У рік 140-річчя Лесі Ук­раїнки на Во­лині відбу­ла­ся низ­ка ми­с­тець­ких акцій. 17–22 ве­рес­ня 2011 ро­ку в Луць­ку про­хо­див Все­ук­раїнський фе­с­ти­валь ви­с­тав за її п’єса­ми. Це подія за­галь­но­ук­раїнсько­го зна­чен­ня, во­ли­ня­ни вша­но­ву­ва­ли геніаль­ну зем­ляч­ку: фе­с­ти­валь, за­лу­чив­ши гля­дачів, засвідчив рівень те­а­т­раль­них про­чи­тань її дра­ма­тич­них творів українськими театрами.

У ви­с­ту­пах на уро­чи­с­то­му відкритті фе­с­ти­ва­лю про­зву­ча­ла дум­ка, що звер­тан­ня до твор­чості Лесі Ук­раїнки до­по­ма­гає нам ос­мис­лю­ва­ти се­бе як євро­пейсь­ку націю – до­пит­ли­ву й інте­лек­ту­аль­ну. Прав­ди ніде діти: ре­алії жит­тя на­шо­го суспільства і не­ви­со­кий куль­тур­ний рівень гро­ма­дян ба­га­то ко­го не вла­ш­то­вує і зму­шує шу­ка­ти кра­що­го жит­тя у бла­го­по­луч­них країнах Євро­пи. Ор­ганізація і про­ве­ден­ня фе­с­ти­ва­лю, а та­кож інші акції міжна­род­но­го рівня (Поліське фоль­к­лор­не літо, до­не­дав­на Міжна­род­ний те­а­т­раль­ний фе­с­ти­валь «Різдвя­на містерія», фе­с­ти­валь «Ігор Стра­винсь­кий і Ук­раїна» то­що) засвідчи­ли: гро­ма­да Луць­ка за діяль­ної підтрим­ки го­ло­ви Во­линсь­кої обл­дер­жадміністрації Бо­ри­са Клим­чу­ка, на­чаль­ни­ка уп­равління куль­ту­ри обл­дер­жадміністрації Во­ло­ди­ми­ра Ли­сю­ка, твор­чої й на­уко­вої інтелігенції бу­ду­ють євро­пейсь­кий простір у се­бе. Що­до те­а­т­раль­но­го фе­с­ти­ва­лю ви­с­тав за тво­ра­ми Лесі Ук­раїнки, то впер­ше йо­го про­ве­ли ще 1991 ро­ку, але про­дов­жен­ня цей захід тоді не мав. Нинішній же фе­с­ти­валь знач­но мас­штабніший: у ньо­му взя­ло участь 19 те­атрів з різних міст Ук­раїни. Кон­курс не пе­ред­ба­чав­ся, але всіх учас­ни­ків на­го­ро­д­или дип­ло­ма­ми. Гля­дачі, які при­хо­ди­ли в обид­ва те­а­т­ри Луць­ка, ма­ли та­кож на­го­ду ог­ля­ну­ти кілька ви­с­та­вок: «Інверсія міфу» – ви­ти­нан­ки Яро­сла­ви Галь­ко, що ек­с­по­ну­ва­ли­ся у фойє дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру, і ви­с­тав­ку ло­зоп­летіння сту­дентів місце­во­го ми­с­тець­ко­го учи­ли­ща у фойє те­а­т­ру ляль­ко­во­го. Ор­ганіза­то­ри прагнуть, аби цей фе­с­ти­валь був ре­гу­ляр­ним – про­во­див­ся щороку або раз на два ро­ки.

Ініціював фе­с­ти­валь і по­чав йо­го го­ту­ва­ти Бог­дан Бе­ре­за – тоді ди­рек­тор Во­линсь­ко­го об­лас­но­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­му те­а­т­ру ім. Т.Г. Шев­чен­ка – але, на жаль, за­вер­шу­ва­ти підго­тов­ку йо­му не до­ве­ло­ся: пе­ред­час­на смерть ста­ла відчут­ною втра­тою для Луць­ка. Ес­та­фе­ту підхо­пив ху­дожній керівник Во­линсь­ко­го об­лас­но­го те­а­т­ру ля­ль­ок Да­ни­ло По­шта­рук. Фінан­со­ву підтрим­ку на­да­ла місце­ва вла­да і тре­ти­ну коштів – Міністер­ст­во куль­ту­ри і ту­риз­му Ук­раїни.

