Ор­ганіза­то­ри IV Міжна­род­но­го фе­с­ти­ва­лю те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва «ТЕ­АТР. ЧЕ­ХОВ. ЯЛ­ТА» цьо­го ро­ку от­ри­ма­ли по­над п’ят­де­сят ан­кет-за­явок від те­а­т­раль­них ко­лек­тивів сімнад­ця­ти країн. І після пе­ре­гля­ду віде­о­за­писів об­ра­ли оди­над­цять спек­таклів про­фесійних те­атрів із Ук­раїни, Росії, Франції, Ізраїлю, Ес­тонії, Іспанії, Азер­бай­д­жа­ну, Ка­зах­ста­ну. Їх по­ка­за­ли в Ялті 11–18 ве­рес­ня.

Кри­ш­та­леві фрон­то­ни та ял­тинські па­ра­соль­ки

Цьо­го ро­ку журі фе­с­ти­ва­лю ста­ло міжна­род­ним, об’єд­нав­ши діячів ми­с­тецтва Ук­раїни, Росії, Мол­до­ви, Польщі і Ал­банії. Очо­лив йо­го по­ет і дра­ма­тург Юрій Риб­чинсь­кий. Чле­ни журі вру­ча­ли те­а­т­рам-учас­ни­кам при­зи – кри­ш­та­леві копії фа­са­ду ял­тинсь­ко­го те­а­т­ру імені А. Че­хо­ва, а ди­рек­тор те­а­т­ру М. Руд­ник після кож­ної ви­с­та­ви да­ру­вав їм кримські чаї, на­пої, фірмо­ву па­ра­соль­ку та го­дин­ник.

У за­тиш­но­му, по­бу­до­ва­но­му ще за жит­тя дра­ма­тур­га і не­що­дав­но онов­ле­но­му залі по­над сто років то­му ви­с­ту­па­ла тру­па МХТ, на завісі яко­го роз­ки­ну­ла кри­ла сим­волічна че­ховсь­ка чай­ка. В Ялті на Білій дачі (нині Бу­дин­ку-му­зеї Че­хо­ва) збе­ре­гла­ся «до­ро­га, вель­ми­ша­нов­на ша­фа» (до якої звер­тається Гаєв з «Виш­не­во­го са­ду»). В дні фе­с­ти­ва­лю на Білій дачі (ко­лиш­ня Аут­ка) мож­на бу­ло зустріти ба­­га­ть­ох йо­го учас­ників. На­при­клад, на­про­чуд тон­ку ар­ти­ст­ку з Ніцци Лі Сар­фаті, за­ми­лу­ва­ну ат­мо­сфе­рою че­ховсь­кої са­ди­би. У спек­таклі «Ме­ло­дра­ма в бу­ду­арі» во­на зігра­ла-проспіва­ла під ро­яль во­кальні мініатю­ри К. Де­бюссі, М. Ра­ве­ля, Ф. Пу­лен­ка, Ж. Оф­фен­ба­ха, А. Дю­пар­ка і П. Віар­до про долі жінок, схо­жих з ба­га­ть­ма че­ховсь­ки­ми ге­роїня­ми.

Те­атр «Tribuene» з Іспанії по­ка­зав «Виш­не­вий сад», от­ри­мав­ши приз за кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль і кра­щу ре­жи­су­ру Іри­ни Ку­берсь­кої, ви­пу­ск­ниці Ленінградсь­ко­го інсти­ту­ту те­а­т­ру, му­зи­ки і кіно. Бу­ло ціка­во спо­с­теріга­ти, як на по­ети­ку Че­хо­ва на­кла­дається по­туж­на при­ст­рас­ність Лор­ки, ос­нов­но­го дра­ма­тур­га в ре­пер­ту­арі іспан­ців. Спе­цифіка вільно­го спілку­ван­ня на фе­с­ти­валі доз­во­ли­ла іспансь­ким ар­ти­с­там по­ка­за­ти після спек­так­лю май­стер-клас фла­мен­ко. Ку­берсь­ка, яка до то­го ж гра­ла го­ло­вну жіно­чу роль, роз­повіда­ла про цей унікаль­ний жанр іспансь­ко­го фоль­к­ло­ру, ви­ко­на­вець ролі Ло­пахіна Ан­турін Хе­редія співав, інші гра­ли на гітарі і тан­цю­ва­ли під дро­бо­вий пе­ре­стук влас­них підборів. Це бу­ла, влас­не, п’ята дія че­ховсь­кої п’єси, яка по­яс­ню­ва­ла зміну ес­те­тич­них ка­нонів у сценічних версіях че­ховсь­кої дра­ма­тургії різних країн.

