Ви­с­та­ву за Ле­сею Ук­раїнкою, по­став­ле­ну на­весні київським ре­жи­се­ром Андрієм При­ходь­ком у Львівсько­му те­атрі ім. Ле­ся Кур­ба­са, де­які кри­ти­ки на­зва­ли найцікавішою те­а­т­раль­ною прем’єрою міста в ми­ну­ло­му се­зоні. А більшість відгуків, які до­во­ди­ло­ся чи­та­ти в місцевій пресі, бу­ли як­що не зовсім за­хоп­ле­ни­ми, то при­наймні до­сить по­зи­тив­ни­ми(1).

Звісно, до­волі сміли­ве по­во­д­жен­ня ре­жи­се­ра з оригіна­ль­ною «дра­мою-феєрією» Лесі Ук­раїнки мо­же вик­ли­ка­ти в ко­гось і за­сте­ре­жен­ня. Особ­ли­во, як­що ця осо­ба з пієте­том ста­вить­ся до тра­диційних по­ста­но­вок чи ек­ранізацій тво­ру (як-от до фільму 1961 ро­ку Вікто­ра Івчен­ка з мо­ло­дою Раїсою Не­дашківською в го­ловній ролі) і не схиль­на над­то відхо­ди­ти від най­по­ши­ренішо­го трак­ту­ван­ня «Лі­со­вої пісні» – як та­кої собі напівказ­ко­вої ме­ло­дра­ма­тич­ної історії про не­щас­ли­ве ко­хан­ня між Лісо­вою Мав­кою та людсь­ким хлоп­цем Лу­ка­шем на тлі чарівної при­ро­ди Во­лині.

Андрій При­ходь­ко, на­томість, зва­жив­ся на ра­ди­каль­не пе­ре-про­чи­тан­ня кла­сич­но­го тек­с­ту, на­пи­са­но­го пись­мен­ни­цею 1911 ро­ку, з тим, що­би че­рез сто років по­ди­ви­ти­ся на ньо­го в су­час­но­му кон­тексті, уна­оч­нив­ши в та­кий спосіб йо­го ак­ту­альність і, зре­ш­тою, універ­сальність. Отож на очах гля­да­ча напівказ­ко­ва історія (а пер­ша дія, ком­по­зиційно де­що осібна, і справді роз­ви­вається в близь­ко­му до феєрії жанрі) по­сту­по­во транс­фор­мується в ре­жи­се­ра в дра­му кра­ху людсь­кої осо­би­с­тості. А вже ця індивіду­аль­на дра­ма – дра­ма Лу­ка­ша, що не зміг «своїм жит­тям до се­бе дорівня­тись», – своєю чер­гою про­зо­ро на­тя­кає і на ок­ремі дра­ма­тичні колізії ук­раїнсько­го національ­но­го ха­рак­те­ру.

Поч­ну з го­ло­вно­го. Як на ме­не, При­ходь­ко­ва ра­ди­каль­ність ви­прав­да­ла се­бе. Ад­же, відхо­дя­чи в де­я­ких мо­мен­тах від оригіна­ль­но­го сю­же­ту (чо­го вар­те хо­ча би пе­ревтілен­ня Мав­ки в Ки­ли­ну, ко­ли та впер­ше «зра­д­жує се­бе» і по­го­д­жується підня­ти ру­ку з сер­пом на Ру­сал­ку По­льо­ву – чи­тай: жи­то); вкла­да­ю­чи в ус­та Ки­ли­ни, ма­тері Лу­ка­ша, а потім і са­мо­го Лу­ка­ша сур­жик, російську мо­ву, а на­прикінці й тро­хи не­цен­зур­ної лек­си­ки, ре­жи­сер, утім, не зло­вжи­ває но­ваціями за­ра­ди них са­мих. Здається, Андрій При­ходь­ко йде на про­во­ку­ван­ня гля­да­ча цілком свідо­мо, ке­ру­ю­чись тим, що тільки ду­же не­сподівані (або й шо­кові для де­ко­го) хо­ди й вирішен­ня мо­жуть ви­ве­с­ти гля­да­ча за межі за­яло­же­них, ще за шкільни­ми пар­та­ми за­вче­них, інто­націй, зму­си­ти по­чу­ти в цій драмі щось іще, крім хре­с­то­матійно­го Мав­чи­но­го мо­но­ло­гу: «Ні, я жи­ва! Я бу­ду вічно жи­ти! Я в серці маю те, що не вми­рає».