Впро­довж кож­но­го фе­с­ти­валь­но­го дня по­ка­зу­ва­ли по три-чо­ти­ри ви­с­та­ви. В обох те­а­т­рах май­же на всіх був ан­шлаг і про­хо­ди­ли во­ни з успіхом.

Без­пе­реч­но, спе­цифіка ляль­ко­вих те­атрів у їхній ад­рес­ності: це пе­ре­важ­но ди­тя­ча та підлітко­ва ау­ди­торії. Бу­ло по­ка­за­но вісім ляль­ко­вих ви­с­тав, шість із яких – «Лісо­ва пісня». На ка­мерній сцені по­ка­за­но ком­по­зицію «Сім струн» (Луцьк), ви­с­та­ву «На полі крові» (Хмель­ницьк), мо­но­ви­с­та­ву «Роз­мо­ва» (Київ, Мо­ло­дий те­атр, ак­т­ри­са Лідія Во­вкун), «В ка­та­ком­бах» (Дніпро­пе­т­ровсь­кий те­атр ім. Т.Г.Шев­чен­ка). На сцені дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру Львів­ський те­атр ім. М. Зань­ко­вець­кої по­ка­зав «Бо­я­ри­ню», те­а­т­ри зі Льво­ва, Вінниці, Тер­но­по­ля, Кри­во­го Ро­га і Луць­ка – «Лісо­ву пісню». Оди­над­цять ви­с­тав за од­ним і тим же тво­ром – це своєрідний ре­корд, і мож­на по­ба­жа­ти урізно­манітнен­ня про­гра­ми, ад­же в Лесі Ук­раїнки все-та­ки 18 дра­ма­тич­них творів. Про­те ця надмірність по­яс­нюється тим, що цьо­го ро­ку «Лісо­ва пісня» ювіляр – їй ви­пов­ни­лось сто років.

«Камінний гос­по­дар»

Ви­с­та­ва Во­линсь­ко­го те­а­т­ру ля­ль­ок зігра­на як дра­ма­тич­на – і та­ке, до речі, відбу­вається в цьо­му те­атрі не впер­ше. Ре­жи­сер з Вар­ша­ви Ве­слав Рудзь­кий ри­зи­ку­вав подвійно – впер­ше звер­нув­ся до твор­чості невідо­мої у Польщі Лесі Ук­раїнки, й, по-дру­ге, взяв­ся за склад­ну річ з ак­то­ра­ми те­а­т­ру не дра­ма­тич­но­го, а ляль­ко­во­го. Та ри­зик се­бе ви­прав­дав: про­чи­тан­ня вий­ш­ло свіже, ви­с­та­ва ди­намічна, навіть ко­ман­дор (Ва­лерій Се­ме­нюк), яко­го тра­диційно зо­б­ра­жа­ють у ли­царсь­ких об­ла­дун­ках, не­по­во­рот­ким і ста­тич­ним, тут ви­гля­дав не мо­ну­мен­том, а жи­вою лю­ди­ною. Що вже ка­за­ти про Ан­ну (Лю­бов Хо­мич) – во­на ек­с­пре­сив­на, до пев­ної міри свавільна на­віть у по­во­д­женні зі своїм грізним чо­ловіком, яко­го нітро­хи не боїться, а, на­впа­ки, вміло йо­го дре­си­рує. До­ло­рес (Юлія Ту­зо­ва), без сумніву, про­грає порівня­но з дон­ною Ан­ною, хо­ча Ле­ся Ук­раїнка пи­са­ла в листі до А. Кримсь­ко­го, що об­раз До­ло­рес їй ближ­чий. Обидві во­ни є нер­вом ви­с­та­ви, й до­сяг­нен­ням її мож­на вва­жа­ти те, що ак­то­ри вміють зро­би­ти своїх пер­со­нажів не­пе­ред­ба­чу­ва­ни­ми й ор­ганічни­ми. На їхньо­му тлі де­що про­грає Дон Жу­ан, хо­ча за зовнішніми да­ни­ми Олексій Кри­во­руч­ко підхо­дить для цієї ролі, од­нак в си­лу мо­ло­дості вміння зваб­лю­ва­ти жінок, при­наймні, щоб ми, гля­дачі, у це повіри­ли, йо­му ще бра­кує. Ви­ко­навці, не­зва­жа­ю­чи на мо­лодість, чу­до­во три­ма­ють­ся, пер­со­нажі їхні лег­ко спілку­ють­ся між со­бою, і ми чуємо те, що во­ни го­во­рять. Це ве­ли­кий плюс, ад­же в цій драмі важ­ли­ве кож­не сло­во, навіть ко­жен інто­наційний ню­анс. Твір вик­ли­кає ба­га­то ре­флексій, які йдуть по вер­ти­калі (вла­да, яка стає ме­тою жит­тя, пе­ре­тво­рює лю­ди­ну на ра­ба) та по го­ри­зон­талі (за­вдя­ки стихійно­му ха­рак­те­ру Дон Жу­а­на ви­ру­ють по­чут­тя, при­ст­расті, які мо­жуть зруй­ну­ва­ти амбітні пла­ни у за­во­ю­ванні влад­но­го олімпу). Але ви­с­та­ва не є трагічною, зно­ву-та­ки, мо­лодість ви­ко­навців бе­ре своє, і про­бле­ми їхніх пер­со­нажів не зда­ють­ся їм об­тяж­ли­ви­ми. Ак­торські ма­люн­ки Ле­си­них об­разів під­три­ма­но ре­тель­но про­ду­ма­ною сце­но­графією Олек­сан­д­ра Овер­чу­ка, ко­с­тю­ма­ми Оль­ги Бак­лан, які вик­ли­ка­ють по­ва­гу до рівня їх ав­тен­тич­ності, й му­зи­кою Ко­с­тян­ти­на Яворсь­ко­го, зітка­ною з тем­пе­ра­мент­них рит­мів іспансь­ко­го фла­мен­ко.

