ли гля­дач усвідо­млює: при­ми­рен­ня втом­ле­них од­не од­ним лю­дей уже не­мож­ли­ве. Та­ка уда­ва­на розв’яз­ка ро­бить не­сподіва­ним фінал ви­с­та­ви, в яко­му змінюється й інто­нація, і по­ведінка пер­со­нажів, ко­ли ми ро­зуміємо, що від лю­бові до не­на­висті один крок, а шлях у зво­рот­ний бік ще ко­рот­ший.

Не­сподіва­но по-іншо­му роз­кри­ло­ся об­да­ро­ван­ня Те­тя­ни Гри­ник. У ба­гажі са­мо­бут­ньої ак­т­ри­си на­ко­пи­чи­лось ба­га­то ціка­во зігра­них ро­лей, але в новій ви­с­таві з’яви­лось те, що виз­на­чається та­ким по­нят­тям, як сценічна зрі­лість. Ви­прав­до­ву­ва­ти навіть прикрі вчин­ки пер­со­нажів мо­же тільки ар­тист, у внутрішній суті яко­го з над­бан­ням досвіду відбу­ва­ють­ся якісні зміни, що виз­на­ча­ють рівень про­фесійної куль­ту­ри. Ха­рак­тер ми­лої, кра­си­вої і роз­суд­ли­вої Лізи різко змінює свою суть, і ми ро­зуміємо, що за­ду­ма­ний нею «зло­чин», не що інше, як ба­жан­ня відро­ди­ти до жит­тя ко­лишні по­чут­тя. В цьо­му кон­тексті хо­чу по­вто­ри­ти сло­ва од­но­го ре­цен­зен­та: «Настільки хо­ро­ша і пе­ре­кон­ли­ва Гри­ник у цій ролі, що по­ро­д­жує чимало асо­ціацій з ак­ва­рель­ни­ми пор­т­ре­та­ми На­талії Гон­ча­ро­вої і Поліною Віар­до. Чо­ловік ви­ба­чив, а во­на не змог­ла, – пішла, щоб потім по­вер­ну­тись, але по­вер­ну­лась уже іншою жінкою».

Важ­ко в рам­ках од­но­го тво­ру пе­ре­бу­ва­ти відра­зу в двох твор­чих іпо­ста­сях. Але мені та­кож зро­зуміле ба­жан­ня ре­жи­се­ра Бе­реж­ка зігра­ти роль Жи­ля, не­мов спеціаль­но для ньо­го на­пи­са­ну фран­цузь­ким дра­ма­тур­гом. Украй ощад­ли­вий у ви­ко­ри­с­танні ви­ра­жаль­них за­собів, Жиль-Бе­реж­ко внутрішньо ду­же зібра­ний, навіть ас­ке­тич­ний. Він зму­шує нас за­сумніва­тися в істин­ності діаг­но­зу, не­мовби пе­ре­тво­рю­ю­чи іміта­цію ам­незії в контр­гру, ба­жа­ю­чи тим са­мим пе­ресвідчи­ти­ся, в чо­му суть зло­чин­но­го вчин­ку йо­го дру­жи­ни. І в той же час ми ба­чи­мо пись­мен­ни­ка, який на­ма­гається зафіксу­ва­ти ціка­ву си­ту­ацію «сю­же­том для не­ве­ли­ко­го оповідан­ня», при­близ­но так, як це ро­бить Три­горін у че­ховській «Чайці».

Ре­жи­сер Сергій Бе­реж­ко відійшов від по­пу­ляр­них аван­гард­них вирішень і, ми­на­ю­чи те­а­т­раль­ну сим­воліку, зо­се­ре­див ува­гу на скру­пу­ль­озній по­бу­дові діалогічних рит­мів. Ро­зуміючи, що у п’єсі во­ни мають над­то пря­молі­нійний ха­рак­тер, він пе­реніс ча­с­ти­ну сло­вес­них змісто­вих зна­чень на мо­ву пла­с­тич­но­го ри­сун­ка.

Дра­ма­тич­ний діалог (а складність п’єси по­ля­гає са­ме в йо­го по­дачі) за ба­га­ть­ма пси­хо­логічни­ми про­ява­ми – твор­ча уда­ча ак­торів. В цьо­му я вба­чаю своєрідний внутрішній конфлікт, у який всту­пає тво­рець ви­с­та­ви з са­мим ав­то­ром п’єси. Та­ким чи­ном ре­жи­сер відвой­о­вує у дра­ма­тур­га пра­во на влас­не сценічне трак­ту­ван­ня, в яко­му пе­ре­кон­ли­во ре­алізується йо­го оригіна­ль­ний по­ста­но­воч­ний за­дум.

Як­що го­во­ри­ти про жа­н­ро­ву при­ро­ду ви­с­та­ви «Ма­ленькі по­дружні зло­чи­ни», то, роз­кри­ва­ю­чи ду­хов­ний і чуттєвий світ ге­роїв, вона виявляється чистою ме­ло­драмою, що на су­часній сцені до­ся­гається вкрай рідко. Цьо­го разу ре­жи­се­ру вда­ло­ся відійти від по­бу­то­вих взаємин у світ яс­к­ра­вих емоційних об­ста­вин, де зло вчи­не­не в ім’я до­б­ра, не­на­висть по­слу­жи­ла по­вер­нен­ню лю­бові, а при­ре­ченість обер­ну­ла­ся ро­дин­ним ща­с­тям.