Сутана творить священника,

мундир творить солдата

Томас Карлайл

Кінофільм «Чу­же об­лич­чя» ре­жи­сер Хіросі Тесіга­ха­ра зняв 1966 ро­ку за сце­нарієм Ко­бо Абе – ав­то­ра од­ной­мен­но­го ро­ма­ну. Сю­жет кіно­кар­ти­ни і фа­бу­ла ро­ма­ну ма­ють суттєві розбіжності. Утім, та­ла­но­виті ав­то­ри за­со­ба­ми кіно змог­ли до­не­с­ти до гля­да­ча най­по­сутніше – філо­софські роз­ду­ми про тра­гедії жит­тя, про об­лич­чя, ду­шу і совість лю­ди­ни. Лейт­мо­тив фільму має без­дон­но-са­к­раль­ний смисл: як­що у лю­ди­ни не­має сумління, то жодні ви­тон­чені й до­с­ко­налі ма­с­ки, що при­кри­ва­ють ли­це, вже нічим не до­по­мо­жуть, а на­впа­ки – роз­кри­ють, ви­яв­лять справжнє, істин­не об­лич­чя.

Про­лог фільму при­го­лом­шує гля­да­ча оповіддю ру­хо­мих ще­леп-кісток лю­ди­ни (зо­б­ра­же­них у рент­генівсько­му про­мінні). А ча­с­ти­ни людсь­ко­го тіла, що пла­ва­ють у воді, на­га­ду­ють сюр­ре­алістичні, «бу­ню­елівські» кар­ти­ни. Це ви­до­ви­ще сти­му­лює уя­ву і вик­ли­кає безліч тлу­ма­чень і алюзій....

Для успішно­го на­уков­ця солідно­го інсти­ту­ту жит­тя враз пе­ре­вер­ну­ло­ся після не­щас­но­го ви­пад­ку – ви­бу­ху ба­ло­на з рідким кис­нем. Ба­г­ряні на­бухлі шра­ми, ніби клуб­ки п’явок, зни­щи­ли чо­ловіко­ве об­лич­чя. Зго­дом, у сімей­но­му житті зник­ла фізич­на близькість із дру­жи­ною, а діало­ги з нею ста­ли нер­во­ви­ми, фор­маль­ни­ми, без ду­шев­ної теп­ло­ти і взаємо­ро­зуміння. За­па­ну­ва­ли без­вихідь і са­мотність.

Го­ло­вний ге­рой звер­тається до ліка­ря-психіат­ра (який «не лікує фізичні за­хво­рю­ван­ня, а про­сто за­пов­нює по­рож­ни­ни у ва­шо­му ро­зу­мові»), щоб той ви­го­то­вив ма­с­ку. Во­на да­ла б мож­ливість зва­би­ти влас­ну дру­жи­ну і вик­ли­ка­ти в неї по­чут­тя рев­нощів…

Про­ци­тую унікальні, не­пе­ре­вер­шені фра­зи Ко­бо Абе що­до об­лич­чя і ма­с­ки: «ма­с­ка – це не про­сто замінник об­лич­чя, а ви­яв силь­но­го ме­тафізич­но­го праг­нен­ня на­бу­ти іншо­го ви­гля­ду», «об­лич­чя – це сте­жин­ка до інших лю­дей», «об­лич­чя чу­до­вись­ка ство­рює сер­це чу­до­вись­ка», «ма­с­ка роз­ри­ває зв’язок між об­лич­чям і ду­шею», «спра­вжнє об­лич­чя – це ли­ше не­до­ско­на­ла ма­с­ка».

От­же, одяг­нув­ши ма­с­ку, чо­ловік ціле­с­пря­мо­ва­но і бе­зо­гляд­но втілює свій за­дум. Під час сум’ят­ли­во­го ран­де­ву зі своєю дру­жи­ною на її за­пи­тан­ня відповідає: «У ме­не не­має дру­жи­ни!..» У ку­точ­ку її очей, по­ка­за­них зблизь­ка, за­тремтіла сльо­за… «В за­трав­лен­ных гла­зах его же­ны за­би­то про­мельк­ну­ло что-то вдо­вье», – влуч­но пи­сав відо­мий по­ет. Ге­рой ще не знав і не усвідо­млю­вав, що дру­жи­на дав­но здо­га­да­ла­ся, хто є хто, і про­сто про­дов­жу­ва­ла гра­ти роль у фар­совій п’єсі.