«Бо­я­ри­ня»

Ця дра­ма підтвер­д­жує, що Ле­ся Ук­раїнка ціка­ви­лась не тільки історією Дав­нь­о­го Ри­му, Іудеї, се­ред­нь­овічної Іспанії чи інших країн, – во­на вільно по­чу­ва­ла­ся і в ук­раїнській історії, до­ля рідної Ук­раїни їй боліла. Ле­ся Ук­раїнка на­ле­жа­ла до тих пись­мен­ників і мис­ли­телів, які тве­ре­зо оціню­ва­ли і са­мих ук­раїнців, їхню ви­ну в то­му, що Ук­раїна на кілька століть опи­ни­ла­ся у ко­лоніальній за­леж­ності від Росії. В «Бо­я­рині» по­ка­за­но конфлікт між раб­ст­вом і ба­жан­ням сво­бо­ди у свідо­мості й душі ук­ра­їнця Сте­па­на – ко­лиш­нь­о­го ко­за­ка, а те­пер царсь­ко­го бо­я­ри­на, за пра­виль­ни­ми і ба­га­то в чо­му слуш­ни­ми сло­ва­ми яко­го криється еле­мен­тар­ний страх пе­ред своїм во­ло­да­рем і ба­жан­ня вла­ш­ту­ва­ти влас­ну кар’єру при дворі мос­ковсь­ко­го ца­ря.

Цей об­раз уо­соб­лює уго­дов­ст­во і при­сто­су­ван­ст­во пред­став­ників ко­заць­кої верхівки, ва­салів, які зраз­ко­вою служ­бою праг­ну­ли по­ро­зуміти­ся з во­ло­да­рем і ніби­то ви­про­си­ти воль­ності й пра­ва для Ук­раїни, а на­справді бо­я­ли­ся за­мо­ви­ти за неї бо­дай сло­во, гну­ли­ся пе­ред во­ло­да­рем і по­сту­по­во асимільо­ву­ва­ли­ся в російсько­му се­ре­до­вищі (як не зга­да­ти го­голівську фра­зу з «Про­па­лої гра­мо­ти», ко­ли імпе­ра­т­ри­ця ве­лить по­слам від ко­заків підня­ти­ся на но­ги, а во­ни відповіда­ють «Не вста­не­мо, ма­мо!»).