Скла­дається вра­жен­ня, що ре­жи­сер на­ма­гається та­кож ак­ту­алізу­ва­ти ті смис­ли й ша­ри тек­с­ту Лесі Ук­раїнки, що за­зви­чай за­ли­ша­ють­ся не­поміче­ни­ми або ж при­наймні ма­ло на­го­ло­ше­ни­ми. То­му-то, крім гімну не­вми­ру­щості Мав­ки, ви­раз­но зву­чить тут і знач­но трагічніша пісня «вми­ру­щості» Лу­ка­ша, що змар­ну­вав свій дар і до­клав ру­ку до руй­нації кра­си людсь­ко­го світу.

Іще однією важ­ли­вою но­вацією Андрія При­ходь­ка є фоль­к­ло­ри­зація каз­ко­во­го світу при­ро­ди: всі меш­канці Лісу (Лісо­вик, По­тер­ча­та, Пе­ре­лес­ник, Ру­сал­ка та інші) вбрані в на­родні строї різних регіонів Ук­раїни (особ­ли­во при­вер­тає ува­гу во­гнен­но-тем­пе­ра­мент­ний Пе­ре­лес­ник – Олег Оне­щак – у чер­во­но­му гу­цульсь­ку ко­с­тюмі, ко­т­рий так і но­ро­вить ут­ну­ти із Мав­кою ар­ка­на); а пта­шині співи, ше­лест де­рев чи плюскіт во­ди най­частіше зву­чать тра­диційни­ми на­род­ни­ми пісня­ми (у ви­ко­нанні фоль­к­лор­но­го гур­ту «Крос­на», що ско­ри­с­тав­ся та­кож ре­пер­ту­а­ром і двох інших гуртів – «Бо­жичів» та «Дре­ва»). Зре­ш­тою, і об­раз са­мої Мав­ки є до­сить да­ле­ким від ка­нонічно­го: це зовсім не чор­ня­ва дівчи­на, заквітча­на в зе­ле­не, з во­лос­сям до по­яса, ве­ли­ки­ми чарівни­ми очи­ма і де­що по­тойбічним замрі­яним по­гля­дом, а жва­ва й ду­же без­по­се­ред­ня у своїх сло­вах і діях (зовсім, як довірли­ве звіря) біляв­ка у довгій чер­во­но-білій ви­шитій льолі (Ок­са­на Ко­за­ке­вич).

Та­ким чи­ном ви­ма­ль­о­вується ще од­на асоціатив­на лінія: каз­ко­вий світ Лісу (влас­не, світ пер­вин­ної гар­монії та при­род­ної до­с­ко­на­лості) – ук­раїнська тра­диційна куль­ту­ра. І не ви­пад­ко­во де­гра­дація людсь­ко­го світу уна­оч­ню­ється тут че­рез відда­лен­ня пер­со­нажів (чи­тай: ук­раїнців) від влас­них на­род­них тра­дицій і, зре­ш­тою, своєї мов­ної іден­тич­ності: з Мав­ки зніма­ють «не­ту­тешнє» вбран­ня, в яко­му так не­зруч­но по­ра­ти­ся біля ха­ти, й одя­га­ють її у зви­чайні спор­тивні шта­ни й тільняш­ку; в роті в Лу­ка­ша, замість сопілки, опи­няється ци­гар­ка, а сам він спи­вається; як уже бу­ло ска­за­но, пер­со­нажі по­сту­по­во пе­ре­хо­дять із ук­раїнської на сур­жик, а тоді й на російську з ма­тю­ка­ми.

