Лю­бов Збіґнєвна Бо­ровсь­ка на­ро­ди­лась 3 серп­ня 1961 р. у Львові. До те­а­т­раль­ної студії при Львівсько­му ака­демічно­му те­атрі ім. М. Зань­ко­вець­кої прий­ш­ла у 1980 році і че­рез два ро­ки бу­ла за­ра­хо­ва­на до скла­ду те­а­т­ру, з яким і пов’яза­не усе її твор­че жит­тя. 1990 ро­ку закінчи­ла те­а­т­роз­нав­че відділен­ня (за­оч­но) Київсько­го дер­жав­но­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва

ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. В те­атрі зігра­ла більше ніж 70 ро­лей, се­ред яких: Еллі у «Домі, де роз­би­ва­ють­ся сер­ця» Б. Шоу, Софія у «Без­та­ланній» І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, Сніжин­ка у «Чорній пан­тері і Біло­му Вед­меді» В. Вин­ни­чен­ка, Ге­ка­та у «Мак­беті» В. Шекспіра, Сю­зан­на у «Цьо­му див­но­му світі те­а­т­ру» М. Міттуа, Мар­га­ри­та у «Мар­га­ритці» А. Са­ла­ку, Ко­ро­ле­ва в «Івоні, прин­цесі Бур­гундській» В. Ґом­б­ро­ви­ча, Ан­на у «Дамі з со­бач­кою» А. Че­хо­ва, Бер­нар­да у «Домі Бер­нар­ди Аль­би», Агафія Ти­хонівна в «Од­ру­женні» М. Го­го­ля та ін. У 1998 році Лю­бові Бо­ровській бу­ло при­своєно зван­ня «За­слу­же­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни»

Інтерв’ю із відо­ми­ми осо­би­с­то­с­тя­ми, а особ­ли­во з ак­то­ра­ми, – спра­ва де­що не­вдяч­на і склад­на, ад­же бу­де втра­че­но ту не­пе­ре­да­ва­ну сло­ва­ми ха­риз­му, ат­мо­сфе­ру і ха­рак­терність їхньо­го спілку­ван­ня з людь­ми, яким во­ни во­лодіють на рівні про­фесії. Тож, як роз­повісти про те най­важ­ливіше, що є у долі і ха­рак­тері оригіна­ль­ної та са­мо­бут­ньої ак­т­ри­си, за­слу­же­ної ар­ти­ст­ки Ук­раїни Лю­бові Бо­ровсь­кої? Чи змо­же чи­тач зро­зуміти життєву мудрість, щирість і про­сто­ту спілку­ван­ня, не­ви­мов­ну ви­тон­ченість та жіночність як зовнішньо­го, так і внутрішньо­го об­ра­зу, вла­с­ти­во­го цій ак­т­рисі, без на­со­ло­ди спілку­ван­ня з нею в залі Національ­но­го ака­демічно­го ук­раїнсько­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої?

– Озир­нув­шись на­зад і по­гля­нув­ши на свій більш ніж трид­ця­тилітній сценічний досвід, чи мо­же­те ви ска­за­ти, що вам не по­до­бається у те­атрі?

– Знаєте, мож­на ба­га­то на­зи­ва­ти, що мені не по­до­бається у те­атрі. Сьо­годні на­став справді склад­ний період не ли­ше для ук­раїнсько­го те­а­т­ру, а й для світо­во­го те­а­т­ру за­га­лом. Ми в Ук­раїні звик­ли наріка­ти на кон’юк­ту­ру, не­до­лу­гих ре­жи­серів, не­до­статність фінан­су­ван­ня, не­ви­хо­ва­них гля­дачів, але як­би хто знав ре­цепт, як це все зміни­ти, то бу­ло б до­б­ре. Для те­а­т­ру не­має па­на­цеї, потрібно не зви­ну­ва­чу­ва­ти ко­гось, а шу­ка­ти ви­хо­ду із си­ту­ації. Те­а­т­ром завжди бу­ли не за­до­во­лені. Навіть на етапі йо­го відро­д­жен­ня і спле­с­ку. Ак­то­ри те­а­т­ром не за­до­во­лені, хо­ча це такі створіння, які не за­до­во­лені завжди. Ма­ло ро­бо­ти – по­га­но, ба­га­то ро­бо­ти – та­кож по­га­но. А зміню­ва­ти щось усе­ре­дині на­шо­го те­а­т­ру на­ле­жить вже мо­ло­до­му по­колінню…