Са­ме за точність цьо­го діаг­но­зу й си­лу ху­дож­нь­о­го аналізу «Бо­я­ри­ня» за ра­дянсь­ких часів бу­ла за­бо­ро­не­на і тільки в ос­танні де­ся­тиріччя дійшла до чи­та­ча та по­ба­чи­ла світло рам­пи, зрідка з’яв­ля­ю­чись на сце­нах ук­раїнських те­атрів. 2009 ро­ку «Бо­я­ри­ню» по­ста­вив Гри­горій Шу­мей­ко у Львівсько­му національ­но­му те­атрі ім. Марії Зань­ко­вець­кої. Ви­с­та­ва з ве­ли­ким успіхом прой­ш­ла у пер­ший день фе­с­ти­ва­лю. Найбільший її здо­бу­ток у то­му, що во­на ви­т­ри­мує рівно­ва­гу між при­ват­но-по­бу­то­вим жит­тям кон­крет­них осіб та сим­волічно-умов­ним сти­лем дра­ми. Цьо­му спри­я­ло ху­дожнє вирішен­ня ви­с­та­ви – скром­но, але зі сма­ком оформ­ле­ний сценічний простір, який ла­конічно ок­рес­лює істо­рич­ну епо­ху (ху­дож­ник Н. Ру­ден­ко-Краєвська), му­зи­ка, яка до­по­ма­гає кра­ще ос­мис­ли­ти події, се­ре­до­ви­ще та психічний стан пер­со­нажів (ком­по­зи­тор Ю. Саєнко) й виліплені ак­то­ра­ми ха­рак­те­ри. Ак­т­ри­са М. Шу­мей­ко в об­разі Ок­са­ни-бо­я­рині пе­ре­дає тра­гедію щи­рої, чес­ної ук­раїнської патріот­ки, яка, по­тра­пив­ши на чу­жи­ну й зневірив­шись у здат­ності чо­ловіка на бо­дай якийсь вчи­нок, покірно пе­ре­но­сить свою при­ре­ченість і не нарікає ні на ко­го. По­ба­чив­ши Сте­па­на, який на ко­рот­кий час навідав­ся в Ук­раїну, і по­слу­хав­ши су­пе­реч­ку між ним і бра­том, во­на стає на його бік, ви­со­ко оцінив­ши йо­го освіченість і ми­ро­люб­ну по­зицію. У сцені освідчен­ня во­на по­яс­нює, чим він її підко­рив: на йо­го ру­ках не­має крові, яка ба­чи­лась їй на ру­ках ук­раїнських ли­царів, що постійно во­ю­ва­ли. Уже на чужині во­на оцінить і бой­о­вий дух бра­та, і праг­нен­ня ли­царів за­хи­с­ти­ти рідну зем­лю від во­рогів. Справді, все пізнається у порівнянні. Ок­сані дівчи­ною, як і Мавці, зда­ва­ло­ся, «ну як так, що­би во­ля та про­па­ла…» – і тільки згодом, до­б­ровільно ув’яз­не­на в те­ремі, пізнав­ши зви­чаї країни, де ко­жен є до­б­ровільним невільни­ком, во­на оцінить пе­ре­ва­ги своєї Ук­раїни і тих ли­царів, які її за­хи­ща­ли зброєю.

Ак­то­ру Ю. Хво­с­тен­ку вда­ло­ся пе­ре­да­ти не­од­но­значність сво­го Сте­па­на, який во­лодіє да­ром крас­но­мов­ст­ва. Віриш, що це хо­ро­ша лю­ди­на, що він здат­ний з пер­шо­го по­гля­ду за­ко­ха­ти­ся в Ок­са­ну і не на­по­ля­га­ти на взаєм­ності, але бу­ти без­меж­но щас­ли­вим, ко­ли дівчи­на дає зго­ду на шлюб. У другій ча­с­тині ми по­ба­чи­мо йо­го за­по­пад­ливість пе­ред впли­во­ви­ми людь­ми Моск­ви – і це по­ка­за­но зно­ву-та­ки че­рез взаєми­ни з Ок­са­ною, ко­ли він бла­гає і її ви­я­ви­ти таку ж за­по­пад­ливість і рабсь­ку по­ко­ру. Й хо­ча то­го ра­зу йо­му вдається схи­ли­ти дру­жи­ну на ком­проміс, од­нак для Ок­са­ни все закінчить­ся по­га­но, бо во­на врешті ги­не від ту­ги за батьківщи­ною.