Кон­цепція фе­с­ти­ва­лю де в чо­му на­куль­гу­ва­ла, але кож­но­му з фе­с­ти­валь­них спек­таклів мож­на бу­ло при­ду­ма­ти по­яс­нен­ня, особ­ли­во як­що він був гар­ним. По­ряд з че­ховсь­ким те­а­т­ром у Ялті є му­зей Лесі Ук­раїнки. Во­на бу­ла су­час­ни­цею, ял­тинсь­кою сусідкою Че­хо­ва і то­ва­ри­шем за не­ща­с­тям – смер­тель­ною не­ду­гою. А го­ло­вне – вміла про­пу­с­ка­ти біль ге­роїнь че­рез своє пись­мен­ниць­ке сер­це. Такі бо­ль­ові точ­ки на­ма­гав­ся знай­ти і спек­такль київсь­ко­го ТЮГ на Лип­ках «Лісо­ва пісня», у яко­му ре­жи­сер Віктор Ги­рич підкрес­лив язич­ницькі мо­ти­ви цієї по­етич­ної історії. Але не ут­ри­мав­ся від пря­мих алюзій – де­які Ле­сині ге­рої у ньо­го ко­с­тю­ма­ми, гри­мом і навіть по­ведінкою вель­ми схожі на зна­ко­вих по­ста­тей су­час­ної мо­лодіжної суб­куль­ту­ри. До то­го ж, ліпшою мог­ла бу­ти мов­на куль­ту­ра більшості ак­торів цьо­го те­а­т­ру.

Був на фе­с­ти­валі ко­лек­тив, яко­му зви­чай­на, мов­леннєва на­ра­тивність ви­я­ви­ла­ся зовсім не потрібною. Те­атр му­зич­но-пла­с­тич­них ми­с­тецтв «Ака­демія ру­ху» з Кри­во­го Ро­гу зай­має свою нішу се­ред те­а­т­раль­них ко­лек­тивів Ук­раїни. Жод­них ана­логів йо­му не­ма і за кор­до­ном – пла­с­тич­не ми­с­тецтво, яке об­рав для відтво­рен­ня керівник те­а­т­ру Олек­сандр Бєльський, не об­ме­жується пан­томімою і не схо­же на зви­чай­ну ба­лет­ну хо­рео­дра­му. Шко­да, що у ре­пер­ту­арі ко­лек­ти­ву по­ки що не­ма че­ховсь­ких творів, бо пла­с­тич­на ви­разність – най­кра­щий чин­ник відтво­рен­ня дра­ма­тургічно­го підтек­с­ту. Не ви­пад­ко­во Ер­нест Гемін­гвей вва­жав се­бе уч­нем Че­хо­ва, і ви­с­та­ва за ро­ма­ном ве­ли­ко­го аме­ри­кан­ця «Про­ща­вай, зброє!» бу­ла вра­жа­ю­чим при­кла­дом та­кої спад­коємності.

При най­б­лиж­чо­му роз­гляді спорідне­ни­ми Ан­тоші Че­хон­те ви­я­ви­ли­ся навіть спек­таклі з еле­мен­та­ми аб­сур­ду. І не ли­ше «ти­ту­ло­ва­них» майстрів цьо­го сти­лю, та­ких як Ежен Іоне­с­ко (ізраїльський те­атр з Аш­до­да по­ка­зав йо­го «Стільці») і Да­ни­ло Хармс (ком­по­зиція Російської те­а­т­раль­ної шко­ли з Талліна). Ав­тор «Кни­ги скарг» і «Стро­ка­тих оповідань» ще на­прикінці по­за­ми­ну­ло­го століття пе­ре­ко­ну­вав своїх чи­тачів у то­му, що вчин­ки йо­го спів­вітчиз­ників бу­ва­ють зовсім поз­бав­лені здо­ро­во­го глуз­ду і логіки. І це про­яви­ло­ся в спек­таклі Тю­менсь­ко­го те­а­т­ру за п’єсою М. Ко­ля­ди «Но­сфе­ра­ту», який от­ри­мав Гран-прі.