– А як що­до ва­шої ро­бо­ти в те­атрі?

– Я со­бою завжди не­ за­до­во­ле­на, і це не ко­кет­ст­во. Я навіть зі студії, де вчи­ла­ся два ро­ки, кілька раз по­ри­ва­ла­ся піти. На­при­клад, мій ви­кла­дач пе­да­гог Лю­бов Яківна Ка­га­но­ва завжди ка­за­ла, що я її вже за­му­чи­ла, ад­же я постійно відповіда­ла на її по­зи­тивні відгу­ки про мою роль не­за­до­во­лен­ням. Я швид­ше мо­жу виз­на­ти, що тут і тут зро­би­ла до­стат­ньо, але щоб бу­ти за­до­во­ле­ною со­бою у ро­боті на всі 100 відсот­ків – ніко­ли, і це, ма­буть, мій ком­плекс.

– Од­нак, бу­ли ролі, в яких ви відчу­ва­ли свою пе­ре­мо­гу над сценічним об­ра­зом?

– У ко­жен період мо­го жит­тя в те­атрі мені та­ла­ни­ло, я до­стат­ньо щас­ли­ва ак­т­ри­са. Хтось ска­же – я відбу­лась. Кож­на роль, як ди­ти­на – ви­но­шуєш, пле­каєш, і во­на на­ро­д­жується. Гед­да Ґаб­лер – од­на з найбільших моїх робіт на по­чат­ках, і за неї моя по­дя­ка Аллі Гри­горівні Ба­бен­ко. Як­що я щось і вмію, то це за­вдя­ки цьо­му ре­жи­се­ру. І Гед­да Ґаб­лер – од­на з не­ба­га­ть­ох ро­лей, яка спо­до­ба­лась нам обом. Ціка­во, що в той час (1993 рік – Н.Т.), а це був період непро­стий і п’єса Г. Ібсе­на та­кож бу­ла подією, про мою роль пи­са­ли роз­г­ромні кри­тичні статті, що Гед­да вий­ш­ла не­ст­ри­ма­на, істе­рич­на, імпуль­сив­на і так далі, але Ал­ла Гри­горівна відповіда­ла: «Як­що, Бо­ровсь­ка, ви це зі­гра­ли, то зна­чить, ви спра­ви­лись з цією рол­лю».

– Що для вас ак­торсь­ке ми­с­тецтво?

– Нор­маль­ний ак­тор для ме­не – це завжди ак­тор відсто­ро­не­ний. І хо­ча є різні спо­со­би існу­ван­ня на сцені, не мож­на, гра­ю­чи біль, йо­го відчу­ва­ти, гра­ю­чи бо­жевільну, бу­ти бо­жевільною, інак­ше це за­гро­жує важ­ки­ми наслідка­ми. Але ак­тор по­ви­нен от­ри­му­ва­ти за­до­во­лен­ня від кож­ної сце­ни, чи це сце­на ко­хан­ня, чи сце­на смерті. Ад­же, об­ду­ри­ти, об­ма­ну­ти публіку, ко­ли більш-менш во­лодієш про­фесією мож­на, але, щоб ти ще й сам от­ри­мав від цьо­го за­до­во­лен­ня – це ба­га­то чо­го вар­тує. Ме­не зрідка впізна­ють на ву­лиці, але трап­ляється, ко­ли ви­хо­диш із те­а­т­ру або їдеш ку­дись, тобі дя­ку­ють за пе­ре­житі сльо­зи чи сміх. По­чу­ти такі відгу­ки на ре­зуль­та­ти твоєї ро­бо­ти – ду­же приємно, хо­ча зізна­юсь вам, що ак­то­ри на­справді пра­цю­ють тільки для се­бе.

