За вис­ло­вом фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка Ан­ту­а­на де Сент-Ек­зю­пері, лю­дське спілкування є найвищим бла­гом і радістю у житті.

Са­ме та­ку щи­ру радість спілку­ван­ня близь­ких по ду­ху лю­дей уже 26-й рік поспіль не­се мо­лодіжний те­атр «Юність» Виж­ниць­ко­го ко­ле­д­жу при­клад­но­го ми­с­тецтва імені В.Ю. Шкрібля­ка на Бу­ко­вині.

Во­че­видь не­ве­лич­ке гірське містеч­ко Виж­ни­ця має якусь особ­ли­ву ми­с­тець­ку ау­ру, яка підживлює його мешканців. Свого часу вона спричинила до появи слав­нозвісної «Сме­­річки» Лев­ка Дутківсько­го з соліста­ми Ва­си­лем Зін­ке­ви­чем та На­зарієм Ярем­чу­ком; відо­мо­го да­ле­ко за ме­жа­ми Ук­раїни са­модіяль­но­го тан­цю­валь­но­го ко­лек­ти­ву «Сме­ре­чи­на»; са­модіяль­но­го те­а­т­раль­но­го ко­лек­ти­ву рай­он­но­го Бу­дин­ку куль­ту­ри, який днями відсвят­ку­вав 105-ту річни­цю із дня сво­го за­сну­ван­ня.

І на тлі цьо­го ми­с­тець­ко­го роз­маїття на рівних яс­к­ра­во сяє мо­лодіжний те­атр на­вчаль­но­го за­кла­ду, пер­ша ви­с­та­ва яко­го відбу­ла­ся у відда­ле­но­му вже в часі – 1984 році.

За чверть століття до свя­та му­зи те­а­т­ру Мель­по­ме­ни М. Ко­зу­бовсь­ка – незмінний ре­жи­сер, ви­кла­дач іно­зем­ної мо­ви, го­ло­ва цик­­ло­вої комісії за­галь­но­освітніх, гу­манітар­них та сус­пільно-при­род­ни­чих дис­циплін, відмін­ник освіти Ук­раїни, ла­у­ре­ат об­лас­ної пе­да­гогічної премії імені О. По­по­ви­ча та рай­он­ної літе­ра­тур­но-ми­с­тець­кої премії імені Г. Га­ра­са за­лу­чи­ла по­над ти­ся­чу своїх ви­хо­ванців.

Постійний склад тру­пи налічує більше 50 чо­ловік, а це май­же ко­жен шо­с­тий сту­дент на­вчаль­но­го за­кла­ду.

Вра­хо­ву­ю­чи те, що те­атр – особ­ли­ва шко­ла за­своєння мо­ло­дою лю­ди­ною мо­раль­них і ес­те­тич­них цінно­с­тей суспільства че­рез ху­дожні об­ра­зи, ство­рені дра­ма­тур­гом, у про­цесі щорічної ро­бо­ти відбу­вається ве­ли­кий по­зи­тив­ний вплив як на са­модіяль­них ак­торів, так і на гля­даць­ку ау­ди­торію, якою є сту­денти ко­ле­д­жу.

Уже про­тя­гом ба­га­ть­ох років творчі за­ду­ми ре­жи­се­ра до­по­ма­га­ють втілю­ва­ти у жит­тя ви­кла­дач ко­ле­д­жу і за сумісництвом постійний та не­пе­ре­вер­ше­ний ак­тор В. Ма­лиш, а також му­зич­ний керівник і зву­ко­ре­жи­сер, без фо­но­г­рам яко­го не­мож­ли­ва по­ста­нов­ка ви­с­та­ви, М. Пин­за­ру.

Окрім чис­лен­них ви­с­тупів на сцені ак­то­во­го за­лу ко­ле­д­жу, мо­лодіжний те­атр є ча­с­тим гос­тем рай­он­но­го Бу­дин­ку куль­ту­ри. Він є ла­у­ре­а­том ба­га­ть­ох фе­с­ти­валів і кон­курсів, зокрема об­лас­но­го кон­кур­су те­а­т­раль­ної май­стер­ності «Чисті ро­си» се­ред ко­лек­тивів ви­щих на­вчаль­них за­кладів I–IV рівня ак­ре­ди­тації; об­лас­но­го ог­ля­ду те­а­т­раль­них ко­лек­тивів «Те­а­т­раль­на вес­на»; ХІІІ-го та XVIII-го міжна­род­них гу­цульсь­ких фе­с­ти­валів.

За ро­ки сво­го існу­ван­ня са­модіяль­ний те­атр здійснив по­ста­нов­ку близько 50 п’єс національ­ної та світо­вої те­а­т­раль­ної кла­си­ки, су­час­них дра­ма­тургів.

Сьо­годнішня ре­пер­ту­ар­на афіша ко­лек­ти­ву го­во­рить са­ма за се­бе – «За дво­ма зай­ця­ми» М. Ста­риць­ко­го; «За­пе­ча­та­ний двірник» Ю. Федь­ко­ви­ча; «На перші гулі» С. Ва­силь­чен­ка; «Сва­тан­ня на Гон­чарівці» К. Ос­нов’янен­ка; «При­бор­кан­ня норовливої» В. Шекспіра; «Ніч пе­ред Різдвом» М. Ста­риць­ко­го; «Но­ро­ви­с­та» В. Ла­зо­ри­ка.

Прем’єру ос­тан­ньої мо­лоді аматори з успіхом відігра­ли в сесійній залі Виж­ниць­кої рай­он­ної Ра­ди пе­ред ве­те­ра­на­ми ор­ганів місце­во­го са­мо­вря­ду­ван­ня рай­о­ну.

Знач­ною мірою успіх ро­бо­ти те­а­т­раль­но­го ко­лек­ти­ву за­ле­жить від та­лан­ту, енергії і невтіле­ної свого часу за­повітної мрії ста­ти ак­т­ри­сою йо­го ба­га­торічно­го керівни­ка. Весь її твор­чий за­пал вихлюпується у грі ви­хо­ванців. Їхні успіхи і оплески гля­дачів ста­ли пев­ною ком­пен­сацією за не­ре­алізо­ва­ну мрію про сце­ну.

Ба­га­торічну історію сценічно­го жит­тя са­модіяль­них ак­торів передають фо­то­графії – їх ре­жи­се­р зібрала в то­в­стен­но­му аль­бомі; існує також ціла віде­о­те­ка за­пи­са­них на плівку спек­таклів.

На моє за­пи­тан­ня що для неї са­мої зна­чить сту­дентсь­кий те­атр і що, відповідно, він зна­чить для роз­вит­ку су­час­ної мо­ло­дої лю­ди­ни, Марія Петрівна відповідає стис­ло, але вод­но­ча емоційно: «Те­атр – це той простір, де жи­ве кра­са людсь­ких відно­син. Зу­сил­ля пе­да­гогічно­го ко­лек­ти­ву на­шо­го твор­чо­го, ми­с­тець­ко­го на­вчаль­но­го за­кла­ду спря­мо­вані на фор­му­ван­ня у май­бутніх митців ба­жан­ня відтво­рю­ва­ти на­вко­лиш­ню кра­су, перш за все – лю­дяність. І як­що в цьо­му ви­хов­но­му про­цесі є і моя скром­на ча­с­т­ка як ви­кла­да­ча і ба­га­торічно­го керівни­ка те­а­т­раль­но­го ко­лек­ти­ву, вар­то пи­ша­ти­ся своєю пра­цею».