Все ж, на мою дум­ку, у фе­с­ти­валь­но­му місті, де на на­бе­режній лю­ди фо­то­гра­фу­ють­ся біля пам’ят­ни­ка ге­ро­ям «Да­ми з со­бач­кою», бра­ку­ва­ло про­низ­ли­вої че­ховсь­кої «но­ти» на сцені. Цю про­га­ли­ну на­ма­гав­ся за­пов­ни­ти те­атр із Якутсь­ка, який привіз на фе­с­ти­валь інсценізацію оповідан­ня «Віроч­ка». В історії не­розділе­но­го ко­хан­ня зовні не­при­ваб­ли­вої провінціал­ки ча­сом відчу­ва­ла­ся зво­ру­ш­ливість, особ­ли­во за­вдя­ки ак­т­рисі Ка­те­рині На­риш­кіній. Про­те надмірна на­си­ченість га­лас­ли­ви­ми те­а­т­раль­ни­ми прий­о­ма­ми, на яких ро­бив на­го­ло­си ре­жи­сер Лінас Зай­ка­у­с­кас, ча­с­то відволіка­ла від го­ло­вно­го і роз­ми­ва­ла жа­н­рові межі ви­с­та­ви. Особ­ли­во схо­жим на ка­пус­ницькі жар­ти ви­я­вив­ся епізод, ко­ли збен­те­же­на Віроч­ка вий­ш­ла на аван­сце­ну з опу­да­лом пта­ха і про­го­ло­си­ла: «Я – чай­ка!»

Гроші вирішу­ють… не все

Ял­тинсь­кий те­атр імені А. Че­хо­ва роз­та­шо­ва­ний за кі­лька де­сятків кроків від кон­церт­но­го за­лу «Ювілей­ний». Але іноді їх відда­ляє знач­но більша дис­танція – між сві­том шоу-бізне­су і ви­со­ки­ми ху­дожніми зраз­ка­ми. «Те­атр. Че­хов. Ял­та» змінив шум­ний і ба­га­то­ли­кий «Мю­зик-фест», ор­ганізо­ва­ний при­ма­дон­на­ми ук­раїнської і росій­ської поп-му­зи­ки Софією Ро­та­ру і Ал­лою Пу­га­чо­вою. Про су­пер­ництво, влас­не, не йдеть­ся. Те­а­т­раль­ний фе­с­ти­валь у за­тиш­но­му залі на 498 місць на­вряд чи міг орі­єнту­ва­ти­ся на ко­мерційний успіх. У со­няч­но­му, ку­рорт­но­му місті гля­да­чам хо­четь­ся роз­ва­жи­ти­ся і відпо­чи­ти, а не розмірко­ву­ва­ти про серй­озні про­бле­ми. Так при­най­мні здав­на ве­деть­ся. Але ви­я­ви­ло­ся, що гар­на ви­с­та­ва і пе­ре­кон­ли­ва ак­торсь­ка гра мо­жуть цю тра­дицію по­до­ла­ти.

У фе­с­ти­вальній афіші бу­ли зовсім не роз­ва­жальні спек­таклі. Азер­бай­д­жансь­кий національ­ний дра­ма­тич­ний те­атр із Ба­ку привіз «По­ка­ян­ня» на те­му Ка­ра­бахсь­кої вій­ни, а ка­захсь­кий те­атр з Ка­ра­ган­ди – спек­такль-прит­чу «До­ро­га в Кіото». Пер­ша п’єса Гу­сейн­ба­ли Міра­ла­мо­ва по­бу­до­ва­на як своєрідна ду­ель. Су­пе­реч­ку про істинні й уявні цінності уп­ро­довж май­же двох го­дин ве­дуть два по­бра­ти­ми – Му­рад, що на­жив­ся на війні (Раміз Но­в­руз), і Ва­тан (Ну­реддін Мехтіхан­ли), який поз­був­ся не ли­ше ма­лої батьківщи­ни, а й спро­мож­ності на­го­ду­ва­ти сім’ю. У дру­го­му спек­таклі за п’єсою кир­гизь­ких дра­ма­тургів Галії та Мірзи Га­с­па­ро­вих ліде­ром ви­с­ту­пав Ду­най Єспа­єв. Ви­ко­на­вець пе­ре­ко­ну­вав і в ролі мис­лив­ця Ко­жа­жа­са, що відбу­ває своєрідну спо­ку­ту на гірській вер­шині, і в ролі за­леж­но­го від життєвих об­ста­вин ак­то­ра (ра­зом із та­ла­но­ви­тою парт­нер­кою Бо­та­гоз Мак­су­то­вою). Що­прав­да, ви­с­та­ви азіатсь­ких те­атрів засвідчи­ли: у них збе­ре­гла­ся тра­диція жіно­чої ак­торсь­кої гри, де ви­разність вимірю­ється кількістю про­ли­тих сліз.