Я стра­шен­но люб­лю п’єси, де є ан­самбль. Я ак­тор, який лю­бить гра­ти у хо­рошій ви­с­таві, де хо­роші всі. Тоді я волію зігра­ти бо­дай ма­лень­ку роль, замість у по­ганій ви­с­таві – ве­ли­ку. Так-от, у ме­не є ви­с­та­ви, які за­пам’ято­ву­ють­ся са­ме че­рез розкішний ан­самбль: «Гед­да Ґаб­лер», «Без­та­лан­на», «Од­ру­жен­ня», де я са­ма бігаю за куліси і див­лю­ся як пра­цю­ють мої ко­ле­ги. Це для ме­не по­каз­ник вда­лої ви­с­та­ви. А інко­ли ви­хо­д­жу на сце­ну і відчу­ваю – не моє, не мій фор­мат, не моя ча­с­то­та спілку­ван­ня з парт­не­ром по сцені. І це не об­ра­за ко­ле­гам чи дра­ма­тур­гу. Зна­чить, я щось не зро­зуміла, про­пу­с­ти­ла щось важ­ли­ве. Ак­то­ри – це зви­чайні лю­ди з хво­ри­ми амбіціями. Ми та­кож хворіємо, у нас та­кож бу­ва­ють різні ета­пи у житті, різний настрій, але ко­ли ти ви­хо­диш на сце­ну з хо­ро­шим ан­сам­б­лем, твої парт­не­ри те­бе завжди ви­тяг­нуть, як і ти ви­тяг­неш їх.

– Тож, мо­нови­с­та­ви – це, ма­буть, не ваш стиль?

– Це не моє. Чи люб­лю я ди­ви­ти­ся мо­но­ви­с­та­ви? Ні. Щоб от­ри­ма­ти ес­те­тич­не за­до­во­лен­ня від ви­с­та­ви, пережити катарсис, однієї лю­ди­ни мені ма­ло. До то­го ж, яка ж це має бу­ти лю­ди­на, щоб во­на за­пов­ни­ла со­бою весь зал? Я ба­чи­ла ду­же ма­ло та­ких ак­торів.

– Чи є у вас друзі у те­атрі?

– У те­атрі друзів не­має. Є ли­ше парт­не­ри і од­но­думці, і все це ду­же змінно. Ко­ли ви пра­цюєте з кимсь над однією ви­с­та­вою – хо­ди­те ра­зом на ка­ву, ба­га­то спілкуєтесь і так далі, а ко­ли во­на закінчи­лась: «Привіт!» – і все. Ті, з ким я ча­с­то по­трап­ляю у склад ви­с­тав, ста­ють тро­хи ближчі, ад­же ми встиг­ли при­тер­ти­ся і ро­зуміємо один од­но­го з півсло­ва, завдяки міміці. За це Кіплінго­ве «Ми з то­бою однієї крові» я і люб­лю ак­тор­ст­во.