Ре­жи­сер че­рез ви­разні сце­но­графічні ак­цен­ти, че­рез ко­с­тю­ми до­ма­гається кон­цеп­ту­аль­ності й цілісності ви­с­та­ви. Ко­с­тю­ми у «Бо­я­рині» не про­сто функціональні, во­ни на­бу­ва­ють світо­гляд­но­го, а то й са­к­раль­но­го сен­су. Ок­са­на, яка, не нарікаючи на до­лю, тримається стоїчно, тим са­мим по­си­лю­ю­чи дра­ма­тизм влас­ної без­ви­ході, відмов­ляється від са­ра­фана, но­сить своє національ­не вбран­ня, яке чи не єди­не пов’язує її з Ук­раїною. І ко­ли після вмов­лянь чо­ловіка і све­кру­хи за­для Сте­па­но­вої ка­р’єри вбира­ється в са­ра­фан, у на­ступній сцені, уже на са­моті, зри­ває йо­го так, не­мовби то кай­да­ни, що не­стерп­но вгри­за­ють­ся у свідомість.

Об­раз Ок­са­ни на­бу­ває сим­волічно­го виміру, йо­го мож­на по­трак­ту­ва­ти як об­раз Ук­раїни, що, за­праг­нув­ши ми­ру, по­тра­пи­ла в не­во­лю, при­рек­ла се­бе на по­сту­по­ву за­ги­бель. Пе­симізм та­ко­го тлу­ма­чен­ня не здається ос­та­точ­ним тільки то­му, що у фіналі Ок­са­на і гля­дачі із за­мк­ну­то­го й за­ду­ш­ли­во­го світу бо­ярсь­ко­го те­ре­му звер­та­ють свій по­гляд до Ук­раїни, яка не підко­ри­ла­ся, в якій не ви­га­сає вільно­люб­ний дух.

«Лісо­ва пісня»

Уже зга­ду­ва­ло­ся про мо­но­полію дра­ми-феєрії на фе­с­ти­валі. Звісно, най­пре­краснішим твором від се­ми­ра­зо­во­го пе­ре­гля­ду мо­жна пересититись, од­нак тут цьо­го не ста­ло­ся: бу­ла на­го­да по­ба­чи­ти рівень ви­ко­нан­ня – дра­ма ста­ла сво­го ро­ду те­с­том на май­стерність. Сім ви­с­тав бу­ли не тільки різни­ми, не­схо­жи­ми од­на на од­ну, а й іноді чи­мось цілком про­ти­леж­ни­ми цьо­му ше­де­в­ру дра­ма­тургії. Ле­ся Ук­раїнка бо­я­ла­ся, щоб мрія не пе­ре­тво­ри­ла­ся на бу­та­форію, – во­на до­пу­с­ка­ла не­спро­можність ре­жи­су­ри пе­ре­да­ти на сцені на­пи­са­не нею, але сто років то­му во­на ніяк не мог­ла пе­ред­ба­чи­ти свавільності по­ста­нов­ників. Адек­ватність пер­шо­д­же­ре­лу – річ у те­атрі рідкісна. Як по­яснити ігно­ру­ван­ня пер­шо­д­же­ре­ла? В та­ких ви­пад­ках не пе­ре­стаєш ди­ву­ва­ти­ся: навіщо звер­та­ти­ся до кла­си­ки, як­що ти її не ба­чиш, не чуєш і не ро­зумієш?