Як­що азер­бай­д­жансь­кий спек­такль відвер­то публіци­с­тич­ний, то ка­захсь­кий по­ста­нов­ник Алімбек Ораз­бе­ков на­ма­гається тво­ри­ти свою ви­с­та­ву крізь приз­му по­етич­но­го те­а­т­ру і ет­но­графічної сим­воліки. У членів жу­рі (де зібра­ли­ся відра­зу три дра­ма­тур­ги: Юрій Риб­чинсь­кий, Олек­сандр Мар­дань і Ана­толій Крим) бу­ло ба­га­то спра­вед­ли­вих пре­тензій до п’єси, по­бу­до­ва­ної як те­а­т­раль­на фан­тазія, але ма­ло­пе­ре­кон­ли­вої за ком­по­зицією. По­ряд із «Виш­не­вим са­дом» Че­хо­ва або «Лісо­вою піс­нею» Лесі Ук­раїнки во­на, звісно, про­гра­ва­ла. Але ял­тин­сь­кий фе­с­ти­валь і не за­мис­лю­вав­ся як по­каз ли­ше че­хов­сь­ких п’єс. Як не вва­жається су­то че­ховсь­ким, при­міром, міжна­род­ний фе­с­ти­валь у Москві, що має у своїй назві ім’я дра­ма­тур­га. Але там, зви­чай­но, і мас­шта­би інші, і фінан­су­ван­ня по­тужніше.

О. Мар­дань роз­повідав на прес-кон­фе­ренції про бю­д­жет Вісба­денсь­ко­го фе­с­ти­ва­лю су­час­ної дра­ма­тургії у Німеч­чині, який ста­но­вить мільйон євро. За 12 днів там по­ка­зу­ють 22–23 ви­с­та­ви (в Ялті за тиж­день – 11). А ви­т­ра­ти ділять між со­бою у при­близ­но рівних про­порціях дер­жа­ва і, як би ми ска­за­ли, місто та об­ласть. Щоб за­про­си­ти ве­ли­кий ко­лек­тив, як-от Ма­лий дра­ма­тич­ний те­атр із Пе­тер­бур­га, – до­дав ди­рек­тор Ял­тинсь­ко­го те­а­т­ру Ми­ко­ла Руд­ник, потрібно по­над 150 ти­сяч євро. Але за­собів для по-справжнь­о­му хо­ро­ших про­ектів за­ма­ло, не­зва­жа­ю­чи на до­по­мо­гу міської вла­ди і підтрим­ку російсько­го ме­це­на­та Олек­сан­д­ра Ле­бедєва.

У стро­ка­то­му ка­лей­до­скопі різних за ху­дожнім рівнем спек­таклів гірше за інших ви­гля­дав До­нець­кий те­атр юно­­го гля­да­ча з Макіївки, який по­ка­зав п’єсу Шей­ли Ділені «Смак ме­ду». Це єди­ний спек­такль фе­с­ти­ва­лю, з яко­го гля­дачі де­мон­ст­ра­тив­но йшли геть. Особ­ли­во піс­ля сце­ни, ко­ли мо­ло­до­го чо­ловіка, ка­жу­чи мо­вою в’язнів, «опу­с­ка­ють». Ні, жод­ної на­ту­ралістич­ної по­дро­биці, як у чис­лен­них те­левізійних серіалах, у ви­с­таві не бу­ло. Про­те не відчу­ва­лось і емоційної оцінки про­бле­ма­ти­ки тво­ру. Май­же ко­жен із ак­торів «тяг­нув ков­дру на се­бе», праг­ну­чи найбільш ефект­но­го ви­гля­ду. І в цьо­му сен­сі див­ним ви­гля­да­ло рішен­ня журі при­су­ди­ти макіївцям приз «за сміли­ве звер­нен­ня до за­рубіжної дра­ма­тургії», яка, до речі, упер­ше про­ник­ла на ра­дянсь­ку сце­ну ще пів­століття то­му.