– Влас­не, та­ка спорідненість помітна і у вашій три­валій ро­боті із ре­жи­се­ром Ал­лою Гри­горівною Ба­бен­ко, яка ча­с­то підби­рає гли­бо­ко співзвучні вам ролі…

– Ак­то­ри не ви­би­ра­ють ролі, при­наймні не я. Але Ал­ла Гри­горівна во­лодіє вра­жа­ю­чою шко­лою, сма­ком і яко­юсь тва­рин­ною інтуїцією. Ми, як ча­с­то жар­ту­ють у те­атрі, вва­жаємо, що Ал­ла Гри­горівна ­с­правді мо­же по­ста­ви­ти і те­ле­фон­ний довідник, і га­зе­ту. Во­на це вміє. І такій лю­дині тре­ба довіря­ти, бо я, на­при­клад, іноді не ба­чу, для чо­го во­на дає мені цю або іншу річ. Так бу­ло з «Да­мою з со­бач­кою» А. Че­хо­ва, яка зго­дом бу­ла відзна­че­на і у Москві, і в Києві, і у Львові. На по­чат­ку я вза­галі не уяв­ля­ла, як маю цю про­зу зігра­ти, але я віри­ла їй і зна­ла, що все бу­де га­разд. І мій парт­нер Та­рас Жир­ко був ду­же ціка­вий у своїй ролі. До речі, за­ду­ма­но ви­с­та­ву бу­ло з точ­ки зо­ру ге­роїні, хо­ча А. Че­хов пи­сав, влас­не, на­впа­ки. І бу­ло ду­же ціка­во здійсню­ва­ти ра­зом з нею такі відкрит­тя. Ось у яких ре­чах Ал­ла Гри­горівна ме­не ба­чить, хо­ча лю­бить во­на і ла­ма­ти звичні сте­рео­ти­пи, пе­ре­вер­та­ти все у мені з ніг на го­ло­ву, аби відкри­ти но­ву грань моєї гри. Пам’ятаю ви­с­та­ву «Спо­гад про Са­ло­мею» Ро­ма­на Го­ра­ка. Ма­теріал був настільки склад­ний і настільки не да­вав­ся мені та моїй парт­нерці Олек­сандрі Бон­ковській, що ми го­тові бу­ли відмо­ви­тись від ролі. Досі не знаю, як Ал­ла Гри­горівна зуміла так пе­ре­тво­ри­ти текст і нас са­мих під час ре­пе­тиційно­го про­це­су, щоб ви­с­та­ва за­гра­ла яс­к­ра­ви­ми бар­ва­ми. Оз­на­кою успіху ста­ла та­кож ре­акція мо­ло­до­го по­коління у залі, яке, не­зва­жа­ю­чи на свою да­ле­ку від те­а­т­ру куль­ту­ру, бук­валь­но ри­да­ло. Для ме­не Ал­ла Гри­горівна – це се­цесія. Во­на ніко­ли не бу­ває пра­виль­на, і мені це імпо­нує. Стра­шен­но не люб­лю «пра­виль­не» ми­с­тецтво, де, зда­ва­ло­ся б, усе гра­мот­но, си­ме­т­рич­но й аку­рат­но, а не­має тієї іскри, яку я на­зи­ваю не­пра­вильністю. В ми­с­тецтві має бу­ти щось та­ке, що привер­тає на­шу ува­гу, дрібка драж­ли­вості, пер­чин­ка. А те­атр завжди по­ви­нен ви­ма­ль­о­ву­ва­ти знак за­пи­тан­ня, не впа­да­ти в од­но­знач­ність, не да­ва­ти єди­но правильні відповіді на пи­тан­ня, а ста­ви­ти їх гля­да­чеві.

– З яки­ми ще ре­жи­се­ра­ми за­пам’ята­ла­ся співпра­ця?

– З усіма вда­ва­ло­ся зна­хо­ди­ти спільну мо­ву. Я за­га­лом на­ту­ра неконфліктна. У ме­не зрив­ний і емоційний ха­рак­тер, але я вмію за­ко­ха­ти се­бе в ре­жи­се­ра.

– Ко­ли ви пра­цюєте над ви­с­та­вою, що пе­ре­ма­гає – інтуїція чи ро­зум?