Зре­ш­тою, сю­жет п’єси не вар­то трак­ту­ва­ти над­то бук­валь­но: ідеть­ся ж бо не так про пси­хо­логічну дра­му, а рад­ше про дра­му сим­волічну, де й пер­со­нажі є не ли­ше кон­крет­ни­ми дійо­ви­ми осо­ба­ми з пев­ним на­бо­ром індивіду­аль­них рис, а рад­ше пер­со­на­жа­ми-сим­во­ла­ми, чиї долі втілю­ють щось за­гальніше (в Лесі Ук­раїнки – дра­му люд­сь­ко­го світу, що відда­ляється від світу до­с­ко­на­лості – з од­но­го бо­ку, з іншо­го ж, – дра­му відно­син силь­ної жінки й слаб­ко­го чо­ловіка, що не мо­же ні собі, ні їй дорівня­тись; а в Андрія При­ходь­ка про­зо­ро про­чи­тується й алюзія на до­лю ук­раїнсько­го національ­но­го ха­рак­те­ру, що з влас­ної про­ви­ни втра­чає своє «я»).

До­ка­зом пра­вомірності сим­волічно­го про­чи­тан­ня фа­бу­ли мо­же слу­гу­ва­ти і факт за­ми­лу­ван­ня са­мої Лесі Ук­раїнки євро­пейсь­ким сим­волізмом та не­о­ро­ман­тиз­мом, зо­к­ре­ма сим­волічною дра­мою-каз­кою Гер­хар­та Га­упт­ма­на «За­топ­ле­ний дзвін», що, на думку багатьох дослідників, відчутно вплинула на авторку «Лісо­вої пісні».

Андрій При­ходь­ко універ­салізує дра­му і че­рез вве­ден­ня до­дат­ко­вої рам­ко­вої кон­ст­рукції: три дії «дра­ми-феєрії» пе­ре­тво­рю­ють­ся в ньо­го на «три ко­ля­ди»: на сцені з’яв­ля­ють­ся тра­диційно вбрані ко­ляд­ни­ки, що розігру­ють не менш тра­диційні ри­ту­альні сю­же­ти (скажімо, в першій дії – це ма­ланківський комічний сю­жет вми­ран­ня та ожив­­лен­ня ко­зи). Са­ме ж сло­во «ко­ля­да», во­че­видь, слід трак­ту­ва­ти мак­си­маль­но ши­ро­ко: не тільки як об­ря­до­ву пісню, прив’яза­ну до різдвя­но­го свят­ко­во­го цик­лу, а рад­ше як ри­ту­ал уза­галі, по­кли­ка­ний ви­во­ди­ти лю­ди­ну в простір са­к­раль­но­го. Влас­не, в ре­жи­серській версії кож­на з трьох ко­ляд по­зна­чає, з од­но­го бо­ку, зміну се­зонів (відповідно, ран­ня вес­на, літній час жнив і пізня осінь), а з іншо­го, – різні «се­зо­ни» людсь­ко­го жит­тя (вес­на як мо­лодість Лу­ка­ша, літо як йо­го до­рослість і осінь як ста­рість).

Вод­но­час, сміливі ек­с­пе­ри­мен­ти з п’єсою і не менш сміли­ве пе­ре-про­чи­тан­ня Лесі Ук­раїнки – це ли­ше од­на сто­ро­на «Лісо­вої пісні» Андрія При­ходь­ка. По інший бік по­лю­су є і непідроб­на уважність до оригіна­ль­ної п’єси (по­при всі транс­фор­мації сю­же­ту, аб­со­лют­ну більшість тек­с­ту тут збе­ре­же­но без змін) і, що ще важ­ливіше, – до її зву­чан­ня. Зо­к­ре­ма, з ре­жи­серсь­кої спо­ну­ки го­ло­сом Лу­ка­ше­вої сопілки у ви­с­таві зву­чать усі ті ме­лодії, що їх за­пи­са­ла ав­тор­ка і які во­на в прикінце­вих за­ува­гах про­сить ре­жи­серів ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти при по­ста­нов­ках.