Фе­с­ти­вальні при­зи от­ри­ма­ли всі учас­ни­ки. От­же, най­складнішим за­вдан­ням журі ви­я­ви­ло­ся не відсіяти дру­го­рядні спек­таклі, а ви­га­да­ти утішли­ву або за­охо­чу­валь­ну номінацію. До цих на­го­род я би приєднав іще од­ну – для найвідданішо­го гля­да­ча, який віддав пе­ре­ва­гу не поп-кон­цер­там у «Ювілей­но­му», а спек­так­лям че­ховсь­ко­го фе­с­ти­ва­лю. Ад­же для цьо­го, влас­не, він і ство­рю­вав­ся. Тож є надія, що ми по­ба­чи­мо ще не­бо в діаман­тах над те­а­т­раль­но-фе­с­ти­валь­ною Ял­тою.

На­го­ро­ди в номінаціях IV Міжна­род­но­го фе­с­ти­ва­лю те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва «ТЕ­АТР. ЧЕ­ХОВ. ЯЛ­ТА»:

За су­час­не про­чи­тан­ня по­етич­ної кла­си­ки – «Лісо­ва пісня» Лесі Ук­раїнки Київсько­го ака­демічно­го те­а­т­ру юно­го гля­да­ча на Лип­ках.

За оригіна­ль­не трак­ту­ван­ня че­ховсь­кої спад­щи­ни (інсце­ну­ван­ня оповідан­ня А. Че­хо­ва «Віроч­ка») – російський дра­ма­тич­ний те­атр ім. О. С. Пушкіна (м. Якутськ).

За філо­софсь­ке про­чи­тан­ня п’єси Е. Іоне­с­ко «Стільці» та ви­со­кий про­фесіоналізм – Аш­додсь­кий те­атр «Кон­текст» (Ізраїль).

За яс­к­ра­ву об­разність і ви­раз­ний син­тез об­ра­зо­твор­чих за­собів («Про­ща­вай, зброє» за Е. Гемінгвєм) – Кри­ворізький те­атр му­зич­но-пла­с­тич­них ми­с­тецтв «Ака­демія ру­ху».

«За яс­к­ра­ве втілен­ня ле­ген­ди і міфу на сцені» («До­ро­га в Кіото» за п’єсою кир­гизь­ких дра­ма­тургів М. і Г. Га­с­па­ро­вих) – Ка­ра­ган­динсь­кий ка­захсь­кий дра­ма­тич­ний те­атр.

За сміли­ве звер­нен­ня до за­рубіжної дра­ма­тургії – До­нець­кий об­лас­ний російський те­атр юно­го гля­да­ча (Макіївка), ви­с­та­ва «Смак ме­ду» за п’єсою Ш. Ділені.

За ви­со­ку ак­торсь­ку май­стерність, про­де­мон­ст­ро­ва­ну в спек­таклі за п’єсою «По­ка­ян­ня» Г. Міра­ла­мо­ва, – Азер­бай­д­жансь­кий дер­жав­ний ака­демічний національ­ний дра­ма­тич­ний те­атр з Ба­ку.

За ек­с­цен­т­ричність і ор­ганічне втілен­ня по­ети­ки ав­то­ра в спек­таклі «СмраХ» за тво­ра­ми Д.Харм­са – Російська те­а­т­раль­на шко­ла (Таллін).

За кра­щу ре­жи­су­ру – те­атр «Tribuene», Іспанія, Ма­д­рид («Виш­не­вий сад» за А.Че­хо­вим); приз от­ри­ма­ла Іри­на Ку­берсь­ка (во­на ж ви­ко­на­ви­ця го­ло­вної жіно­чої ролі).

За кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль спеціаль­ним при­зом ПАО «Енер­го­банк» – ко­лек­тив іспансь­ко­го те­а­т­ру.

За роз­ви­ток тра­дицій фран­цузь­ко­го імпресіонізму в су­часній му­зичній дра­ма­тургії – те­атр фран­цузь­ко­го шан­со­ну «Бла­кит­на Ніцца» (Франція) зі спек­так­лем «Ме­ло­дра­ма в бу­ду­арі».

Гран-прі бу­ло при­су­д­же­но Мо­лодіжно­му те­а­т­ру «Ан­га­же­мент» ім. В. С. За­го­руй­ка з Тю­мені (ви­с­та­ва «Но­сфе­ра­ту» за п’єсою М. Ко­ля­ди).