Адек­ватність про­чи­тан­ня – це не бук­вальність. Як­що «Лісо­ва пісня», на пер­ший по­гляд, річ про­ста, до­ступ­на і зро­зуміла, то ве­рес­не­ва ек­с­по­зиція ви­с­тав (ляль­ко­вих і дра­ма­тич­них) дала змогу пе­ресвідчи­ти­ся: для де­я­ких по­ста­нов­ників твір цей за­ли­шив­ся за сімо­ма зам­ка­ми. Звісно, як мінімум, тре­ба услід за Ле­сею Ук­раїнкою відчу­ти но­с­тальгію за во­линсь­ки­ми ліса­ми, за ду­хом і ат­мо­сфе­рою, яка її на­дих­ну­ла. Далі ак­то­ри ма­ють пе­ревтіли­ти­ся в пер­со­нажів дра­ми, ви­я­ви­ти осо­бисті ре­сур­си, вик­ли­ка­ти співпе­ре­жи­ван­ня. Але ре­жи­се­рам нерідко здається це за­вдан­ня не­потрібним, їм важ­ливіші власні ви­гад­ки і за­со­би: мов­ляв, та­ким чи­ном твір удасться осу­час­нити і на­бли­зити до гля­да­ча. Ко­мусь хо­четь­ся насліду­ва­ти Ня­к­ро­шу­са, ко­мусь здається, що чим більше гур­ко­ту, чим яс­к­равіші ко­ль­о­ри, тим ефектніше, а ще ко­мусь до­стат­ньо ви­го­ло­си­ти текст зі сце­ни, не особ­ли­во над ним за­ду­му­ю­чись. Тим са­мим відки­да­ю­чи те­атр до насліду­ван­ня чи до рівня ес­т­ра­ди. Такі дум­ки вик­ли­ка­ли де­які по­ста­нов­ки «Лісо­вої пісні», які вда­ло­ся пе­ре­гля­ну­ти.

Навіщо му­чи­ти твір, як­що ти йо­го не ро­зумієш, як­що він для те­бе чу­жий? Це пи­тан­ня ви­ник­ло після ви­с­та­ви За­кар­патсь­ко­го те­а­т­ру ля­ль­ок (по­ста­нов­ник Олег Жюгж­да). Ви­с­та­ва не зовсім ляль­ко­ва – на сцені гра­ли пе­ре­важ­но ак­то­ри, час від ча­су зга­ду­ю­чи про пер­со­нажів-ля­ль­ок. Не­ба­жан­ня виз­на­чи­тись із різно­ви­дом дійства і на­ла­ш­ту­вало на по­даль­шу не­ви­баг­ливість у ви­борі ре­жи­серсь­ких за­собів. Задіяв­ши ро­яль як ос­но­ву сце­но­графії, що пре­тен­дує на смис­ло­вий стри­жень ви­с­та­ви, її творці «сміли­во» про­де­мон­ст­ру­ва­ли те, що мож­на з ним ро­би­ти. На ньо­му ви­ко­ну­ють му­зи­ку – в цьо­му йо­го при­зна­чен­ня, і го­ло­вне – ви­ко­ну­ва­ти якісно. От і ні – ствер­д­жує по­ста­нов­ник ра­зом з ак­то­ра­ми: на ньо­му мож­на хо­ди­ти, як на подіумі, за­ла­зи­ти під ньо­го, ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти як ло­же (са­ме на ньо­му ле­жить Мав­ка, яку «еро­тич­но» пе­с­тить Пе­ре­лес­ник) і навіть за­би­ва­ти в ньо­го цвя­хи і віша­ти на них умов­но-ке­рамічні тарілки – са­ме та­ким чи­ном нам по­яс­ню­ють ес­те­тич­ну не­роз­ви­неність Ки­ли­ни. Пе­релік «функцій» ро­я­ля мож­на про­дов­жу­ва­ти, та чи вар­то? Ви­с­та­ву сприй­маєш як не­по­ро­зуміння.

«Лісо­ва пісня» Лу­гансь­ко­го ляль­ко­во­го те­а­т­ру (ре­жис­сер Євген Тка­чен­ко) стилістич­но про­ду­ма­на. Ху­дож­ни­ця Іри­на Го­ло­ло­бо­ва за­про­по­ну­ва­ла «феєрич­не» оформ­лен­ня, стри­мані ко­с­тю­ми і влуч­не про­сто­ро­ве вирішен­ня. Ак­то­ри За­порізько­го те­а­т­ру ля­ль­ок у своїй «Лісовій пісні» (ре­жис­сер Олек­сандр Кузь­мин) ак­тив­но ру­ха­ли­ся ра­зом з ляль­ка­ми, про­по­ну­ю­чи гля­да­чам са­мим оби­ра­ти, на чо­му кон­цен­т­ру­ва­ти ува­гу. Не все га­разд бу­ло з го­ло­со­вим су­про­во­дом, особ­ли­во шко­да бу­ло ту Мав­ку, яку ак­т­ри­са наділя­ла не­при­та­ман­ни­ми їй різки­ми інто­націями чи за­над­то гуч­ним го­ло­сом, га­да­ю­чи, ма­буть, що та­ким чи­ном її осу­час­нює.