Особ­ли­вим же смис­ло­вим пу­ан­том стає од­на з них, оз­ву­че­на, крім ме­лодії сопілки, й го­ло­сом Мав­ки: «Як со­лод­ко грає, як гли­бо­ко крає, роз­ти­нає білі гру­ди, сер­день­ко вий­має».

Та як­що пер­шо­го ра­зу, при знай­омстві Лу­ка­ша з Мав­кою, ця пісня зву­чить ледь не як тріумф злит­тя лю­ди­ни з при­ро­дою, а чо­ловічо­го «я» з жіно­чим, то на­прикінці, ко­ли повністю роз­би­тий і де­гра­до­ва­ний Лу­каш вос­таннє ба­чить у видіннях свою не­зем­ну ко­ха­ну, що «яс­ним во­гнем спа­лах­ну­ла», ця ж ме­лодія й ті ж сло­ва на­бу­ва­ють іншо­го – влас­не пря­мо про­ти­леж­но­го, трагічно­го, – смис­лу.

Як­що вже зай­ш­ло­ся про му­зи­ку, то на неї слід звер­ну­ти й до­дат­ко­ву ува­гу. Хо­ча б то­му, що Андрій При­ходь­ко справді серй­оз­но по­ста­вив­ся і до са­мої на­зви, вивівши на сце­ну не про­сто лісо­ву каз­ку (хай і з кілько­ма по­вноцінни­ми підтек­с­та­ми), а як­раз лісо­ву пісню – тоб­то му­зич­ний, а не су­то те­а­т­раль­ний, жанр.

І йо­го «Лісо­ва пісня» (му­зич­ним ре­жи­се­ром якої, до речі, ста­ла ко­лиш­ня «кур­басівка», а нині відо­ма співач­ка Мар’яна Са­довсь­ка) справді постійно зву­чить: ко­ли не роз­маїти­ми ме­лодіями Лу­ка­ше­вих сопілок (як і в тексті Лесі Ук­раїнки, в ньо­го їх декілька – з різних сортів де­ре­ва), то на­род­ни­ми пісня­ми лісо­вих меш­канців або й про­сто зву­ка­ми при­ро­ди (від гудіння «То­го, що в скалі си­дить» до скрипіння ста­рої вер­би або гро­мо­во­го го­ло­су роз­лю­че­но­го Лісо­ви­ка, що дорікає Мавці за «зра­ду» «са­мої се­бе»).

Во­че­видь, не­ви­пад­ко­вим є і те, що на по­чат­ку ос­тан­ньої, тре­тьої, дії (ко­ли ба­чи­мо спи­то­го Лу­ка­ша, по­сва­ре­ну зі све­кру­хою і чо­ловіком Ки­ли­ну-Мав­ку), му­зи­ку витісняє зви­чай­ний «бре­ху­нець», що зву­чить десь ізго­ри і по яко­му мо­но­тон­ним го­ло­сом пе­ре­да­ють ак­ту­альні політичні но­ви­ни. Й інтер­пре­ту­ва­ти та­ке вирішен­ня та­кож не­важ­ко: в су­час­но­му світі, де вже не­має по­ро­зуміння не те що з при­ро­дою, а й між са­ми­ми людь­ми (та й лю­ди­ни із са­мою со­бою), не мо­же бу­ти не ли­ше пре­крас­но­го, а й на­віть сподіван­ня на ньо­го.