– По­вин­но бу­ти все. Ейн­штейн ніко­ли не був би Ейн­штей­ном, як­би не мав ос­но­ви і не знав усіх потрібних фор­мул. Так са­мо й у нашій про­фесії. Для то­го, щоб у ак­то­ра про­ки­ну­лась інтуїція, він му­сить зна­ти ази ре­мес­ла. Інтуїція мо­же підка­за­ти ли­ше один раз, а як ти бу­деш ви­хо­ди­ти на сце­ну за­в­т­ра і після­за­в­т­ра? Інтуїцію че­ка­ти про­сто так не мож­на, во­на не прий­де. Це ро­бо­та го­ло­вою, сер­цем, ду­шею. Я по­го­д­жу­юсь із відомим поетичним висловом «ду­ша по­вин­на пра­цю­ва­ти». Вболіва­ти, радіти, су­му­ва­ти, ду­ма­ти, бо ду­ша ду­має – ось що потрібно ак­то­рові впро­довж ба­га­ть­ох вис­наж­ли­вих ре­пе­тицій для то­го, аби те ося­ян­ня прий­ш­ло. Не­дар­ма нас іноді вва­жа­ють тро­хи не­спов­на ро­зу­му, ад­же ак­то­ри мо­жуть хо­ди­ти по ву­ли­цях виразно же­с­ти­ку­лю­ю­чи ру­ка­ми, сто­я­ти вдо­ма го­ди­на­ми пе­ред дзер­ка­лом і щось ви­гу­ку­ва­ти, не поміча­ю­чи нічо­го і ніко­го до­вко­ла, ви­шу­ку­ю­чи потрібну їм бар­ву гри. Моя донь­ка завжди мені ка­же: «Ма­мо, ти постійно роз­мов­ляєш».

– Як ви ста­ви­тесь до імпровізації?

– Ли­ше після по­си­ле­ної праці, ко­ли ак­тор до­ся­гає пев­но­го рівня ро­зуміння, тільки тоді він має пра­во імпровізу­ва­ти. Але важ­ли­во вміти розрізня­ти, що та­ке справжня імпровізація. Це не до­да­ван­ня слів, не до­пи­су­ван­ня сце­нарію, як ча­с­то звик­ли ду­ма­ти. Імпровізація – це ви­мо­ви­ти весь ав­торсь­кий текст, весь до ко­ми і крап­ки, викона­ти всі завдання ре­жи­се­ра, і як в джазі – те­ма за­ли­шається, а ти на­вко­ло неї кру­тиш­ся. Я не знаю чи до­б­ре імпровізую, але іноді мені доз­во­ля­ли ро­би­ти це ре­жи­се­ри, хо­ча са­мостійно ніко­ли не бе­ру на се­бе та­ку відповідальність. Та й не ба­га­то бу­ло ро­лей, де бу­ло б потрібно це ро­би­ти. Ко­ли ми пра­цю­ва­ли із чу­де­сним польсь­ким ре­жи­се­ром Весла­вом Вудзь­ким над «Іво­ною, прин­це­сою Бур­гундсь­кою» В. Ґом­б­ро­ви­ча, під час праці над фіна­ль­ною сце­ною, ко­т­ра містить дов­гий мо­но­лог, пан Веслав підійшов до ме­не і ска­зав: «А ось це, Лю­бо, твоє. Ро­би що хо­чеш!». Звісно, зго­дом він трішки ко­ри­гу­вав ме­не, і це та­кож не­обхідно, ад­же ак­то­рам важ­ко по­ба­чи­ти збо­ку, що потрібно до­тяг­ну­ти, а що за­бра­ти. Схо­жий ме­тод спів­праці у нас і з Ал­лою Гри­горівною.

– Як ви ста­ви­тесь до про­бле­ми су­час­ної ук­раїнської дра­ма­тургії?