Ляль­ко­вий те­атр знає чи­ма­ло за­собів. Чор­ний кабінет – у такій техніці ви­ко­нав «Лісо­ву пісню» Рівненсь­кий ляль­ко­вий те­атр (ре­жис­сер О. Іно­зем­цев). Ця техніка виз­на­чає співвідно­шен­ня «ак­то­ри–ляль­ки» на ко­ристь ос­танніх – і йо­го мож­на на­зва­ти кла­сич­ним, ад­же на те він те­атр маріоне­ток. Ак­то­ри тут – не­ви­дим­ки: одяг­нуті в чор­не і освітлені в та­кий спосіб, аби їх не бу­ло вид­но. У полі зо­ру гля­да­ча – два ек­ра­ни, на яких і роз­гор­тається дій­ство, оз­ву­че­не жи­ви­ми го­ло­са­ми (тим са­мим ніби єдна­ю­чи те­атр і кіне­ма­то­граф). Твор­ча фан­тазія ху­дож­ни­ка І. Кульчи-

­ць­кої до­пов­не­на ек­с­пресією і бар­ва­ми оз­ву­чен­ня. Ви­с­та­ва на­га­ду­ва­ла анімаційний фільм завдяки рух­ливості ля­ль­ок, які літа­ли у про­сторі «ек­ранів», і той рух до­пов­ню­вав­ся пе­ре­ли­ва­ми бар­ви­с­тих тка­нин. Ак­т­ри­са Ф. Барабаш оз­ву­чу­ва­ла Мав­ку де­що де­фор­мо­ва­ним го­ло­сом, оче­вид­но, щоб виділи­ти її се­ред пер­со­нажів-лю­дей. Заімпо­ну­ва­ла го­ло­со­ва ви­разність у трактуванні ма­тері Лу­ка­ша (А. Чи­руха) і Ки­ли­ни (Л. Микитюк).

Три інші ви­с­та­ви – від дра­ма­тич­них те­атрів. «Лісо­ва пісня» Вінниць­ко­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го пре­тен­ду­є на сміли­ве про­чи­тан­ня, ре­жи­сер Таїсія Славінська навіть жанр пе­реінак­ши­ла – у ви­ко­нанні вінничан це «міф з пра­давніх часів». Більшою мірою ви­с­та­ва на­га­да­ла танцю­вальне дійство під фо­но­г­ра­му ан­сам­б­лю «Да­ха-Бра­ха»: не­ви­баг­ливі, за­те над­то гучні співи, стилізо­вані під давній ук­раїнський (і не лише) фоль­к­лор виріши­ли ха­рак­тер хо­рео­графії. Учас­ни­ки дійства – мо­лоді, тре­но­вані, за­тяг­нуті в три­ко, – стри­ба­ю­чи і ка­ча­ю­чись по сце­ні, на­га­ду­ва­ли то за­нят­тя з ае­робіки, то учас­ників та­ких ма­со­вих дійств, як свя­то Іва­на Ку­па­ла, зо­к­ре­ма у ночі ко­хан­ня Лу­ка­ша з Мав­кою, (хоч вона була навесні) ко­ли «хореографічно» зніма­ли з Лу­ка­ша со­роч­ку. Іноді ви­с­та­ва збли­с­ку­ва­ла вда­ли­ми знахідка­ми ху­дож­ни­ка (А. Пень­ков­сь­кий), на­при­клад, по­льові ру­сал­ки у ве­ли­чез­них вінках ви­гля­да­ли ду­же ефект­но. У ви­с­таві усь­о­го надміру, і ця надмірність ста­ла ре­жи­серсь­ким прин­ци­пом, в якій ма­сові ру­хи по сцені, що зай­ня­ли більше ча­су, ніж влас­не дія, витісни­ли і по­чут­тя, і філо­софію тво­ру.