Як­що по­гля­ну­ти на «Лісо­ву пісню» в кон­тексті ре­жи­сер­сь­кої історії Андрія При­ходь­ка, то ми­мо­волі звер­таєш ува­гу на ще од­ну особ­ливість ви­с­та­ви. Влас­не, йдеть­ся про тра­диційну для цьо­го ре­жи­се­ра уважність до ес­те­тич­но­го ас­пек­ту по­ста­нов­ки: неза­леж­но від то­го, про яку куль­ту­ру чи яку епо­ху йдеть­ся (ук­раїнське ба­ро­ко в «Аз’і» чи «Трагіко­демії про вос­кресіння мерт­вих», євро­пейсь­ке ба­ро­ко в «Жит­тя – це сон», індійську міфо­логію – в «Шя­кун­талі» то­що), те, що Андрій При­ходь­ко ство­рює на сцені, є дійством – дійством цілісним, але на­сам­пе­ред кра­си­вим і ви­до­вищ­ним. І «Лісо­ва пісня» та­кож є візу­аль­но вель­ми ціка­вою і на­си­че­ною грою барв, форм і звуків.

На не­ве­ликій же сцені те­а­т­ру ім. Ле­ся Кур­ба­са, що, на кшталт дав­нь­о­г­рець­ких те­атрів, роз­та­шо­ва­на по цен­т­ру, ре­жи­сер постійно «грається» про­сто­ром (ак­то­ри пе­ре­су­ва­ють­ся спе­ре­ду, збо­ку й по­за­ду гля­дачів, «зву­чать» по пе­ри­ме­т­ру з-за куліс то­що, руй­ну­ю­чи звич­не відчут­тя відо­крем­ле­ності гля­даць­ко­го за­лу від сценічно­го май­дан­чи­ка). Інтер­медійні «ко­лядні» встав­ки тішать око ней­мовірни­ми ко­с­тю­ма­ми (тут, звісно, тре­ба відда­ти на­леж­не ху­дож­ни­ку Бог­да­нові Поліщу­ку), а ак­то­ри не раз роз­ва­жа­ють гля­да­ча своїм ко­медійно-імпровізаційним та­лан­том, не да­ю­чи змо­ги відсто­ро­не­но спо­с­теріга­ти за тим, що діється пе­ред їхніми очи­ма.

Втім, як­що бу­ти до кінця відвер­тою, то чи не єди­ним міну­сом ви­с­та­ви ви­дається як­раз її надмірна інте­рак­тивність. Постійне апе­лю­ван­ня до публіки, звер­тан­ня до ок­ре­мих гля­дачів, навіть за­лу­чен­ня їх до сценічно­го дійства, – цьо­го мог­ло би бу­ти й тро­хи мен­ше. Та, мож­ли­во, йдеть­ся ли­ше про суб’єктив­не сприй­нят­тя, ад­же при­наймні ча­с­тині ау­ди­торії це, су­дя­чи з усь­о­го, при­но­си­ло чи­ма­ло на­со­ло­ди.

Ок­ремі кри­тичні за­ува­жен­ня до­во­ди­ло­ся чу­ти і що­до об­ра­зу дядь­ка Ле­ва – та­кож не над­то тра­диційно­го. Ад­же вже зі шко­ли ми звик­ли уяв­ля­ти йо­го як му­д­ро­го чоловіка, серй­оз­но­го і по­важ­но­го. Тут же він зовні схо­жий на та­ко­го собі про­ста­ку­ва­то­го діда: у шапці-ву­шанці, зігну­то­го, як ду­га, із де­що комічною хо­дою та ку­мед­ною ви­мо­вою. Та все ж го­во­ри­ти про примітивізацію об­ра­зу, як здається, не­спра­вед­ли­во: ще один відо­мий «кур­басівець» Олег Сте­фан ней­мовірно май­стер­но ба­лан­сує тут на межі комізму та дра­ма­тиз­му, а пев­на ка­ри­ка­турність йо­го об­ра­зу в першій дії спов­на ком­пен­сується йо­го мудрістю в най­важ­ливіших ре­чах (скажімо, в другій дії йо­го діалог із Мав­кою, вже на людській «службі», є однією з най­д­ра­ма­тичніших і най­г­либ­ших сцен «ко­ля­ди»).