– Не знаю, наскільки об’єктив­ною я мо­жу бу­ти у цьо­му пи­танні. Ко­лись ви­хо­ди­ло чи­ма­ло га­зет, літе­ра­тур­них жур­налів, які ми ре­гу­ляр­но пе­ре­чи­ту­ва­ли і мог­ли да­ти свою оцінку цьо­му яви­щу. Од­нак, вва­жаю, ко­ли б на го­ри­зонті з’яви­лась но­ва та­ла­но­ви­та п’єса, гадаю, ми про неї зна­ли б од­ра­зу. Є у цьо­му пи­танні ще од­на про­бле­ма: про що пи­са­ти? Те, що лю­дям сьо­годні в Ук­раїні бо­лить, ду­же ча­с­то да­ле­ке від ви­со­кої дра­ма­тургії, філо­софсь­кої ідеї, від те­а­т­ру за­га­лом. І в цьо­му про­бле­ма ве­ли­ких дер­жав­них те­атрів: ми або при­вчаємо гля­да­ча до «при­зем­ле­них» ви­с­тав без гли­бо­ких підтекстів, після яких, і це най­ст­рашніше, во­ни вже не хо­чуть іти на Г. Ібсе­на, А. Че­хо­ва чи Е.-Е. Шмітта, або ста­ви­мо тон­ку кла­си­ку, відірва­ну від ре­алій на­шо­го жит­тя. Тут не­обхідний ре­жи­сер, який зумів би так чут­ли­во пра­цю­ва­ти на асоціатив­но­му рівні п’єси, щоб усі за­ли­ши­лись за­до­во­лені. А та­ких ре­жи­серів в Ук­раїні об­маль. Об­маль сьо­годні і мо­ло­дих лю­дей, котрі уміють спілку­ва­ти­ся з те­а­т­ром. Во­ни мо­жуть по три го­ди­ни пи­са­ти один од­но­му у чаті, а при зустрічі – мов­чать. І ро­зум їхній, ду­ша не пра­цюють…

– Що мо­же­те ска­за­ти про мо­ло­де по­коління ак­торів у те­атрі?

– Мо­лодь у те­атрі в нас хо­ро­ша, та­ла­но­ви­та, і я їх люб­лю. Навіть по-до­б­ро­му їм за­зд­рю, бо у них все-та­ки сильніша універ­си­тетсь­ка підго­тов­ка з ши­ро­кою палітрою на­ук та дис­циплін, з доброю фізич­ною підго­тов­кою. Осо­би­с­то я ду­же люб­лю рух, і ко­ли б мог­ла поміня­ти щось у своєму житті, то, мож­ли­во, пішла б на ба­лет. На­ша мо­лодь у те­атрі ду­же роз­ку­та, гар­но ру­хається, ор­ганічна, а як­що чо­гось їм і бра­кує, то, ду­маю, це прий­де з досвідом. На сцені мені завжди ціка­во і лег­ко з ни­ми пра­цю­ва­ти, спо­с­теріга­ти, як во­ни рос­туть і роз­ви­ва­ють­ся. Ба­жаю їм спро­бу­ва­ти на своєму твор­чо­му шля­ху праці з різно­манітною дра­ма­тургією, ре­жи­се­ра­ми, ма­не­ра­ми гри. На­при­клад, у ме­не бу­ла мож­ливість пра­цю­ва­ти із ба­га­ть­ма ціка­ви­ми мит­ця­ми: Ф. Стри­гу­ном, А. Крав­чу­ком, Ю. Єре­мен­ком, А. Ба­бен­ко, В. Ог­лобліним, А. Ро­тен­штей­ном, О. Ріпко, М. За­ха­ро­вим, З. Хша­новсь­ким, В. Сікорсь­ким, Б. Ко­за­ком, В. Вудзь­ким, Г. Шу­мей­ком. І цей но­вий досвід завжди ко­лись ви­ри­нає і до­по­ма­гає. Шко­дую ли­шень, що ма­ло зніма­лась у кіно, хо­ча те­атр все-та­ки мені ближ­чий. Кіно – це фраг­мен­ти, мон­таж, ра­курс, а не зв’яз­на сценічна дія.