Найбільш на­бли­же­ни­ми до пер­шо­д­же­ре­ла бу­ли ви­с­та­ви Тер­нопільсько­го і Во­линсь­ко­го дра­ма­тич­них те­атрів. Во­линсь­кий (ре­жи­сер Віталій Де­ни­сен­ко) знай­шов свій ключ, зро­бив­ши ліс не про­сто се­ре­до­ви­щем дії, а й пер­со­на­жем. Ліс ожив, за­го­во­рив пта­ши­ни­ми го­ло­са­ми, не за­пи­са­ни­ми, а ви­ко­на­ни­ми ак­то­ра­ми, які зо­б­ра­жа­ли й лісо­вих духів. Ху­дож­ник Іри­на Ко­хан та­кож спри­я­ла оду­хо­тво­рен­ню лісу: одяг зга­да­них ак­торів був візуально су­го­лос­ний зі стов­бу­ра­ми де­рев, ви­ко­на­ни­х з тої ж тка­ни­ни. Став­лен­ня до жи­вої при­ро­ди є наскрізною смис­ло­вою лінією цієї ви­с­та­ви. Її плю­сом є гли­бо­ке ро­зуміння ха­рак­те­ру пер­со­нажів: з усіх Лу­кашів – са­ме Лу­каш Во­линсь­ко­го те­а­т­ру пси­хо­логічно точ­но роз­кри­ває свою суть, він ор­ганічний як у діях, так і в мові, ха­рак­тер йо­го діалогів з Мав­кою над­зви­чай­но ре­алістич­ний і прав­ди­вий. Ве­ликі ся­ючі очі Мав­ки пе­ре­да­ють ба­гат­ст­во її по­чуттів не менш ви­раз­но, аніж її пла­с­ти­ка і го­лос. Пре­крас­ний об­раз ма­тері Лу­ка­ша, сільської жінки, ха­рак­тер якої не шар­жо­ва­ний, як у ба­га­ть­ох ви­пад­ках, а прав­ди­вий; та­ке при­род­не жит­тя ак­то­ра в об­разі, порівню­ють із ди­хан­ням. За­ва­жа­ють цій ви­с­таві му­зичні но­ме­ри, які ви­ко­нує на сцені ан­самбль – це гальмує дію, а та­кож не завжди ви­прав­дана концепція ко­с­тюмів.

Найцікавіше у ви­с­таві те­а­т­ру з Тер­но­по­ля (ре­жи­сер Олег Мосійчук) – запізніле ка­ят­тя Лу­ка­ша, яко­го пе­реміг со­лом’яний дух і який, як­що ско­ри­с­та­тись сло­ва­ми Мав­ки, «зне­ва­жив цвіт своєї душі». То­му за­ко­номірним є фінал, ко­ли після по­жежі він не хо­че йти до се­ла, а за­ли­шається в лісі спо­ку­ту­ва­ти свою ви­ну. Не­лег­ке за­вдан­ня – бу­ти пе­ре­кон­ли­ви­ми в об­ра­зах лісо­вих істот від Во­дя­но­го ца­ря й Лісо­ви­ка до по­тер­чат, але на те, щоб це ста­ло­ся, пра­цю­ють усі ком­по­нен­ти ви­с­та­ви.

Обидві ви­с­та­ви за­ли­ша­ють надію на не­вми­рущість людсь­кої душі й ми­с­тецтва, ма­лень­кий син Лу­ка­ша грає на сопілці, про­дов­жу­ю­чи в часі жит­тя Лу­ка­ше­вої душі.

«Лісо­ва пісня» сьо­годні ак­ту­аль­на у всіх вимірах її смислів. У то­му, що не мож­на про­ти­с­тав­ля­ти до­б­ро­бут і ду­хов­ний роз­ви­ток – це по­вин­но гар­монійно уз­го­д­жу­ва­тись і в лю­дині, і в суспільстві. У то­му, що не мож­на бу­ти глу­хим до при­ро­ди, жор­сто­ко до неї ста­ви­тись, слід пам’ята­ти, що во­на жи­ва. Цей за­клик Лесі Ук­раїнки про­лунав сто років то­му, а сьо­годні він ак­ту­аль­ний у мас­штабі пла­не­тар­но­му.