Ні! Пи­ха­тий чо­ловік, засліпле­ний пе­ре­мо­гою у зваб­ленні жінки, не відчу­вав, що зер­нят­ка осо­ту чи та­тар­ни­ку вже про­рос­ли під йо­го ма­с­кою і пу­с­ти­ли коріння у ду­шу, пе­ре­тво­рив­ши йо­го єство на поч­ва­ру. Пси­хо­логічна ка­та­ст­ро­фа для ньо­го гря­ну­ла вранці. Дру­жи­на, зізнав­шись у всьо­му, пішла геть, про­мо­вив­ши: «В ко­ханні ми всі на­ма­гаємо­ся зірва­ти чужі ма­с­ки»…

А далі го­ло­вний ге­рой (мо­раль­но роз­чав­ле­ний) іде на зло­чи­ни і, на­прикінці, вби­ває сво­го ліка­ря. Вра­жає гля­да­ча фіна­ль­на сце­на: юр­ба бай­ду­жих, відчу­же­них лю­дей (усі в ма­с­ках) ру­хається на­зустріч ге­рою, на­га­ду­ю­чи суб­станцію, яку не мож­ли­во опи­са­ти по­нят­тя­ми «осо­бис­тість», «ро­ди­на», «на­род»…

У фільмі «Чу­же об­лич­чя» не­має вто­рин­них (по­рожніх) кадрів. Ав­то­ри стрічки все про­ду­ма­ли до най­мен­ших дрібниць і гар­монійно поєдна­ли сце­ни. Приміром, у пісні, яка зву­чить німець­кою мо­вою в пив­но­му барі, є гли­бин­но-сим­волічні сло­ва, ад­ре­со­вані кож­но­му з нас: «Я ба­чу твоє об­лич­чя, але де ти?..»

Хо­чу звер­ну­ти пильнішу ува­гу на ду­же важ­ли­ву ок­ре­му сю­жет­ну лінію стрічки, яка не­три­ва­ла в часі, але за емоційним вра­жен­ням пе­ре­вер­шує ос­нов­ну. Во­на, як са­му­райсь­кий меч, лег­ко роз­ти­нає вер­баль­ну шка­ра­лу­пу роз­думів ге­роя про об­лич­чя та ма­с­ку і ро­бить їх мізер­ни­ми, суєтни­ми. Йдеть­ся про мо­ло­ду, тендітну дівчи­ну, що по­ст­раж­да­ла від ядер­но­го ви­проміню­ван­ня (по­ло­ви­ну її об­лич­чя вкри­ва­ють ке­лоїдні шра­ми). Ви­дається, що ба­чені раніше до­ку­мен­тальні фільми про тра­гедію Хіросіми і На­га­сакі не спро­можні так яс­к­ра­во до­не­с­ти до гля­да­ча мас­штаб ка­та­ст­ро­фи, як це вда­ло­ся ре­жи­се­ру.

Дівчи­на до­б­ровільно хо­дить у психіат­рич­ну лікар­ню і пе­ре там білиз­ну. Хворі імпе­ра­торські во­я­ки, не зна­ю­чи про по­раз­ку у війні, відда­ють на­ка­зи і самі ж їх ви­ко­ну­ють. Якийсь бо­жевільний гру­бо до­ма­гається дівчи­ни, а діти на ву­лиці об­зи­ва­ють її по­тво­рою. Якось во­на при­хо­дить до­до­му ве­се­ла, усміхне­на і таємни­ча. Роз­повідає бра­тові, що сьо­годні її впер­ше на­зва­ли пан­ною…

Ра­нок. Дівчи­на, си­дя­чи на зла­ма­но­му човні, який уже ніко­ли не по­пли­ве у мо­ре, одя­гає кра­си­ву білосніжну сук­ню. Зав’язує на по­ти­лиці білою стрічкою смо­ля­не во­лос­ся, бо шра­ми пе­ред об­лич­чям смерті хо­ва­ти не потрібно. І йде у мо­ре, роз­ти­на­ю­чи білопінні хвилі, які мо­лоч­ни­ми язи­ка­ми ли­жуть пісок. За мить ли­ше чор­на ця­точ­ка її го­ло­ви зни­кає на тлі на­по­ло­ви­ну тем­но­го кру­жа­ла вра­ніш­ньо­го сон­ця… Ко­ли при­га­да­ти, що в Японії білий колір оз­на­чає пе­чаль, го­ре і тра­ур та вва­жається сим­во­лом «очи­щен­ня і чи­с­то­ти» – то сце­на са­мо­губ­ст­ва про­сто оше­ле­шує гля­да­ча, вик­ли­ка­ю­чи в ньо­го співчут­тя до бо­лю, мук і страж­дань ти­сяч без­не­вин­них, на чиєму житті так трагічно по­зна­чи­лись ядерні ви­бу­хи.

І, на­самкінець, кілька слів про на­зву фільму «Чу­же об­лич­чя». По-японсь­ки во­на зву­чить як «танін-но као». Сло­во «танін» має ба­га­то зна­чень: чу­жий, див­ний, нерідний то­що. То­му сло­во­спо­лу­чен­ня «лю­ди­на без об­лич­чя» або «лю­ди­на, що втра­ти­ла об­лич­чя» бу­ло би більш точ­ним, відповіда­ю­чи відомій в японській куль­турі ідіомі «втра­ти­ти об­лич­чя», яка оз­на­чає вчи­ня­ти те, що не­при­пу­с­ти­ме, що не­мож­ли­во ви­пра­ви­ти.

Кінофільм «Чу­же об­лич­чя» вар­то по­ба­чи­ти. Мож­ли­во, ко­гось він зму­сить прискіпливіше, без ро­же­вих оку­лярів, по­ди­ви­ти­ся на се­бе у дзер­ка­ло і ніко­ли не «втра­ча­ти об­лич­чя» та не руй­ну­ва­ти в собі сте­жин­ку до інших лю­дей…