Та, влас­не, гра всіх ак­торів за­слу­го­вує по­хвал: і трьох Лу­кашів (Ми­ко­ли Бе­ре­зи, Андрія Ко­за­ка, а особ­ли­во най­мо­лод­шо­го – Оре­с­та Ша­ра­ка), і Лісо­ви­ка (Оле­га Цьо­ни), і Лу­ка­ше­вої ма­тері (Те­тя­ни Ка­с­прук) та ін.

Андрій При­ходь­ко, який в од­но­му з давніх інтерв’ю зізна­вав­ся в при­хиль­ності до Єжи Ґро­товсь­ко­го та йо­го ре­жи­серсь­ких прин­ципів, та­кож на­ма­гається до­мог­ти­ся від своїх ак­торів мак­си­маль­но при­род­но­го існу­ван­ня на сцені – та­ко­го, ко­ли тіло і все, що з ним пов’яза­не, не ство­рює пе­ре­по­ни для гри, а, на­впа­ки, їй всіля­ко до­по­ма­гає. Вод­но­час ре­жи­сер, так охо­че оповіда­ю­чи про на­ту­ральність ак­торсь­ко­го жит­тя на сцені, по­за сумнівом, має на увазі і при­родність іншо­го пла­ну – усвідо­млен­ня і відповідність влас­но­му «я» (як індивіду­аль­но­му, так і ко­лек­тив­но­му – відчут­тя при­чет­ності до пев­ної спільно­ти). І тут як­раз і до­хо­ди­мо до ро­зуміння то­го, чо­му та­ким важ­ли­вим для ре­жи­се­ра є пи­тан­ня мов­ної іден­тич­ності, яку він на­го­ло­шує і в своєму трак­ту­ванні «Лісо­вої пісні».

На су­то технічно­му рівні все більш ніж зро­зуміло: ак­тор, який грає «нерідною» мо­вою (ще на по­чат­ку 2000-х Андрій При­ходь­ко нарікав на труд­нощі у співпраці з ти­ми ак­то­ра­ми, які в житті є російсько­мов­ни­ми, а на сцені зму­шені гра­ти ук­раїнською), в прин­ципі не мо­же бу­ти до кінця при­род­ним на сцені. Але, здається, цю колізію ре­жи­сер по­ши­рює і на трак­ту­ван­ня ук­раїнської історії, та й су­час­ності за­га­лом: лю­ди­на, що втра­ти­ла усвідо­млен­ня влас­ної мо­ви і куль­ту­ри, втра­чає і відчут­тя гар­монійно­го зв’яз­ку зі світом, у яко­му про­жи­ває (в кон­тексті «Лісо­вої пісні» – з оду­хо­тво­ре­ним світом лісу), а відтак не­ми­ну­че втра­тить і са­му се­бе.

І в та­ко­му світлі стає зро­зумілим, чо­му ре­жи­сер вирішив ста­ви­ти Ле­сю Ук­раїнку са­ме з львівськи­ми ак­то­ра­ми те­а­т­ру ім. Ле­ся Кур­ба­са – те­а­т­ру, відо­мо­го гли­бо­ким і ду­же осо­би­с­тим про­чи­ту­ван­ням ук­раїнської літе­ра­ту­ри – від Гри­горія Ско­во­ро­ди до Ва­си­ля Сту­са. Після цієї ж ви­с­та­ви до пе­реліку уваж­но пе­ре­чи­та­ної ук­раїнської кла­си­ки сміли­во мож­на до­лу­чи­ти й «Лісо­ву пісню» Лесі Ук­раїнки.

1. Див. зо­к­ре­ма: Дуд­ко Н. «Лісо­ва пісня»: жор­ст­ка й про­низ­ли­ва феєрія-вер­теп // Ра­ту­ша. – 24 бе­рез­ня 2011; Фе­дор­чак Т. «Лісо­ва пісня» // http://zaxid.net\home\showSingleNews.do?lisova_pisnya&objectId=1130120